ОБПАЛЕНІ ВІЙНОЮ, АБО ОПЕРАЦІЯ «ЕСКУЛАП»
До приміщення ради ветеранів міста Кам’янець-Подільський часто заходить підтягнутий, з військовою виправкою чоловік поважного віку з паличкою в руках. Він привітно вітається і приступає до роботи. Незважаючи на свій вік, підірване здоров’я, бере активну участь у роботі ветеранської організації. В нього така енергія і позитивна аура, такий багатий внутрішній світ, що при спілкуванні з ним, ніби сонце виходить із-за хмар, і навкруги стає світліше, а світ – добрішим. Жорстока Друга світова війна з дитинства навчила його відрізняти добро від зла, і він все своє життя присвятив служінню людям, збереженню та захисту миру на землі. Це колишній в’язень концтабору в Озаричах, ветеран, інвалід Збройних Сил, підполковник у відставці, голова Кам’янець-Подільської міської організації борців антифашистського опору – колишніх в’язнів концтаборів Віктор Іванович КОСТКО (на фото (крайній ліворуч) з членами ради ветеранів міста Кам’янець-Подільський).
На його дитинство випали важкі випробування, від яких моторошно стає на душі навіть найбільш загартованим і сильним духом людям. У десятирічному віці Віктор Іванович став в’язнем концтабору, в якому жах і нелюдські умови були тісно поєднані з сумною безнадією взагалі колись вибратися з цього рукотворного пекла…
Наприкінці лютого 1944 року за наказом рейхсмаршала Германа Герінга з Берліна вилетів транспортний літак, який за деякий час приземлився у Білорусі, поблизу населеного пункту Озаричі. З літака, кутаючись у теплі шуби, вийшли високопоставлені німецькі лікарі-мікробіологи. Вони прилетіли сюди не лікувати, а вбивати людей. З відома Гітлера була розроблена військова операція «Ескулап» за участю лікарів. Не кожен міг погодитися на таку страшну авантюру, навіть у тій же фашистській Німеччині. Потрібно було стати нелюдом – забути клятву Гіппократа, втратити останні ознаки честі й совісті, щоб взятися за таку брудну справу. Довгий час від людства приховували цю операцію, а ті з державних діячів, зокрема президент США Рузвельт, кому доповідали про цей задум, відмовлявся вірити…
Холодного лютневого ранку 1944 року в одному із сіл Білорусі почулося ревіння потужних двигунів вантажних автомобілів, чужа гортанна мова та зойки і крики селян, яких хапали й кидали в кузови машин. Фашисти людей забирали цілими родинами – разом з дітьми, жінками, старими. Їх привезли на залізничну станцію та посадили у вагони.
Саме село Глубоковичі Могилевської області з якого забрали жителів – вороги спалили, а скотину забрали на потреби німецької армії. Везли селян у нелюдських умовах кілька днів. Про їжу, воду можна було тільки мріяти. Висадили їх у незнайомій місцевості й повідомили, що тут їх розстріляють. Люди приготувалися до найстрашнішого. Однак нелюди поступили по іншому: зігнали людей у колони і знову погнали у невідомому напряму. Тих, хто не зміг йти, розстрілювали на місці. Розстріляли й бабусю Віктора Костко. Очевидець тих подій розповідає про молоду жінку, яка несла на плечах маленьку дитину, а іншу вела за ручку. Знесилена жінка присіла, за що була розстріляна німецьким солдатом. Її чотирирічна донечка ручками штовхала маму і просила: «Мамо, вставай!». Фашист підійшов до них і пристрелив ще й дівча…
Через декілька днів виснажливої ходи голодних і стомлених людей пригнали у табір, який знаходився на відкритій болотистій місцевості, оточеній в кілька рядів колючим дротом. По кутах огорожі височіли вежі з кулеметниками, готовими кожної миті стріляти по людях. Вогонь часто і відкривали, в тому числі й по дітях, які намагалися зачерпнути з калюжі води. Табір був розташований біля населеного пункту Озаричі Поліської області. Це був великий, підготовлений комплекс, який складався із трьох таборів, де утримувалися тисячі в’язнів, які планували заразити висипним тифом. Це був табір особливого призначення, в якому проводилися медичні експерименти і відпрацьовувалися варіанти застосування біологічної зброї. Таку (біологічну) зброю фашисти збиралися застосувати проти наступаючої Червоної армії. На жаль, у деякій мірі їм це вдалося зробити.
Коли Червона армія звільнила в’язнів табору, то визволителі були вражені страшною картиною, яка їм відкрилася. Ось як описують у військових мемуарах табір Озаричі: «Сніг, бруд, болотиста вода – ось усі «зручності» в’язнів. Від холоду та голоду, особливо вночі, над табором стояв галас замерзаючих дітей і стариків. З-під снігу, рятуючись від смерті, викопували торішню траву і їли, запиваючи болотною водою. Німці заразили табір висипним тифом, дизентерією, кором. Тобто була застосована біологічна зброя проти мирного населення. Люди помирали сотнями щоденно. Підступи до табору були заміновані, ніяких будівель не було. Хмиз для підстілки брати не дозволялося. Охорона розстрілювала кожного, хто намагався розвести багаття, щоб зігрітися».
В 1944 році Червона Армія вела широкомасштабний успішний наступ по очищенню території СРСР від німецько-фашистських загарбників. Втративши останні ознаки людяності, озвірілі фашисти розраховували запустити заражених тифом дітей та територію, яка невдовзі підлягала звільненню. Вороги знали, що радянські солдати добрі душею і серцем люди, які люблять дітей і в яких залишилися сім’ї, будуть брати на руки заражених дітей, обнімати їх, цілувати і при цьому будуть самі інфікуватися. До речі, в кінці жовтня 1944 року, в Карпатах гітлерівські головорізи задумали заразити річку Тиса та її притоки холерою. Операція мала назву «Вассер». Якби це фашистам вдалося зробити, то весь 4-й Український фронт мав перетворитися на суцільний лазарет. На щастя, радянська контррозвідка своєчасно розгадала ворожі наміри і зараженню вдалося запобігти…
Що стосується концтабору в Озаричах, тут були зібрані мешканці Гомельської, Могилівської та Поліської областей. У цьому страшному місці було 50 тисяч чоловік, з них 15960 дітей до 13-річного віку, біля 5 тисяч людей похилого віку. 20 тисяч в’язнів загинуло. З родини Віктора Костко (11 чоловік) – половина загинули. Із шести малолітніх дітей його родини – троє не вижили.
В 1946 році в Білорусії військовим трибуналом, ряд злочинців, причетних до трагічних подій в концтаборі Озаричі були засуджені до страти та до довготривалих термінів ув’язнення. Для ліквідації епідемії та лікування і реабілітації хворих тифом, урядом СРСР було розгорнуто 25 спеціалізованих військово-польових госпіталів. На жаль, із числа особового складу госпіталів, які рятували хворих полонених, багато людей також не вижили. Так, в районі концтабору є братська могила, в якій поховано 50 працівників госпіталів, які заразилися висипним тифом.
У Кам’янці-Подільському таж був єврейський концтабір «Блок Хаус №13». Про нього розповідав голова міської організації Національної спілки краєзнавців України Юрій Блажевич. У цей концтабір звозили євреїв з Німеччини, Угорщини, Словаччини, Закарпаття, Буковини… У вигнанців забирали все нажите майно, адже попереду на них чекала смерть. Та дітей, молодих жінок, рідше чоловіків перед страшними тортурами в «Блок Хаусі №13» чекали… райські умови. Жили, наче в готелі з чотириразовим харчуванням. Але після того, як люди трохи відходили, їх з «Блок Хаусу №13» відправляли в один із військових шпиталів у Чернівці. Там німецькі лікарі ставили над ними різноманітні медичні досліди та експерименти. Мастили їх різними розчинами, давали уколи з невипробуваними препаратами, вирізали та пришивали органи… Коли ж з піддослідних вже нічого не можна було «витягнути», їх розстрілювали. У 1942 році в Кам’янці-Подільському розстріляли майже 500 осіб.
Ці цифри, за якими стоять долі і трагедія мільйонів людей не сховати, не замовчати і не забути нікому і ніколи! Військовим злочинам терміну давності немає – людство повинно зробити серйозні висновки із трагічного минулого.
Анатолій БЕРНАДІН, керівник інформаційно-видавничого центру ради ветеранів міста.
Автор:
admin
