ЧАС БУВ НЕПРОСТИЙ, ТА БУЛО ЦІКАВО

Це інтерв’ю було чи не найважчим за всю журналістську практику: моя співбесідниця мало не після кожної фрази не просила, а благала: «А ось це не для преси»… Або: «Про це не розповідайте в публікації, бо ж подумають, що я якийсь хвалько… І про те не пишіть, бо ж… якось нескромно виглядатиме… Ну, яка ж я героїня?! Ви краще згадайте про чудових освітян району, з котрими працювала й піднімала методичну роботу – Людмилу й Дмитра Желізників, Станіслава Домбровського, Антона Линюка, Станіслава Ковальчука й Жанну Андрухович, Галину Коротинську і Валентину Лупановську, Галину Мадич, Світлану Семенович, бо ж усі мої відзнаки – це наш колективний успіх».

Хоча Зінаїді Дмитрівні Сафронюк дійсно є про що розповісти в 90-річний ювілей. І перш за все – про її колиску, село Бабшин, про котре можна говорити лише віршами:

Чудовий край! Моє Поділля!

Землиця пахне, як чарівне зілля…

І десь поміж розмов прослизнула інформація про те, що Зінаїда Дмитрівна пише книгу спогадів. Звісно, рукопису цього я не бачила, та маю здогади про те, що ляже в її основу. Буде там і про витоки, до прикладу, бо ж родина – це святе. Про дідів-прадідів – знаних баштанників і бджолярів, про неньку з татом. Про те, як після четвертого класу дівчинка Зіна, найстарша в сім’ї (було ще двоє братів), узялася допомагати мамі на січкарні, як закляклими від морозу руками на засніженому полі заготовляла солому зі скирти… А потім (це вже відбувалося у 1946) батько, повернувшись після важких поранень зі шпиталів, дуже засмутився, що донька проходить програму п’ятого класу на фермі. Отож узявся виправляти ситуацію, чому дівчинка страшенно зраділа, бо ж мріяла стати такою, як її перша (ще довоєнна) вчителька Алла Яківна, – розумна, гарна, з книжкою в руках, а ще на високих підборах і з модною зачіскою.

У 1948 році Зінаїда стала студенткою Хотинського педучилища. Тож все, що не стосувалося її мрії, було просто не вартими уваги дрібницями: забиті фанерою замість скла вікна гуртожитку, пошуки дров для грубки, напівголодні вечори в колі однокурсниць, які ретельно занотовують до зошита педагогічні премудрості. Зате яким було захопливим навчання! Лекції викладачів з їхнім неоціненним фронтовим досвідом, мистецькі заняття із танців. Малювання, гра на скрипці… А як розвесниться – усім курсом поспішали на присадибну ділянку: садити, доглядати, щепити фруктові деревця…

– Зінаїдо Дмитрівно, знаю, що вже з перших років учителювання Вас помічали (в хорошому сенсі) інспектори. Якою ж фішкою, як нині кажуть, володіли?

– Вона була завжди зі мною – і на самому початку, коли мені дали на Буковині перший клас із 43 дітьми в крихітному приміщенні, й згодом, коли вже набула чималого досвіду. Моїм коником було привчати школярів до самостійного здобування знань, аби вони не чекали, доки «розжоване» покладуть до рота, як отим пташенятам. Відшукувала мотивацію, ставила проблему, урізноманітнюючи форми подачі матеріалу. Одним словом, увесь час перебувала в пошуку.

– Певне, учням це неабияк подобалося?

– Ще й як! Через роки згадували…

– Чула, що і тепер вихованці не забувають Вас…

– Так, і це приємно. Не можу поскаржитись. Це тішить, бо розумієш, що труд твій був недаремним. Хоча шлях цей не був таким вже й безтурботним і безхмарним.

– А от на світлинах тих років бачимо красиву, веселу наставницю.

– Інакше бути не могло: як заряджати підопічних вірою, оптимізмом, бажанням долати труднощі? Так складалися обставини, що маленький синок залишався з бабусею, а я щодня у сніжницю, у сльоту чи буревій крокувала до сусіднього села (за п’ятнадцять кілометрів від дому) на роботу. Переважно – пішки, бо ж то були такі часи, що маршрутки, автобуси, таксі під хвіртку не під’їжджали – їх не було.

Утім, про це майже ніхто й не здогадувався. Бадьора, з радісною усмішкою на вустах, енергійна Зінаїда Дмитрівна, здається, володіла якимись невидимими для інших секретами, як не втомлюватися, устигати всюди, до слова, ще й закінчуючи університет заочно. При цьому сумлінно виконувала депутатські обов’язки, керувала художньою самодіяльністю, пропагуючи українські народні традиції, примудряючись виборювати на оглядах перші місця. А ще на неї чекали колгоспники, серед яких вела просвітницьку роботу, ознайомлюючи їх із досягненнями в народному господарстві, політичними подіями в країні та світі, новинками в літературі…

А в 1972-му Зінаїду Дмитрівну запросили на роботу до районного методкабінету, котрий невдовзі й очолила. Може, в декотрих читачів сформувалося хибне уявлення про цю установу, котра видається їм тихим і нудним місцем, де за столом перебираються папери від 9 до 17-ї, а відтак нічого значущого не відбувається. Якби це було так, то там і не було б нашої Зінаїди Дмитрівни.

Насправді ж методика навчання – це не один із, а цілих три кити, на котрих тримається по-справжньому якісна освіта.

Колись перевіряючий запитував учительку Сафронюк, чому вона не завжди дотримується складеного плану. «Переді мною – живі діти, тож зобов’язана зважати на їхній настрій, рівень домашньої підготовки, врешті-решт, їхні інтереси, – пояснювала, бо ж навчальний процес не є чимось нерухомим, застиглим, не підлягаючим корекції».

Оцим і керувалася Зінаїда Дмитрівна в подальшій своїй діяльності. Її методичний кабінет став потужним центром з удосконалення знань, навичок, умінь працівників освітянської сфери. Важливо, що це не була справа однієї людини, а співпраця найкращих, найпотужніших кадрів із залученням педагогів вищої школи з організацією курсової перепідготовки, з функціонуванням навчальної фільмотеки, із семінарами, влаштованими базовими (середніми) школами для дочірніх (восьмирічок і початкових).

Приворотська, Староушицька, Довжоцька, Орининська володіли таким потужним потенціалом педагогів-майстрів, що робота з передачі цінного досвіду не зупинялася ні на мить.

Скажемо, що людям із Зінаїдою Дмитрівною працювалося вельми комфортно – вроджена тактовність, неупередженість, готовність допомогти, дати шанс, погодьтеся, це дорого вартує. Її не боялися – поважали.

«Ех, – каже Зінаїда Дмитрівна, – сколихнули ви в мені своїми запитаннями вихор емоцій! Якби не роки…». Вона б і наразі бігла б на роботу з купою ідей, неймовірних задумів, планів…

А те, що її і син, і невістка – педагоги – так природньо, що й дивуватися не доводиться. Онук Артем не тільки закінчив Національний університет ім. Т.Г. Шевченка, а й має диплом Академії державної служби при Президентові України.

Зінаїда Дмитрівна не поспішала на пенсію, тож деякий час очолювала й профільну профспілку, де продовжувала проявляти свій невгамовний, непосидючий характер. Путівки «вибивала» для ветеранів освіти, піднімала, точніше, відроджувала учительську художню самодіяльність – в області заздрили хорам, оркестрам, танцюристам з Кам’янеччини.

Вечорами (ранок проводить на ділянці) Зінаїда Дмитрівна обмірковує сторінки майбутньої книги, котра, за великим рахунком, буде про людей, які були поруч, для котрих працювала. «Я людей люблю, – зізнається, – а ще землю, нашу матінку-годувальницю». Недарма пів вулиці, де проживає, засаджено вирощеними нею квітами, в котрих вона так кохається, розводячи найрідкісніші сорти.

І як би не наказувала вона мені щодо скромної оповіді про її персону, не можу оминути маленького штришка з її буття. Якось сусід-бізнесмен завітав до неї із солідним продуктовим пакетом: «Зінаїдо Дмитрівно, на дворі – пандемія, тож я до Вас із презентом, пригощайтесь. Зараз заведено підтримувати людей поважного віку…».

«Дякую, – посміхнулася у відповідь. – Будь ласка, занесіть це моїй сусідці, вона таки більше потребує допомоги»…

Лариса МАСЛОВА.