ЯК СУДИЛОСЯ, ТАК І СТАЛОСЯ

Тоді, як їй здавалося, потяг занадто повільно йшов до Кам’янця. Вісімнадцятирічній Клаві Журавльовій хотілося якомога швидше пірнути у вир нового, цікавого, по-студентськи веселого життя. Багажу в дівчини було всього – нічого, бо щоб вона могла взяти такого в родині, де зростало семеро дітей, а батько, котрий повернувся з війни інвалідом, часто-густо заглядав до чарчини, мало турбуючись про майбутнє.

Отож, юна пасажирка уявляла, як покаже бабусі з тіткою, до котрих їхала, найдорогоцінніше, що мала, – списаний власними віршами зошит. Адже в школі, де навчалася, просто обожнювала вчительку літератури, а відтак та надихнула її на творчість.

На жаль, абітурієнтку з Одещини на вступних екзаменах до педінституту належно не оцінили, і довелося Клаві, котра не добрала бал чи два, самостійно (родичі зі своїми проблемами не кидалися допомагати) вирішувати купу питань: як бути без копійки в кишені, де прописатися, аби мати право працевлаштуватися, і що ж тепер буде з її давньою мрією стати філологом?

– У такому віці зазвичай батьки ще піклуються про дитину…

– Мабуть, що так. Але в мене була зовсім інша ситуація. Повернутися додому не дозволяли ні гордість, ні розуміння того, що я додам ще більшого клопоту матері, котрій і так діставалося без мене. Тієї пори я більше нагадувала людину, що не вміє плавати, котру кинули посеред сильної течії, пливи, мовляв, як знаєш.

На вулиці на мене озиралися, така я була худюща, в якійсь благенькій одежині…

І все таки завдяки саме людям вона зуміла піднятися, адже з’ясувалося, що добрих на білому світі набагато більше, аніж злих. І що чужі часом стають ближчими за рідню.

Практично незнайомий чоловік, який квартирував у Клавиної бабці, викрав у хазяйки домову книгу, щоби приписати дівчину. А це значить, що з’явилася можливість влаштуватися на «Електроприлад» ученицею, де платили аж 45 рублів. А тут і наставниця її Валя Романишена – душевна, щира, взялася опікуватися дівчиною, заляканою, несміливою, котра в обідню перерву ховалася в закутку, бо не мала чим перекусити.

А згодом і наполягла, щоби Клава перебралася на квартиру до Ксенії Михайлівни – жінки з великим серцем, яка була другою мамою для тих, з ким доля обійшлася не дуже привітно.

Клавдія Олексіївна й досі з вдячністю згадує й начальника цеху пластмаси Анатолія Алімова, завдяки котрому оселилася в гуртожитку.

Вона й нині дивується тому, скільки насправді на білому світі милосердних, порядних, чуйних людей, котрі в складний час не пройдуть байдуже повз.

Звісно, що Клавдія Панас (нинішнє прізвище по чоловіку) теж старалася віддячити всім, хто вів її по життю, намагаючись підтримати.

Сорок сім років – стільки віддала заводу. І на яку б дільницю її не переводили, швидко опановувала складні операції станочниці, незважаючи на шкідливі умови праці.

Мало хто знає, що в семирічному віці вона серйозно травмувала ногу (це був нещасний випадок), перенесла декілька операцій, що давало право на отримання групи з інвалідності, та Клавдія Олексіївна зізнається, що їй було соромно претендувати на такий статус, тож нікому із колег чи знайомих навіть не розповідала про це. Бути, як всі, не випрошувати якихось пільг для себе, разом з іншими переживати негаразди, труднощі – тому і каже: «Як судилося – так і сталося».

Щоправда, держава не вельми високо оцінила її героїчні зусилля на виробництві. Коли йшла на пенсію, щось там «почаклували» над її стажем, шкідливими умовами праці, винагородивши Клавдію Олексіївну врешті аж двома тисячами дев’ятьма стами гривнями.

Втім, жінка не пішла ображено по інстанціях доводити правоту чи засуджувати несправедливість, бо впевнена, що в цьому житті є речі набагато цінніші за недодану копійку (хоча й без останньої непросто знайти рівновагу).

Сьогодні вона радіє сімейному щастю (донька Олена подарувала двох прекрасних онуків), захоплюється роботою на дачі, де розводить чудові сорти винограду, де радують око малина зі смородиною, червоні кетяги калини…

– Люблю людей, люблю квіти, – розмірковує. – Хіба цього замало?

І коли нещодавно трирічний Давидик вигукнув, обійнявши бабусю: «Ти моя найулюбленіша женщіна!», остаточно ствердилося в думці, що це і є справжнє щастя, що іншого годі й шукати.

А щодо зошита з віршами, котрий везла до Кам’янця Клава багато років тому, то його давно нема, десь загубився у бурхливому житейському просторі. Та є ще один, у котрому Клавдія Олексіївна занотовує усе, чим живе її душа наразі. Власне, його можна, якщо хочете, називати поетичним щоденником. Дехто вважає це до деякої міри дивакуватістю, бо в поважному віці нібито треба мислити про щось більш солідне.

Ми ж, гортаючи сторінки його, дійшли такого висновку, що нема нічого більш важливішого за роздуми про сенс і радість буття, долю твого народу, майбутнє Батьківщини.

Лариса МАСЛОВА