Збруч – село, що бачило майже шість століть

2020 року одному із 122-х населених пунктів Кам᾽янець-Подільського району селу Збруч (колишня назва Ляшковиця) виповниться 590 років. Про це село можна розповідати багато, адже його історія сягає в глибоку давнину. Ця земля завжди була комфортним місцем для життя та ведення господарства. Тут жили заможні та працьовиті люди, село динамічно розвивалось. І сьогодні ми маємо змогу вкотре переконатись у тому, що за багато століть нічого не змінилося. Ми можемо пишатися нашими людьми, які закохані в свою малу батьківщину і возвеличують її своєю працею.

Засноване село не пізніше ХІV ст., а найперша письмова згадка датується 1430 р. У 80-х роках ХV ст. тут налічувалося 50 жителів. Знаходилося поселення біля лісу – урочища Явин. В основі колишньої назви села – прізвище Ляшко. Можливо, він був нащадком якогось збіднілого шляхтича польського походження. Як пояснюють мовознавці, етнонім «лях» походить від загальнослов᾽янського слова «лядо», що колись означало «молодий ліс, житель лісу».

Поблизу колишнього села археологи виявили палеолітичну стоянку (найдавніший період кам᾽яної доби) і поселення черняхівської культури, протяжністю до кілометра. 1893 року тут знайдено срібний пояс довжиною 80 см, який складається з 21 срібної платівки овальної форми з ажурним оздобленням, з᾽єднаних одна з одною кільцями. На колишньому острові річки Збруч знайдені фрагменти кераміки трипільського і скіфського часів.

1494 року під час польсько-молдавської війни село було зруйноване, більшість його мешканців загинула. Ті, хто вижив, залишили населений пункт і поселилися за два кілометри від спаленої Ляшковиці, на пологому березі Збруча, недалеко від його впадіння в Дністер.

В описі про село у Юхима Сіцинського зазначено: «С ХV ст. Ляшковица входила в состав каменецкого староства. В 1525 г. король Сигизмунд позволил выкупить Ляшковицу у «державцев» и доход от этого села употреблять на свои городские нужды, но вскоре Ляшковица опять была обращена в королевское имение. В 1793 г. вместе с другими селами отдана была А.И. Моркову, а от него перешла к его наследникам – Голицыным, а затем Оболенским, которые продали имение».

1905 року село належало Н.Д. Левицькому, у ньому мешкали 702 жителі, які в основному займалися землеробством. У селі діяли млин і церковнопарафіяльна школа, а місцевий піп згадується у документах ще у 1530 та 1565 роках.

Про те, як жилося селянину, красномовно свідчить такий приклад, наведений у збірнику документів про селянський рух в Україні: «В селі Ляшковиці Кам᾽янецького староства за часів Польщі існував порядок, за яким, починаючи від Іванового дня (7 липня), протягом 12 тижнів, селяни відробляли на панщині по два дні на тиждень, а третій день відпрацьовували на закосах, зажинках і обжинках, тобто загалом панщина складала 3 дні. Взимку вона становила 1 день на тиждень. Після 1793 р. за економа Чайковського селяни вже відробляли 4 дні влітку і 2 дні зимою, а на оборках і заоранках працювали не двома, а чотирма-шістьма волами».

Майже до 60-х років минулого століття село носило назву Ляшковиця. При перейменуванні йому надано назву річки, біля якої воно розташоване. За твердженням науковців, назва річки Збруч походить, власне, від слова «збруч» (обоча, болото). Вона й справді витікає з болотних луків, які називаютьс «збруч», що на Авратинській височині Волочиського району Хмельницької області.

Як і весь наш край, поселення у перші десятиріччя ХХ ст. були переповнені бурхливими подіями – війнами, національно-визвольною боротьбою українського народу, колективізацією, політичними репресіями, Голодомором. У Національній книзі пам᾽яті про жертв Голодомору 1932-33 рр. зазначено про загибель чотирьох односельців. 1947 року жителі села масово ходили у села Тернопільської області міняти одяг та все, що мали, на зерно та інші продукти харчування, аби зберегти життя дітям. Батьки переживали за дітей, а діти – за батьків.

Пригадує 93-річна жителька села Збруч Юлія Миколаївна Присяжнюк: «1932 року мені було 6 років. Дітей годували у дитячому садку, їжа була не досить ситною – поїси і знову хочеться. Але я несла батькам зекономлений шматок хліба. Дорогою по крихті щипала його і переживала, щоб не з᾽їсти. То були важкі і страшні часи. Голодомор, примусова колективізація. Батько і мати важко працювали, мали коня, віз, плуг, борони, корову, сад і 2 шнури поля. Все це забрали в колгосп».

«Батьки мої були одноосібники. У них була корова, земля, різний реманент і вони не хотіли вступати в колгосп. Одного дня до воріт нашої садиби, де росли високі акації, прийшли активісти села, аби забрати майно. Мама перекрила їм дорогу і заявила, що повішається на цих акаціях, але в колгосп не піде. Ми були малі, гірко плакали і просили матір, щоб цього не робила. Тоді активісти відступили, але за рік нагрянули знову, відібрали все майно й батьки змушені були податися в колгосп», – розповідає 95-річна місцева жителька Емілія Миколаївна Алексєєва.

Нелегкі були часи – розбудовували господарство, добували вручну камінь, возили його волами, кіньми, будували тваринницькі приміщення. Працювали всі – від малого до старого.

«Мені було 12 років, як я почала їздити кіньми. Ми тоді ними орали, волочили, вручну сіяли і жали, – згадує 90-річна Надія Андріївна Присяжнюк (дівоче прізвище Касіянчук). – За роботою не бачили дитинства, а 1937 року воно взагалі обірвалося. Серед ночі, без будь-яких пояснень, забрали батька. Ніхто не дивився на наші сльози й те, що в матері на руках залишається 5 дітей. Після цього тата ніхто в селі не бачив. По сьогоднішній день невідомо причини його репресування»

Попри те, що люди в голоді й холоді так важко працювали, їх – простих, малоосвічених, аполітичних селян – звинувачували у зраді. Ночами забирали й вони ніколи вже не поверталися у рідне село. Майже 40 мешканців були депортовані, ув᾽язнені та розстріляні. Серед них – Роман Агафійчук, Іван та Григорій Ардатієві, перший вчитель Порфирій Воронюк, Дмитро, Іван, Микита Гуркалюки, Дмитро Зінзюк, Андрій Касіянчук, Ксенія, Мойсей Ковальчуки, Савка Ковтенюк, Яків Жерелюк, Сафроній Михайлов, Іван Присяжнюк, Андрій Солоненко, Іван Твердохліб, Тимофій Усатий та інші.

(Далі буде).

Голова районної організації ветеранів Едуард Кульчицький, заступник голови районної організації ветеранів, полковник у відставці, автор книги «Кам᾽янеччина: села і люди» Павло Гладченко, член президії районної організації ветеранів, житель с.Збруч Василь Ковальчук.

Поділитися в соціальних мережах