ЩОБИ РОСІЯ ТУТ БУЛА – ЦЬОГО НЕ БУДЕ

У ті, післявоєнні, часи в селі Новоукраїнка, що на Донеччині, було повно дітлахів. Тож не дивина, що школярикам доводилося тіснитися за партами. Та одне, коли учні вмощувалися ближче до вчительського столика, і зовсім інше – коли облюбовували «камчатку», себто останні парти, котрим зазвичай приділялось мінімуму уваги як з боку дорослих, так і зверхньо-поблажливе ставлення ровесників. Утім, Вася Перетятько і його двоє сусідів почувалися там цілком комфортно.

Промине не одне десятиліття, коли вже не Вася, а солідний Василь Миколайович під’їде до обійстя старенької Галини Михайлівни на «Москвичі», ущент забитому відбірними кавунами. Колишня наставниця, розчулено дякуючи, сумно посміхатиметься: «Бач, як воно в житті буває: покладаєш надії на відмінників-розумників, але з останньої парти, певно, й насправді багато чого видно…».

Для декого, мабуть, справжнє навчання розпочинається уже після закінчення школи. Принаймні так відбулося з Василем Перетятьком.

Здобував освіту в училищі механізації сільського господарства, опановував згодом професію зоотехніка, а там і ветеринара.

Трудився у рідному селі завідувачем ферми, току, був і бригадиром тракторної –загалом на сімнадцяти посадах перебував до виходу на пенсію.

Міг, у принципі, стати і професійним військовим, адже на строковій зарекомендував себе висококласним радистом. Отож, пропонували продовжити службу – відмовився.

– Хотілося додому, чи не так?

– Радше не це. По-перше, Москва не вабила. По-друге, хто нас там уважав за людей? Хоча якщо розібратися, армійський кістяк складався переважно з українців, маючи на увазі середню ланку фахівців.

І дійсно, наш Василь Перетятько, з діда-прадіда українець, корінням з Полтавщини, надзвичайно цим пишається. На все життя закарбувався у його пам’яті такий епізод: загадала класна керівничка до 23 лютого принести до школи розповіді-спогади родичів про їхню участь у війнах. Тож пішов наш Василько до діда Миколи, а той замість того, щоби про подвиги розповідати, почав цитувати Тараса Шевченка, де йшлося про прорахунки великого гетьмана Богдана, що уклав союз з Московією 1654 року, котрий не пішов на користь українцям. І ту істину, котру повідав онуку-п’ятикласнику дід через Кобзаря – «…В своїй хаті своя й правда, й сила, і воля… Нема в світі України, немає другого Дніпра…», несе через усе життя.

– Мало того, що моє село називається Новоукраїнка, я ще й живу на вулиці Івана Франка…

– А діти Ваші, маєте ж доньку і сина, теж перейнялися цим?

– Дуже коротко про це. Колись мій син, навчаючись у школі й не зациклюючись на оформленні щоденника, змусив класовода написати на обкладинці: «Чей дневник?!!». І отримавши його після перевірки, «заветував»: «Мій!».

– Стисло, та зрозуміло.

– Село наше велике, газифіковане. Навіть у центрі його колесо огляду встановлено. Хліб випікали в нас, шлакоблоки виготовляли, консервний завод функціонував. Двадцять тонн молока щодня поставляла місцева ферма Донецьку. Не жалко для адекватних людей, але ще й «випоїли ждунів». Хоча чого нам усім не вистачало?!

– А як Вам Кам’янець? Ви ж тут уперше…

– Вражений культурою. У нашій місцині часто-густо можна було почути: «Куда прешь!». Відчуваю на собі доброзичливість містян, їхнє бажання допомогти. Як на європейському курорті…

І як би комусь не хотілося переписати історію Новоукраїнки (ще й зазіхають у цьому плані на всю країну), факти, як мовиться, річ уперта. 800 душ відійшли у вічність у часи Голодомору. Місцевий дід на бричці, збираючи тіла, відвозив їх на околицю за двісті грамів. Зрозуміло, що там не ставилися ні хрести, ні знаки. А скільки загинуло народу в Другу світову?! Згадаймо постраждалих від репресій «вождя всіх народів»!

«А все одно, – обурюється Василь Миколайович, – для декого з моїх земляків сталін і сьогодні «ікона», на чорне вперто говорять біле. Що це? Чесно кажучи, найстрашніше стає не від снарядів, а від плутанини в головах частини населення, котра схиблена на «принадах руського міра». Але щоби росія тут була – цього не буде!».

Батько Василя Перетятька в 1945 розписався на рейхстазі, мав два ордени Слави, дві нагороди «За відвагу», втратив здоров’я на війні… «Це що, заради того, – розмірковує Василь Миколайович, – щоби все, що в нас було, розбив дядько мурло?!».

Ще до від’їзду на Хмельниччину вийде мій співбесідник на подвір’я, а в повітрі не зникає характерний запах тротилу, горять хати в навколишніх селах, чутно вибухи… І водночас, не зважаючи на смертельну небезпеку, знаходяться такі, що під канонаду складають «списки» для «асвабадітєлєй». Не виключено, що там є і прізвище героя нашого нарису. Бо ж далеко не всім подобався як депутат сільської ради, опозиціонер, очільник комітету із законності й правопорядку, принципова людина, котрої відверто побоювалися крадії, хабарники, брехуни.

«Я завжди, – каже Василь Миколайович, – намагався жити по правді». Ні, він не вважає себе ходячим зразком, котрий треба наслідувати, бо ж кожному homo sapiens притаманні якісь слабкості. Хтось нестриманий, а той, дивись, і в чарчину не проти заглянути зайвий раз…

«Та головне, – ділиться Василь Миколайович, – частіше потрібно заглядати до дзеркала, щоби потрібної миті сказати собі: «Стоп!». Не зраджувати те найкраще, що залишили в спадок попередні покоління українців, і не боятися відстоювати свою позицію, якщо йдеться про долю рідної землі».

З деяких пір Василю Перетятьку легше спілкуватися віршами, аніж буденною прозою. Ще до війни він потихеньку записував у зошиті «лірику», а деякі рядки «озвучував» власними мелодіями (колись самотужки навчився грати на акордеоні).

Декотрими творами патріотичної сатири поділився з бійцями ЗСУ, коли ті прийшли до Новоукраїнки. А ще, виїжджаючи, передав їм свою і батьківську оселі, житло дочки. Із собою узяв лише… акордеон.

– Граєте нині на ньому?

– Ні, чекатиму Перемоги! От тоді можна зіграти марш.

До редакції чоловік завітав мало не з перших днів прибуття до Кам’янця. «Ось, – дістав списані листки, – вірш приніс. Для зброї я вже не такий вправний, але й слово має неабияку силу. Час наразі не такий, щоби мовчати».

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Вірші Василя Перетятька надруковані в часописі №11, 2023 р. Сподіваємося, що творчого запалу автору вистачить і на наступні випуски.