ЖИТТЯ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ

Між першою публікацією (тоді ще в «Прапорі Жовтня») про Володимира ПОХОЛЬЧУКА та його товаришів і нашою нинішньою зустріччю в редакції «Краю Кам’янецького» пройшла, вважай, ціла епоха – 35 років! Саме стільки минуло з моменту вибуху на Чорнобильській АЕС.

Йому було на той час 21. Так що сьогодні чоловік ніби ще в розквіті сил. Але розмова з Володимиром Миколайовичем точиться навколо фактів сумних: «Отих хлопців – дезактиваторів, що з Хмельницького, вже нема в живих… Чорнобиль багатьох передчасно забрав».
Тієї травневої пори 1986-го все найкраще здавалося було ще попереду. Якраз перед святом Дня Перемоги Володимиру випало відрядження, хоча молодому пожежникові це було не в новину – така професія.

З рідною домівкою Володимир попрощався одразу після школи: учився в Чернівецькому ПТУ на слюсаря, служив у Білорусі, а згодом за тисячі кілометрів від Кам’янця-Подільського – у Сибіру в ракетних військах. А відтак після демобілізації відшукав чоловічу справу в кам’янецькій «пожежці».

Отож, напередодні 9 травня виїхали автомобілем в обласний центр, де до них «підтягнулися» колеги з Красилова і Старокостянтинова. Пересувалися з «мигалками», як зазвичай, на навчання. Та незабаром з’ясувалося, що на них чекають на атомній станції.

Картина місцини, куди прибули, швидше нагадувала кадри з фільму жахів – абсолютно порожня зона, жодної живої істоти – ні котів із собаками, ні худоби: їх постріляли, аби не розносили радіацію. Усе ніби вимерло, і це було дуже незвичайно, ба, навіть лячно.

Та довго над цим не було коли розмірковувати. Новий день передбачав виконання серйозних завдань, на котрі вирушали на БТРах, обшитих свинцем. У небі над станцією кружляли гелікоптери, котрі скидали цементну масу: потрібно було терміново латати «джерело невидимої загрози». Пожежники працювали щодобово (звісно, декілька годин).

Доводилося молодшому сержанту Похольчуку та його товаришам і на самому реакторі (між 3 і 4 блоком) моніторити цілісність гідравлічних рукавів.
Одного разу оголосили нічну тривогу: загорілися кабельні тунелі. Уся площа перед реактором була заповнена червоними машинами, та група нашого земляка Едуарда Дрогоруба, інспектора держпожежнагляду з Кам’янця-Подільського, уже працювала там. він і його хлопці узяли весь ризик на себе. Обстановка була екстремальною, та ліквідатори не піддавалися паніці, а особливо ті, хто вже до цього мав досвід гасіння.
Володимир згадує як ще до Чорнобиля виїхали на виклик – загоряння в підвалі, через задимленість – видимість нульова, то ж чіпляли до карабінів трос, який був єдиною зв’язкою для трьох пожежників. Але не було такого, щоби не впоралися.

Отак, плечем до плеча робили все можливе і на станції.
– Медаль маєте? – запитую.

– Ет, – махнув рукою, – десь удома. Та хіба в ній справа.

І дійсно не в ній, бо головним було в ті дні урятувати не тільки співвітчизників, а й тих, хто міг постраждати за межами країни.
Життя продовжувалося, а з ним і служба. За деякий час Володимир вирішив отримати більш солідну освіту. Закінчив технікум. Обзавівся сім’єю (має двох доньок). У непрості дев’яності зайнявся підприємництвом (найнадійніше – працювати на себе).

Має віддушину – домашню теплицю. Отож, на свята смакуватимуть власні огірочки з помідорами. А травень, котрому вже 35, таки залишиться у пам’яті в усіх подробицях, адже відрядження було особливим. З перевіркою на мужність і впевненість у власних силах.

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах