ВАЛЕРІЙ ОДАЙНИК: «НЕМАЄ НІЧОГО НЕМОЖЛИВОГО»

«Після поранення життя не закінчується — воно починається по-новому», – переконаний Валерій ОДАЙНИК – військовослужбовець 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля», тренер, спортсмен, який став символом незламності. Під час виконання бойового завдання поблизу Бахмута, Валерій зазнав важкого поранення і черепно-мозкової травми, втратив дві ноги і пальці на правій руці,  постраждав від опіків. Пережив понад 30 операцій, місяці реабілітації, він не просто повернувся до життя. Він злетів у буквальному сенсі: стрімкі спуски в скелетоні, шалені повтори у жимі штанги, перемоги на міжнародних аренах, нові види спорту, в яких він вже лідер. І найважливіше — власним прикладом він мотивує інших поранених бійців не здаватися.

Недавно Валерій повернувся із міжнародного турніру «United Through Adapted Basketball», що відбувся у Болгарії. У складі збірної клубів України на кріслах колісних наша команда виборола срібло, перемігши команди Румунії та Вірменії.

Напередодні Дня фізичної культури і спорту ми спілкувалися із майором Валерієм Одайником. Це інтерв’ю — приклад незламності і доказ того, що війна може поранити тіло, але не силу волі.

• Валерію, як спорт допоміг і фізично, і психологічно відновитися?
• Спорт завжди був у моєму житті. Але повернувся у моє життя через рік після поранення. Після реабілітації я зрозумів: фізичне відновлення — це тільки частина шляху. Настав момент, коли потрібен був поштовх, імпульс для руху вперед. Я побачив, що через спорт можна не тільки відновитися, а й надихнути інших. Коли тебе бачать, коли ти показуєш приклад — це дає сили тим, хто тільки на старті. І от я на протезах спробував себе в «Іграх нескорених».

Я зрозумів, що спорт – це один з рушійних стимулів розвиватися і мотивувати інших. Завдяки спорту знайшов нових друзів, однодумців не лише серед спортсменів, а й політиків, представників силових структур, держслужбовців. Зараз досить гарно працює Міністерство ветеранів, куди можна звернутися і де надають допомогу 24/7.

• Які емоції були, коли потрапили до збірної України на «Ігри нескорених»?
• Я навіть не думав, що пройду. Приїхав, щоб побачити побратимів, з якими давно не бачився. Але ще й поставив собі мету: перейти з двох паличок на одну. І зробив це! А коли дізнався, що потрапив у збірну — це був приємний момент.
• На «Іграх Нескорених-2025» Ви стали першим українцем із подвійною ампутацією, що взяв участь у скелетоні. Як це було?
• Коли ти опиняєшся на старті, відчуття неймовірні. Це не просто про спорт — це про гордість за свою країну, про силу духу, яку ми, українці, демонструємо світові. Там, на трасі, ти не думаєш про страх чи складність. Просто лягаєш на санки і летиш 20–30 секунд. І за цей короткий час у голові проносяться думки про минуле і плани на майбутнє. А коли фінішуєш, відчуваєш полегшення, гордість і глибоке задоволення. Бо ти довів не лише собі, а й побратимам, друзям, усім, хто стежить за тобою, що немає нічого неможливого. Так, труднощі виникають. Але їх можна подолати. Головне — не зупинятися.
• Що найбільше запам’яталося зі змагань «Ігор Нескорених»?
• Атмосфера – дружня, мотивуюча. Сюди з’їхалися представники з усього світу. На полі ми — суперники, але поза ним — усі друзі. Це дуже цінне. Наприклад, ти граєш проти якоїсь команди, перемагаєш, і замість образ, навпаки, гравці підходять після гри, фотографуються, пропонують обмінятись футболками. Ніхто не сприймає це як програш. Там усе інакше: спорт — це платформа для взаємної підтримки й натхнення. І досі спілкуюся із французами, італійцями, американцями.
• Після «Ігор Нескорених» Ви також долучилися до «Сильні України», де познайомилися із відомими стронгсменами. На якому етапі зараз?
• «Сильні України» — дуже насичені змагання. Один із етапів проходив буквально кожні два тижні, тож графік був щільний і виснажливий. Але це додавало драйву. Кожен з учасників намагався не стільки змагатися з іншими, скільки – із самим собою. Є певний результат, і ти ставиш собі за мету перевершити його наступного разу. Там були хлопці, які давно в темі, з серйозним досвідом у силових видах. Якщо щось не виходить, підходиш, питаєш і вони завжди допоможуть. Пробуєш і вже наступного разу результат кращий. Техніка реально має велике значення. Ми всі ділимося знаннями, підтримуємо одне одного і разом ростемо.

Наразі я на другому місці в рейтингу. А до складу збірної проходять перші чотири. Як казали хлопці, з імовірністю 99% я потрапляю до Збірної України.

• Як Ваш досвід викладача та тренера допомагає у підготовці до змагань?
• Насамперед тим, що я швидше адаптуюсь до нових умов, ніж багато інших учасників. У мене вже є певна база знань: я знаю, як себе змотивувати, як правильно побудувати тренувальний процес, які вправи використовувати, які методи відновлення підходять у тій чи іншій ситуації. Також цікавлюся спортивною психологією. Люблю аналізувати, як вона впливає на гравців, команди, як формуються ментальні установки, як працює мотивація.
• До поранення для Вас був близький баскетбол. А тепер Ви показуєте блискучі результати у нових видах спорту. Що надихнуло спробувати все це?
• У кожному виді спорту — новий виклик. Я вже мав свою нішу в баскетболі. Правда, довелося вчитися заново грати. Зараз використовую обидві руки, хоча раніше грав лише правою. Але через відсутність пальців та пересування на візку доводиться бути двостороннім.

Після поранення, мабуть, у мене взагалі зник поділ на «праву» чи «ліву» сторону. Тепер я просто використовую те, що зручно. Якщо зручно писати правою – пишу правою. Якщо зручно лівою –  пишу лівою. Усе залежить від ситуації й підсвідомої адаптації. Те ж саме з диском — тепер метаю його лівою рукою, бо так зручніше.

Щодо інших видів спорту, захотів дати собі ще шанс, а раптом зайде щось нове? І виявилось: зайшло все! Від штовхання ядра, де виконав норматив кандидата у майстри спорту, до силових вправ, ейрбайку, гир, волейболу сидячи, регбі, стрільби з лука. І все це,  щоб довести не комусь, а собі: неможливе — можливо.

• Якими результатами пишаєтеся?
• Вперше я виконав жим штанги 25 разів, а гирю підняв 29 разів. Це все за одну хвилину. Вага гирі — 16 кг, а штанги — 60 кг. Недавно на змаганнях я вже показав кращі результати — 44 підйоми гирі та 34 жими штанги за хвилину.
• І це при тому, що у Вас доволі напружений графік?
• Так. Служба, відрядження, тож тренування не завжди вдається проводити регулярно. Але все одно бачу, що результати ростуть. Організм працює, є внутрішній резерв.

На ейрбайку, це такий велотренажер, де вимірюється кількість спалених кілокалорій за хвилину, я показую прогрес. Мій попередній рекорд був 14,7 – 14,8 ккал/хв, а в Буковелі я зробив 17,1 кілокалорії за хвилину. Тобто на 2 ккал більше, ніж раніше.

• Чого найбільше не вистачає для якісних тренувань?
• Найбільша проблема — це доступність спортивної інфраструктури. У Кам’янці-Подільському, хоч залів і багато, але реально доступних для людей з інвалідністю — два. І їх потрібно дообладнати. Наприклад, у мене відсутні пальці, тож мені треба підлаштовуватись під кожен тренажер, адаптовувати хват, змінювати техніку виконання вправ. Це не просто — доводиться думати, аналізувати, підбирати альтернативи, щоб задіяти потрібні м’язові групи. На щастя, маю знайомих в Україні, які шиють адаптивні пристрої. Наприклад, з одним із виробників ми більше двох місяців працювали над спеціальною рукавичкою для тренажерів, яка компенсує слабкий хват. Тепер я використовую її на всіх змаганнях.

Ще одна проблема — дороге обладнання. Для таких видів спорту, як регбі чи баскетбол на візках, потрібні спеціальні крісла, які коштують недешево.

– Яке значення для Вас мають слова «ніколи не здавайтеся»? Ви, мабуть, і самі часто повторюєте це тим, хто отримав поранення?

• Ці слова — не просто мотивація. Це життєва позиція, яка стала стрижнем після поранення. З мотивацією у деяких ветеранів простіше: вони бачать, що ти займаєшся, показуєш результат і самі звертаються. Один каже: «Я б спробував спорт». Починаємо, не заходить, шукаємо альтернативу. Хтось почав займатись гончарством, хтось малює, хтось у спорті знайшов себе. Це реальна реабілітація через дію. Зараз у мене 16 хлопців, з якими я постійно на зв’язку і з якими працюю. Один із них сидів вдома в депресії через ампутацію. Я поговорив з ним, знайшов фонд й зараз працюємо над тим, щоб відправити його за кордон на реабілітацію. Найгірше — це почуття непотрібності, яке часто відчувають ветерани. Я не мотивую пафосом. Я показую: «Дивись, я зміг і ти зможеш. Знаходимо те, що тобі підійде». І це працює. Один побратим нещодавно сказав: «Дивлюсь на тебе і думаю, якщо ти змагаєшся і я зможу». І от ми вже їздимо разом.
• А що Вас найбільше мотивує?
• Сім’я. Коли бачу, як діти пишаються мною, бачать тата, який сильний і не здається, це дає сили. А ще — підтримка дружини, близьких, друзів, побратимів. Це велика взаємна мотивація: ти заряджаєш їх, вони — тебе. Я бачу, що є сили, результати ростуть, значить, треба рухатися далі. Хоча, звичайно, і в паспорт інколи заглядаю (усміхається).
• Є якась глобальна ціль на спортивному шляху?
• Немає. Є щоденна робота над собою і постійне бажання перевершити себе. Ставлю собі планку, і стараюся її переступити. Не для медалей, а для себе. Щоб доводити собі, що можу.
• І наостанок який би девіз або послання Ви передали тим, хто тільки розмірковує, чи варто займатися спортом?
• Фізична культура і спорт — це різні речі, але обидві дуже важливі. Спорт дає виклик, мету, дисципліну. Але водночас — це і зона ризику. Треба берегти себе, слухати свій організм, не гнатися за результатом будь-якою ціною. Бо здоров’я — на першому місці.

А от фізична активність повинна бути у житті кожного, у будь-якому віці. Займайтесь, рухайтесь, живіть активно. І результат обов’язково прийде.

.

Довідково: Валерій закінчив факультет фізичного виховання К-ПНУ ім. Івана Огієнка та військову кафедру, отримавши звання молодшого лейтенанта. Викладав фізичне виховання у рідному виші і був тренером збірної університету з баскетболу. 2021 року пішов служити у 143 ОНТЦ. Був командиром взводу, а згодом – начальником курсу.  Його посада не передбачала виїздів на війну, але він добровіль­но написав рапорт і в  складі Сил оборони поїхав у зону бойових дій. Спочатку був на Харківщині, а згодом – на Донеччині, де й зазнав важкого поранення.

На «Іграх Нескорених» виборов срібну медаль у веслуванні на тренажерах на витривалість (4 хвилини) та дві бронзові медалі – у лижних перегонах стоячи та у складі збірної команди України з волейболу сидячи.