СЕСТРО! СЕСТРИЧКО!

– Де б наш евакошпиталь не зупинявся, залишав після себе велике кладовище, – розповідає 94-літня Євгенія Іванівна ЯКОВЕНКО, мешканка с.Кульчиївці. – Ой, як жаль було ще зовсім молодих бійців, яким так і не судилося повернутися додому. Артилерія, піхота, обгорілі танкісти… Як зараз бачу: попереду шпиталю йшов танковий підрозділ, командир якого, двадцятого року народження, був сивим-сивим, наче дід. А от льотчиків у нас ніколи не було.

– Чому? – не одразу розумію.
– Так вони переважно, – пояснює моя співбесідниця, – у повітрі разом з літаком гинули.

Пам’яті, нівроку, цій жінці не позичати. Вся її біографія – історія складних випробувань. Сказати, що вона не була готовою до них, аж ніяк не можна. На той час, коли війна увійшла в життя Євгенії Іванівни, п’ятнадцятирічна дівчина з багатодітної родини вміла жати й косити, прясти і ткати, обійти худобу й куховарити. Практично не було такої справи, де б вона не могла дати собі ради.
За плечима було сім класів. Отож, порадившись з матір’ю, вступила до школи медичних сестер. Щоправда, батько в листах з фронту картав дружину за те, що дозволила доньці вчитися на медика: «Знаєш, скільки цих дівчат уже полягло на передовій»…
Тато воював (він загинув на підступах до Луцька), брат після авіаційного училища здійснював уже бойові вильоти, так що незабаром і вісімнадцятилітня Євгенія вирушила туди, де відбувалися жорстокі бої за звільнення України, а в подальшому і Європи від нацистських загарбників.

…Йшло гаряче літо 1944. І як старшина не наказував юним підопічним розбігатися у різні боки, швидко лягаючи на землю, щойно пролунає сигнал повітряної тривоги, дівчатка, побачивши кружляючих над ними бомбардувальників з чорними хрестами, розгублено тулилися зі страху докупи, наражаючи себе на небезпеку.

Чергування у шпиталі тривало добу – ні прилягти, ні присісти, бо і вдень, і вночі везли поранених. Звідусіль мало не щохвилини лунало: «Сестро! Сестро! Сестричко!». Зорієнтуватися, куди бігти в першу чергу, було вкрай важко. Із зруйнованого вщент Збаража війська перебазовувалися на територію Польщі, так що шпиталь облаштувався у великому підземному приміщенні неподалік Кракова. Дошкуляли холоди, і ті поранені, що могли хоч якось пересуватися, намагалися «розкочегарити» печі – «буржуйки», щоби й молоденький медперсонал міг зігріти закляклі руки й ноги.

– Ми тоді виглядали, як персонажі з нинішніх мультиків, – посміхається Євгенія Іванівна. – На ногах – саморобні, чудернацького крою чи то гетри, чи то колготи, на голові – вушанки, на плечах – бушлати невідомо якого розміру…

В кінці січня 1945-го І Український фронт узяв курс на Німеччину. На поромах переправлялися через Віслу й Одер, у лютому евакошпиталь зупинився у невеликому містечку Лігніц, назва котрого назавжди закарбувалася, адже саме там і зустріла Євгенія Іванівна свою долю – Миколу Яковенка, який пройшов дуже непростий шлях солдата, призваного до армійських лав ще 1939 року, переживши полон, гастербайтерство, поранення.

Саме там відсвяткували Перемогу, а демобілізувавшись у листопаді 45-го, виїхали на батьківщину чоловіка, до Кульчиївців.

– Це і є твій дім? – здивувалася Євгенія, ступивши на поріг глиняної, з крихітними віконцями й мазаною підлогою хати. Якийсь час молода дружина сумувала за просторими дерев’яними будинками з величезними вікнами в її рідному селі, що знаходилося на березі великої ріки, що впадала у Волгу. Та повоєнна розруха змушувала діяти. Отож, пара заходилася будуватися, піклуватися про діток (а їх згодом з’явилося трійко), дбати про заробіток, бо ж прийшли з війни в поношеній одежині та солдатських черевиках.

Чоловік очолив бригаду, був лісником. Євгенія Іванівна влаштувалася обліковцем на фермах. Доводилося й висапувати гектари буряка. Втім, героїню нашого нарису неможливо було залякати труднощами – все так і горіло в її руках.

Зрештою запросили її до бухгалтерії, помітивши хист до математики, та завідувач ферм рішуче запротестував, мовляв, ніхто не зможе скласти форму 24 краще, ніж Євгенія Іванівна.

За розмовами не можу не помітити чудово вишитих рушників.
– А хто цим у вас займається? – цікавлюся.

– Моє хобі, – сміється. – Наразі погано бачу, бо ж вік, а раніше мене не могли відірвати від цього заняття.

– Мама навчила?

– Ні, це вже Україна відкрила в мені цей дар. Усім близьким серветок, сорочок понавишивала. Це, бувало, зодягнемо їх, ідучи до рідні в гості, а люди, що трапляються дорогою, запитують один в одного: «А куди цей ансамбль простує?».

Життя не балувало Євгенію Іванівну: чоловік помер у 57. У 55 – відійшов у вічність молодший син…

Вдруге вона не захотіла виходити заміж, вирішивши присвятити себе дітям й онукам.

Згадує, як голова колгоспу не раз запитував її, як вдалося їй виростити таких хороших дітей.

– Ніби й секретів нема, – розмірковує, – навчали їх трудитися й завжди говорити правду, якою б гіркою вона не була.

Уважає, що їй повезло з онуками – освічені, роботящі, людяні. Чого ще хотіти? Он, хоча б Руслана взяти: середню спеціальну, згодом й вищу освіту здобув, займається потрібною людям справою. Без зайвих слів прибере, скопає, відремонтує. Ніколи слова кривого не сказав.

– А що це за нагороди у Вас? – цікавлюся.

– Різні. Оце орден Вітчизняної війни ІІ ступеня. Медалі. Це – за багаторічну працю… Увагою, – каже, – я не обділена. Он і правнучку назвали на мою честь – Євгенією…

І це добрий знак, адже важливо не тільки пам’ятати найкраще в минулому, але й примножувати його.

Лариса МАСЛОВА.