УКРАЇНА У МЕНЕ В ДУШІ

У ті часи, коли були популярними молодіжні загони, юна студентка, звісно ж, активістка Галина, ні на хвилину не вагаючись, уперше в житті полетіла на край світу, вважайте – аж до Уренгою. Ось там і зустріла свою долю. Іван привозив на будівництво матеріали, тож одразу вподобав гарну, ставну дівчинину з Житомирщини.

Та прийшла пора повертатися молоді до занять, попереду був захист дипломної роботи. Тож Галина якось почала й забувати про літню романтику, як раптом в її житті знову з’явився Іван – з величезним букетом гладіолусів і пропозицією вийти за нього заміж. Хто би встояв проти такого «натиску», тим більше, що Галині дуже хотілося мати власну затишну оселю, де би панували мир і злагода, бо її батьківська домівка не в змозі була дати достатньо тепла – так уже склалося.

Отож, виїхали вони з Іваном на його малу батьківщину – шахтарський край, де можна було за короткий термін отримати свою квартиру, де було повно роботи для всіх, аби тільки бажали працювати.

Все якось так закрутилося швидко – нова шахта, нові квадратні метри, народження доньки. Тому Галина, власне, багато чого й не помічала на початках. Пропустила й той момент, коли Іван, вирішивши, що вже всього досяг у цьому житті, почав доволі часто заглядати в пляшчину, все менше й менше дбаючи про родину, уподобавши стан нетверезості. Не помічала тоді Галина і дивної поведінки своїх знайомих або ж колег по роботі, котрі з деяких пір стали пов’язувати своє майбутнє чомусь з росією, малюючи для себе ілюзорний світ «братського союзу» «без Києва».

І коли якось у поліклініці чолов’яга, що сидів із нею у черзі, з натиском і з недобрими інтонаціями, ба більше – з незрозумілими претензіями, запитав, чому це вона спілкується українською, дала йому таку відсіч, яку почули в іншому кінці довжелезного коридора.

А коли настав чотирнадцятий, усе більше дивувала лояльність сусідів до росіян, які, маскуючись під різні угруповання, окуповували території Донбасу під відверте схвалення місцевого населення або ж мовчазну байдужість, що за суттю є одним і тим же. Зрозуміло, що це не могло не лякати й не тривожити Галину Іванівну, адже маючи і освіту, і досвід роботи в міжнародних благодійних фондах, усе частіше замислювалася над причинами подібного вияву, м’яко кажучи, непатріотичних настроїв і легковажності щодо подальшої долі захоплених територій.

Приголомшило сприйняття повномасштабної агресії рф з позитивом тими, над чиїми головами вже літали ракети, снаряди, а бомби безжалісно руйнували не лише житло, критичну інфраструктуру, дитячі заклади й лікарні, а й за великим рахунком і людські життя. Навіщо? Заради якої такої «глобальної» ідеї?

Пам’ятає, як переховуючись у підвалі, почула: «Нічєго, нічєго, потєрпім нємножко, а там уже прійдут рускіє, надо чуточку подождать…».

Це було схоже на торгівлю своєю землею, своїм народом, тим, чим жили діди і прадіди…

Якось у ФБ одного розумного політика, вченого, соціолога, котрий давно «розійшовся» з рф й проживає за кордоном, запитали, як це він раніше не бачив, що твориться на його батьківщині. Відповідь була вкрай стислою: «Я не хотів цього бачити».

Те ж саме вже зараз я почула від Галини Іванівни: «Вони ж, ці прихильники «руського міра», в переважній більшості своїй не «замшілі» й маразматичні бабусі з дідусями, в яких уже «дах протікає», а освічені вчителі й інженери, медики, котрим доступні аналітика й адекватний, критичний погляд на нинішні події, та вони свідомо НЕ ХОЧУТЬ БАЧИТИ ОЧЕВИДНОГО».

– Це якась загадка. Шо ж у них у голові? Має ж бути якась сіра речовина, врешті-решт? Хіба вони не знають, що путінська армія лишає після себе суцільні пустелі, що їхній ватажок здатен лише на те, щоб руйнувати все згідно з його маніакальними «ідеями»? Вони хочуть жити у цій «пустелі» чи щоби їхні чоловіки й сини йшли попереду цієї орди в якості гарматного «м’яса»?

У них, на мій погляд, узагалі не виникає на цей рахунок жодного запитання.

– Галино Іванівно, як, на вашу думку, це взагалі стало можливим?

– Як тут дати однозначну відповідь? Причин тому багато. Певне, доклав зусиль до цього й олігархічний клан Донбасу, котрий і поміж собою не міг визначитися, хто головніший, та всі разом жили мрією про відділення «від Києва» й створення «міфічної самостійності».

– «Самостійності», котру куруватиме і контролюватиме рф?

– Важко сказати, що вони собі «напланували». А ще, як мені здається, відсутність ідеології, яка б працювала на справедливість і об’єднання зі всім українським.

– А не на створення культу багатства, котре здобуте часто-густо злочинним шляхом, в антиморальний спосіб. Це, як правило, має жахливі, непередбачувані наслідки. Чи настане прозріння регіону?

– Не знаю. Але якщо мені вдасться повернутися після війни туди – не мовчатиму.

Галині Іванівні повезло разом із донькою виїхати до нас, на Кам’янеччину, за що вона дуже вдячна багатьом людям – і волонтерським місіям, і тим, хто наразі опікується такими, як вона.

Днями зайшла до стоматолога. Той записував її дані до картки. «Моя фамілія така то», – сказала. Лікар виправив: «Не «фамілія», а прізвище. Так говорять українською…». Вибачилася, пояснюючи, що сорок років жила в певному мовному середовищі. «Але, – не втрималася, – Україна у мене в душі».

Лариса МАСЛОВА.