ТРИ КРОКИ ВПЕРЕД
У розбитих, неопалюваних казармах у лютому місяці, де доводилось ночувати просто на цементній підлозі, без матраців чи бодай якоїсь на гірший випадок соломи – хлопцям порядком набридли невизначеність й очікування невідомо чого. І ось нарешті їх вишикували на плацу. Офіцери в льотній формі прискіпливо вдивлялися в новобранців. Дійшла черга й до Анатолія ІВАНІЦЬКОГО.
– Яка освіта в тебе, юначе!
– Сім класів.
– В авіацію хотів би потрапити?
– Так точно, бо ж який пацан про неї не мріє!
– Що ж, тоді – три кроки вперед!
…Йшла війна. Шістнадцятилітній уродженець Колибаївки Анатолій Іваніцький прибув до Вольського (Саратовська область) військово-авіаційного училища.
Утім, він уже давненько не бачив батьківщини. В 1936 сімдесят сімей з його рідного села були включені до так званої сталінської «програми великого переселення народів». Ще в 1934 році двох його дядьків – Антона і Віктора – репресували. Тож почувши вночі стук у двері (ніхто тієї пори не дивувався «гостям» у чорних шкірянках, навпаки, зачувши владне «Відчиняй!», належало не баритися довго), як був у спідньому й босоніж, швиденько підкорився наказу, щоби уникнути важких наслідків. Якось і Толиковому батькові довелося за наказом «енкаведистів» йти босоніж по глибокому снігу. Щоправда, того разу обійшлося, та люди доби тридцятих були готові до всього.
Толику на той час ще й дев’яти не виповнилося, та він і до сьогодні пам’ятає ту ніч. Із сусідніх сіл нагнали коней і понастягували підвод. Звідусіль чулися плачі, рев худоби, а хтось вже з горя устиг «причаститися» і поривався співати.
Толикова мама стурбовано, похапцем збирала речі, будила перелякану дітвору – попереду була далека, виснажлива дорога до Північного Казахстану – в акмолинські степи.
Їхали півтора місяця – схудлі, втомлені. Зраділи можливості нарешті вийти із задушливих, темних вагонів, хоча немічним, немолодим не так просто було зробити це.
В Наумівці Сталінського району всіх розселили по хатах, вигляд житла дещо пригнічував: дах був, а от стелю «забули» зробити. Домівка була з’єднана з хлівом. Родина Анатолія з п’яти чоловік розмістилася в крихітній кімнатці, та життя продовжувалося…
…З 2 січня 1944-го Анатолій з декількома однолітками два дні діставався на санах («розвальнях») до обласного центру – на руках у хлопців були повістки з військкомату. Вдома його переодягли в стареньке, латане-перелатане, сподіваючись, що на збірному пункті хлопцю видадуть обмундирування, а міцні, ще не зовсім зношені речі згодяться молодшим – братику і сестричці.
Новоприбулих (а їх було не менше сотні) розмістили на запасних коліях у старезному, холодному, дірявому, з розбитими вікнами вагоні. Звісно, що вугілля їм ніхто не пропонував, а щоби без п’яти хвилин бійці остаточно не задубіли (а тисло під мінус п’ятдесят), вручали їм лопати – очищати потяги від снігу, в котрому ті загрузли мало не до половини. Окляклих годували таким-сяким обідом. На багатьох була така благенька одежина, що хотілося негайно опинитися біля багаття, аби зігріти душі. Анатолій підв’язував дротами підошви чобіт, які розвалювалися. Отож, час від часу бігли до майстерні, в яких діти 12-13 років, стоячи на збитих ящиках (не діставали до верстатів), виточували снаряди для фронту. Там було хоча би тепло. Так тривало місяць.
Урешті-решт, хлопців завантажили в теплушку (вагон, посередині котрого стояло чудо – розжарена «буржуйка»), видали сухпайок (хліб і оселедець) і повезли аж до Алма-Ати, де на них чекала баня, дезінфекція (кожного вимащували з голови до п’ят мазутом) і видача форми, котра була чистою, прожареною, але добре поношеною і з латками.
У сонячній казахській столиці вони не затрималися – шлях їх пролягав до українських Сум, звідки, як читач уже знає, герой нашого нарису поїхав на Волгу, щоб стати пілотом-механіком, яких готували там для Війська Польського.
…15 авіаполк розташовувався на території Польщі, в 105 кілометрах від Варшави, від котрої, щойно звільненої, залишилися одні руїни. Так що підпоручнику Війська Польського Анатолію Іваніцькому необхідно було на потязі через аварійний міст перетнути Віслу. Півдня пасажири чекали на машиніста-віртуоза (лише він міг здійснити цей небезпечний трюк), який відпочивав після нічної зміни.
У штабі дивізії привітали новоспечених авіаторів з прибуттям до бойового підрозділу, і розпочалися будні.
– Анатолію Івановичу, в першому вильоті на серйозне завдання в якості стрілка-радиста що відчували?
– Хочете запитати, чи не боявся? О тій порі мені ще не виповнилося вісімнадцяти, і все навколо мало такі собі романтичні відтінки. Реальний повітряний бій уявляв грою. А от коли незабаром побачив, як із штурмовика Іл-2 витягли тіло вбитого стрілка-радиста, остаточно протверезів: війна це жорстока, підступна справа.
Тим більше, щоби там не казали, а ми таки поступалися нацистській техніці.
– Літали самостійно, тобто пілотували?
– Так, але здебільшого на ПО-2. Уже після війни в цивільній авіації літав на АН-2 («кукурузниках»): пасажирські перевезення, сільськогосподарські роботи (боровся із саранчею – жахіттям, яке в лічені хвилини «збриває» усю рослинність на багатогектарному полі).
Якось комполка викликав до себе Анатолія з товарищем – теж випускника училища й, критично розглядаючи юні обличчя, кинув заступникам: «Ну й поповнення прислали! Жаль дітей…».
Десь приблизно 1948-49 маршал Рокосовський, який п’ять років обіймав посаду міністра оборони Польщі, видав наказ – усіх військовослужбовців із Союзу відправити на батьківщину.
Мама Анатолія, зрадівши поверненню старшенького (тата мобілізували до трудармії, де він і помер), попросила його у відпустці відвідати рідне село, аби дізнатися, чи вціліло їхнє обійстя, що з ріднею.
Отож, Анатолій вирушив у розвідку. Потяги були страшенно перевантажені. Навіть з квитком не вдавалося зайти до вагона. Десь із п’ятої спроби зумів прилаштуватись на потяг. Увечері хлопець став почуватися зле, його охопив якийсь дивний жар. Піт струмками стікав з чола, потім узагалі втратив свідомість.
На станції Куйбишев його зняли з потяга і доправили до шпиталю – тиф!
Дуже багато днів і ночей він марив, провалювався у забуття, хворому постійно снився один і той же страшний сон. Над ним – височенна стеля, з котрої звисає шнур. Увесь час звідти лунає «дика» музика, під котру його за шию чіпляють мотузкою і намагаються витягувати нагору через отвір в даху… Та молодість усе ж перемогла.
Піднявшись, одразу попрямував до вокзалу, для супроводу до Кам’янця-Подільського одужавшому офіцерові, який поки що ледь тримався на ногах, виділили медичну сестру. Опинившись у Кам’янці після непростої дороги, пішов до ринку, щоби купити щось поїсти. Й помітив, як чомусь пильно вглядаються в нього дві жінки.
«Послухай, – казала одна, – цей парубок так схожий до Іваніцької…», «Та це ж, певне, її син! – здогадалася інша. – Десь вона й сама тут зранку ходила…».
Додому, до Колибаївки (звісно, пішки) син з ненькою йшли разом. Як з’ясувалося, поки Анатолій лікувався, матір отримала дозвіл на повернення до України й поселилася у сестри, бо її дім з дозволу сільради заселили чужі люди.
Таким чином була перегорнута ще одна сторінка біографії Анатолія Іваніцького.
Забігаючи наперед, скажемо, що вже практично перебуваючи на пенсії, Анатолій Іванович, влаштовуючись на роботу, бо не міг всидіти дома, змусив немало похвилюватися інспектора з кадрів, яка ніяк не могла знайти вільного місця в його трудовій книжці для нового запису.
Ні, він не був «летуном», бо ж тільки на хлібозаводі пропрацював 35 років. Справа була в іншому – усі сторінки його трудової були густо списані подяками, повідомленнями про нагородження, премії.
На початку п’ятдесятих, вирішивши осісти в рідних краях, пробував працювати в Хмельницькому аеропорту, та мізерна платня і необхідність знімати квартиру в чужому місті, змусили змінити плани. Отже, звернувся до свого двоюрідного брата, котрий очолював «Сільенерго», на що родич принципово відреагував: «Ти хочеш сказати, що я маю когось звільнити?».
Хтось підказав Анатолію (у Кам’янці тоді й виробництв ніяких не було) підійти на хлібозавод, міг би електриком працювати, до прикладу. Та йому запропонували стати… вантажником. В усякому разі необхідно було з чогось починати.
Натягнувши на голову каптур, аби не так соромно було (бо ж на «хлібниці» трудилися переважно жінки з дівчатами), тягав мішки з борошном і цукром. Мав офіційно оформити документи вже наступного дня. Зранку, зайшовши у відділ кадрів, побачив заплакану завідувачку, яка з відчаю замахала руками на відвідувача, мовляв, не до вас зараз.
Скоро причина такої поведінки з’ясувалася – цього дня помер «вождь усіх часів і народів».
Випадок дав Анатолію Івановичу можливість зробити кар’єру енергетика. Якось обладнання на заводі зупинилося, і тут директор згадав про льотчика, котрий просився в електрики. Природня кмітливість і декотрі знання, отримані ще в училищі, дозволили знайти і ліквідувати несправність. Згодом він закінчив ще й вечірнє відділення індустріального технікуму з цієї спеціальності. Так що професійне зростання Анатолія Івановича стрімко пішло вгору. Пізніше став знаним експертом з енергонагляду, бувало, й ночами викликали для термінових консультацій.
Нині ветерану – 92, ніби й поспішати нікуди, та насправді Анатолій Іванович має безліч важливих справ. За нашими спинами – сімдесят соток чудового, розкішного саду, де вирощено шістнадцять сортів груш, чотири сорти черешні, яблунь, яких тільки душа забажає…
«Сад виплекати, – розмірковує мій співбесідник, – все одно, що сина гарного виростити…».
«І це не слова, – підтверджує його опікун Світлана Володимирівна. – Анатолій Іванович біля кожного саджанця разів з п’ятсот побуває, огляне, обмацає ретельно – кожна рослинка під контролем…».
Тут же розташувалася пасіка. Та особлива любов Анатолія Іваніцького – квітник. Власноруч висаджує і півонії, і троянди. Одну з них – деревну – привіз аж з Північного Кавказу.
Турбує його як громадянина й колишнього очільника осередка бджолярів позиція окремих власників землі, котрі бездумно знищують бур’яни хімікатами, а заодно і дорогоцінних комах заради тимчасового, швидкого прибутку.
Наразі Анатолій Іванович у курсі всіх справ у державі. Багаторічний передплатник «Краю Кам’янецького», відданий його читач, він, крім того, не пропускає жодної важливої теле- чи радіопередачі.
Небайдужі йому й проблеми сьогодення. А чому? Та тому, що колись добровільно зробив три кроки уперед заради того, щоби наступило «завтра».
Лариса МАСЛОВА.
Автор:
admin
