Долі людські

Високий, завжди серйозний, цього разу зайшов до класу зі стосом учнівських робіт під пахвою. Дітвора миттєво притихла, побачивши в другій руці климентія петровича один-єдиний зошит. – як ви думаєте, – помахав математик обурено, – чий? Усі перезирнулися сполохано. – це, – вчитель підійшов до парти іванка, – труди нашого

Це інтерв’ю було чи не найважчим за всю журналістську практику: моя співбесідниця мало не після кожної фрази не просила, а благала: «А ось це не для преси»… Або: «Про це не розповідайте в публікації, бо ж подумають, що я якийсь хвалько… І про те не пишіть, бо ж… якось

Вона виходить на подвір’я й непомітно простує до сарайчика з реманентом, де вибирає гарно підгострену сапу: пора вже до того осету дібратися, що «розкошує» собі, негідник, скраю городу. Час від часу сторожко озирається, чи не з’явилася де онука, та робота врешті так захоплює, що вже й забуває бабуся Маня,

У пам’яті переважної більшості жителів Кам’янець-Подільського регіону він назавжди залишився неперевершеним життєлюбом, людиною, яка випромінювала потужну енергію, що передавалась оточуючим, благотворно впливала на них та застерігала від необдуманих вчинків. Йому завжди і до всього було діло. Його небайдужість до навколишніх проблем вражала своєю відвертістю, чесністю, однозначністю та професійним підходом

Це не авторський заголовок, а фраза із нашої розмови з 95-річною мешканкою с.Мар’янівка з Чемеровеччини, в котрій Павліна Іванівна ФАЛІОН (до слова, далека родичка Наталії Фаліон з «Лісапетного батальйону») проживає від народження. Звісно, біографія її багата на всілякого роду події, та назавжди запам’ятала татову науку (він був репресований у