НЕНАВИСНА, ГИДКА ЛОБОДА

З роками мешканка Колодіївки Ольга Миколаївна ДАНИЛЬЧУК бачить усе гірше й гірше. А щоби улюблений «Край Кам’янецький» передивитись, лупу собі придбала – окуляри не допомагають.

– Та куди Вам читати – сваряться рідні, – відпочили б!

Відклавши вбік газету, замислиться, пильно вдивляючись у далечінь, де перед нею десятиліття за десятиліттями, мовби звітуючи, проходить усе її життя.

Найперше героїчну бабусю свою Єлену бачить, яка мала дев’ятеро діточок. У шевченківській хатинці й місця усім замало було, тож хлоп’ята й дівчатка декотрі спали навіть під столом на соломі. А ще в кімнатці бувало й новонароджені ягнята відігрівалися. Та жінка не скаржилася на життя, давала всьому раду як могла й навіть співала у місцевому фольклорному ансамблі разом зі своїм чоловіком Лук’яном. На старому фото за 1939 рік – група самодіяльних артистів із Бакоти після концерту в Москві. Звісно, як і годиться, у вишиванках, молодиці – в очіпках… Виступали перед Сталіним, який геть не був схожий на портрети, – невеличкого зросту, обличчя побите віспою…

Це вже пізніше хтось із сільчан, розглядаючи світлину, зауважив: «А де ж ноги ваші?». Подружжя посміхалося: «Та не було їх як знімати, бо ми ж босоніж там – тож для історії увічнити це – якось несолідно…».

Усього мала на своєму віку бабця Єлена. І в колгоспі гарувала, синів на війну повіддавала – не повернулися. Згадувала, як вперше вгледіли в полі трактор – ховалися від страху по окопах, бо ж розповідали, що тим рикаючим залізяччям нечиста сила керує.

А як прийшло літо 41-го – ото вже натерпілися! У липні (село вже було окуповане) донька Єлени – Настя народила третю дитину.

Заплакала з горя: що ж то вона робитиме, як фашист на роботу зрання геть усіх зганяє? Тож запхала те дитя під ліжко у відчаї, толком не розуміючи, що вчиняє. А на світанку старшенькі відчинили двері бабці Єлені – та ніби на відстані відчула: щось трапилося. «Боженько милий!», – сплеснула руками й витягла на світ божий немовлятко, загорнула в якусь ряднину, в грубу шматину заклала хлібця, зав’язала мотузкою і дала крихітній дівчинці, аби смоктала, сили свої життєві підтримувала. «Надійкою буде називатися», – вирішила. Невдовзі на порозі поліцаї об’явилися: «Гайда, баби, до молотарки, якщо битими не хочете бути! Швидко, швидко, бач, порозлягалися!».

Я за мотузок притримую «їдло» дитині, аби не захлинулася, – згадує Ольга Миколаївна, – а мама Настя, важко піднімаючись з постелі, натягує на себе якусь одежину, щоби не дратувати суворого шуцмана. В наступні дні вже брала й маля з собою, примощуючи його неподалік».

Померла бабця Єлена вже в голодний 1947-й. «Ми тоді всі потерпали від голоду. Дід змайстрував таку сітку, куди втрапляли горобці, миші, все, що бігає і літає, – продовжує Ольга Миколаївна, – а потім ця живність підкопчувалася, такий обід собі мали. А ще мама з лободи млинці смажила. Нас, дітей, просто вивертало від них: слизькі були, ніби мило. Так що я донині, коли доводиться висапувати лободу, дивитися на неї, гидку, не можу.

Голод – це страхіття. У нас сусіди були – дядько Юхтим із сином – музики. Тато грав на клярні (кларнеті), Василь – на баритоні. Як їх на весілля запрошували, два дні перед цим вдома не їли, аби зекономити. То якось старший, накинувшись на страву на весіллі, вдавився та й одразу помер, так що й свято, вважай, було зіпсоване…».

Тато малої Олі прийшов з війни на милицях – мав поранення в ногу. Довелося і в полоні ворожому побувати, всякого надивитися. Мало не загинув у концтаборі. Розлютив фашиста тим, що не так скоро робив справу, як тому того хотілося. Отож, виродок збив з ніг покаліченого полоненого. І раптом якийсь парубок не витримав наруги над товаришем і «вцідив» німцю межи очі кулаком, розбивши йому носа й пенсне. Коли надбігли інші охоронці, загелкотівши: «Хто це посмів?», Микола Левченко (батько Олі) узяв усю вину на себе. Зазвичай на таких чекав розстріл, але милосердна перекладачка дала знати російською практично приреченому полоненому, щоби прикинувся дурником, не в своєму розумі, мовляв, можеш кинути, додала, в того доктора, що тебе освідчуватиме, якоюсь ганчіркою чи подушкою, от тебе і помилують.

Послухався. Так і відбулося. А незабаром і Перемога прийшла. Дістався батьківщини. Дружина плаче від радості, розповідає, як натерпілася від місцевого шуцмана (його чогось не посадили), котрий безжально ганяв її з крихіткою на різні роботи.

«Що ж, Насте, зробимо? Те вже минуло, Богу дякувати, – розсудив Микола. – Єдине, як умирати буду, його першим заберу із собою».

Між іншим, так і сталося. За тиждень після батькової смерті пішов до других світів і ненависний холуй.

…На дворі ж благодать: чи то щира осінь входить в літо, чи то літо ще продовжується. Сонячні відблиски виграють на склі європейських вікон облицьованих, з високими ганками, ошатних будинків, що вишукувалися вздовж вулиці. Мало не до землі зігнулися гілки з червонобокими яблуками, по вулиці ганяють на героскутерах хлопчаки, молодь на лавочках вп’ялася в круті айфони.

Біля Ольги Миколаївни зупиняється двійко зовсім однакових (не розрізнити нізащо) веселих дітлахів.

– Це мої правнучки – близнятка, – знайомить, – Даша й Софійка.

Фотографую їх разом.

– А ви нас, – допитуються дев’ятирічні непосиди, – «покладете» в газеті?

– А що ви знаєте, – ставлю зустрічне запитання, – про дитинство вашої бабусі?

– Чули, – відповідають, – що їсти не було що, в хаті холодно…

А пам’ять знову повертає мою співбесідницю у той час, коли малеча мерзла, а мама посилала Олю до сусідки, бо ж і сірників не було, аби взяти у тієї з печі жаринки. Або ще придумували саморобне кресало, бо ж без вогню – куди? А то йде мама Настя до міста винограду продати, щоби хоч щось придбати для сім’ї – тридцять п’ять кілометрів і стільки ж назад. Звісно, босоніж. Та одна така «ходка» не допомагала. А як восьмирічну Олю до школи покликали, дід узявся взуття їй лагодити з кори верби. Походиш у таких трохи – ноги німіють, пальці затерпають. Тато Микола лише з досади рукою махне: «Яка там школа! Вона що, попадею має бути?! Хай он по людях дітей бавить, хоч поїсти дадуть…».

А здібності в Олі були не які-небудь! Арифметику з ходу сприймала, вірші одразу залишалися в голові, щойно прочитає їх. Але нужда перемагала, тож закінчила лише початкову. А далі – в люди, на заробітки.

Доля не раз випробовувала маму Настю на міцність. Невдовзі після війни захворіла на черевний тиф, та місцеві медики чомусь відвезли її до туберкульозного відділення, мешканці котрого згасали, як свічки. Бідолашна жінка, виснажена й голодна, доїдала за померлими.

Та хтось наверху не хотів її відпускати з цього жорстокого й водночас милого світу.

Отже, повернувшись додому, стала знаною у своєму регіоні ланковою, співала, тішилася онуками й померла в 95 років, здійснивши свою місію.

– Ой, доню, доню, – зітхала мама, коли Оля уже стала дівчиною на виданні, – хто ж тебе заміж візьме – безприданницю?!

Старший брат Олі уже в п’ятнадцять по «путівці» трудився глибоко під землею – на шахтах Донбасу. Вона теж задніх не пасла – закінчила агрошколу й працювала в радгоспі, що вирощував лікарські трави. До слова, теж відвідуючи фольклорний ансамбль. Там і зустріла майбутнього чоловіка, котрий, отримавши серйозну травму на строковій, теж прийшов співати в цей колектив. За три чи чотири репетиції приглянувся до Олі та якось несподівано кинув: «Чекай на мене скоро зі старостами». Дівчина сприйняла це як жарт – хлопці на таке здатні. А цей був узагалі з другого села. Пізнім вечором, повернувшись додому, швиденько вмостилась на лаві, підклавши під голову куфайку.

І тут хтось загрюкав у двері. «Кого ж там несе, – піднялася мама, – серед ночі?».

Відсунула засув – Володя (а це був той парубок, що пообіцяв завітати в гості) оголосив, що прийшов разом зі своїм вуйком сватати Олю.

Мама захвилювалася, бо ж у домі нічогісінько не готували на випадок такої несподіванки, тож побігла до сусідки, котра миттю розшукала з десяток яєць, шмат сала і пляшку з самогоном.

Забігаючи наперед, скажемо, що трьох днів знайомства подружній парі Данильчуків вистачило, щоб прожити в мирі та злагоді відведені їм всесвітом роки.

В останні свої дні 54-річний Володимир покликав двох синів, які виросли тямущими, із золотими руками, аби дати їм наказ: «Дивіться, діти, щоби мама через вас жодної сльозинки не зронила, бо дістану з того світу».

«У 1984-му, – згадує Ольга Миколаївна, – нас, бакотських і ще декого, «відкинули від води», затопивши поселення. І переїхали ми на БАМ (так назвали нову місцину), до Колодіївки. В чистому полі будувалися, влада допомагала грошима й матеріалами. Звичайно ж, усе це у вільний від роботи час. Але все пережили. Встигали й передовиками бути, й на аматорській сцені продовжували традиції батьків-бабусів, які навчали нас любити життя, бути людьми в найскрутніші дні.

Сьогодні нам, старшому поколінню, допомагає сільський голова Юрій Безродний, щирі слова можу сказати й про Анатолія Занюка та й про багатьох своїх земляків, яких з’єднали і велика біда, і радість, і бажання гідно пройти життєвий шлях.

Лариса МАСЛОВА.