Долі людські
Жінка поверталася додому з-за кордону. Через карантин вона була змушена їхати набагато довшою дорогою, через чотири європейських країни. Жінка була стомлена, хоча її молоді сопутники виглядали не ліпшим чином. Мали вони в салоні повного чоловіка, котрий спав день і ніч, і в сні потужно хропів. В дорозі жінка розпланувала
– Один з моїх предків, – розповідає 70-літня Галина Михайлівна ДОКАНІНА, – живописець Мильников служив при імператорському дворі портретистом. Звісно, хотілося б дізнатися про нього більше, та, на жаль, нема ні коштів, ні можливостей. Ну, на кого я, приміром, своє господарство покину? Жінка має на увазі не стільки хатинку
Найстаршому тут – 62, наймолодшому – 20, та це не заважає їм бути єдиною, згуртованою командою, яка нещодавно повернулася із зони ООС. Уже вдома на бійців підрозділу, очолюваного підполковником Вадимом Татарином, чекало до сорока бойових нагород. І цей успіх невипадковий, бо ж військову частину А/ч 3631, до складу котрої
Неймовірно важкий перший рік Другої світової війни. Радянські війська, не витримуючи ворожого наступу, залишали свої позиції. Ще досить довгою і важкою була дорога до перемоги над загарбниками. То був буремний 1941 рік. На околиці села Безнісківці (тепер Абрикосівка) колгоспники закладали полезахисну смугу. Садили молоденькі дубки і ялини. У тому
Намагаючись побачити якомога більше, хутенько пробігаємо залами виставки, і раптом знайома, як вкопана, зупиняється біля однієї з робіт. Читаємо назву – «Буття і час». Дивовижна картина, виконана в техніці шиття клаптиками. – А хто ж автор? – запитуємо один у одного. – Наталя ЛАШКО, – підказує хтось. – Онде
– Де б наш евакошпиталь не зупинявся, залишав після себе велике кладовище, – розповідає 94-літня Євгенія Іванівна ЯКОВЕНКО, мешканка с.Кульчиївці. – Ой, як жаль було ще зовсім молодих бійців, яким так і не судилося повернутися додому. Артилерія, піхота, обгорілі танкісти… Як зараз бачу: попереду шпиталю йшов танковий підрозділ, командир
Він може врятувати життя безневинній дитині, воїну-захиснику або важкохворій людині. Взагалі бути донором – почесно. Отож, напередодні Всесвітнього дня донора крові, який відзначатимуть 14 червня, розмовляю з Ростиславом МУЗИЧИШИНИМ, який майже два десятиліття робить цю добру справу. – Ростиславе, розкажи, будь ласка, про той перший раз, коли ти здав
У розбитих, неопалюваних казармах у лютому місяці, де доводилось ночувати просто на цементній підлозі, без матраців чи бодай якоїсь на гірший випадок соломи – хлопцям порядком набридли невизначеність й очікування невідомо чого. І ось нарешті їх вишикували на плацу. Офіцери в льотній формі прискіпливо вдивлялися в новобранців. Дійшла черга
То був чудовий квітневий вечір. Я на кухні пекла пиріг. Василь щось довго затримувався на роботі. І раптом, зайшов чоловік, сказав: «Дякую тобі, Жанно, за все», і пішов з речами. пішов до іншої жінки. Це сталося місяць тому. Коли про це дізналися друзі, батьки і наші діти, примчали до
Життя – це найвища цінність. І неважливо, чи ти живеш у палаці та везеш п’яту точку на «лексусі», чи навпаки, рахуєш копійки від зарплати до авансу та їздиш на старому велосипеді – сонце для всіх гріє однаково. Проте є верства населення, якій не позаздриш. Їхнє життя явно не назвеш