СЕКРЕТИ МАРІЇ ТИМОФІЇВНИ

Вона виходить на подвір’я й непомітно простує до сарайчика з реманентом, де вибирає гарно підгострену сапу: пора вже до того осету дібратися, що «розкошує» собі, негідник, скраю городу. Час від часу сторожко озирається, чи не з’явилася де онука, та робота врешті так захоплює, що вже й забуває бабуся Маня, що потрібно «шифруватися»…
Такі міри запобіжності необхідні їй, аби ніхто з домашніх (а в хаті проживає аж чотири покоління!) не впіймав її, 97-річну трудівницю, на полі, бо ще візьмуть та й відмовляться міряти їй тиск чи сваритимуть.
Хоча насправді найстарішу мешканку Суржі Марію Тимофіївну СЛОБОДЯН в родині мало не на руках носять – чільне місце за обіднім столом, за потреби – негайне лікування або профілактика, в кімнаті завжди тепленько, на двір без камізельки прохолодної осінньої пори не випустять, а вечорами з інтересом слухають, як то було раніше…

Взагалі Марія Тимофіївна звикла бути в центрі уваги, бо змолоду не уявляла себе без газети – тоді «Прапор Жовтня», нині – «Край Кам’янецький». Її жартома називали агітатором чи пропагандистом. Недільного ранку зберуться сусіди на лавці під ворітьми: цікаво послухати, що то в світі робиться, Марія нічого не пропустить, про все-все розповість докладно. А тепер, будьте ласкаві, позаздріть її пам’яті «молоді» люди, вона в цьому плані дасть вам чималу фору!Ось і наразі згадує, як її тата зі старшими синами вислали на далекий холодний Урал за те, що був міцним, знаючим господарем, а відтак мав поле, воли, мріяв уже й молотарку придбати – із темного світанку до ночі порався на землі. «Уважай, – резюмує нині його донька, – на кулакові спав, бо ж чи зміг би інакше виростити розкішний сад у 5 гектарів? Кожне деревце – із зернятка. Не лінувався щепити, експериментувати, щоби плодоносив добре. А ще пасічником яким був, бджолів тих страхота скільки у вуликах проживало…».
Та колгоспний рух одразу все те знищив. Усе в чоловіка відібрали, з будинку вигнали із сім’єю, а на обійсті тому стали розбудовувати колективне господарство вже з новими «хазяями».

Отож, Тимофія з декотрими односельцями, котрі «заважали» творити інше життя, – геть із села, на лісоповал, до благеньких, промерзлих від тріскучих морозів бараків, де він невдовзі й помер, захворівши.

Мані тоді зовсім було мало рочків, а ще залишилися Микитка, Василь, Дарка. Тож мамі Уляні було чим перейматися у хаті під солом’яною стріхою, з каганцем й глиняною підлогою, крихітними (щоби тепло не виходило) віконцями.
«Та що там казати, – зітхає Марія Тимофіївна, – було дєлов і дєлов…».

І все ж вона примудрилася навіть семилітку закінчити: дуже неньці хотілося, аби Маня далі освіту здобувала. «Але, – продовжує наша довгожителька, – я сама собі туди шлях перекрила, бо ж не мала що ся вбрати… Тож як стала в колгоспі на норму, так уже від кінця до кінця…».
З одягом ще довго дівчині довелося в’язати ціпи. Якось хотіла подивитися на наречену на сусідському весіллі, надягла бабчину спідницю. По дорозі, заплутавшись у ній, потрапила до багнюки, вимастившись, із плачем повернулася додому. Та що там казати, на власне весілля (а це вже було в 1945-у) зодяглася у позичене платтячко – мамина братова виручила…
«О, мама, – ділиться нині спогадами Марія Тимофіївна про неньку, котрій так було сутужно одній піднімати дітлашню, – була в мене дуже дорога, а що вже хазяйка – пошукати…». Звісно, що діти були увесь час коло неї – у роботі, в домашніх турботах. Восьмирічна Маня на той час уже по-справжньому підгортала картоплю – це була своєрідна підготовка до багатолітньої роботи в колгоспній ланці. «А нічого, – посміхається героїня нарису, – з роботою веселіше жити». Вона і сьогодні, сидячи на дивані, постійно тре руки: «Тож дайте мені теж щось робити, я теж іще можу згодитися для чогось…».

«Як «знайшлася» війна, – поринає у давнє, – на молодь почали «полювати», от і мене поставили в оту шеренгу по шість чоловік, яка рушила до міста, – на нас чекала Німеччина. То моя мама якось ускочила між рядів і висмикнула мене звідтіля. Побігли, не розбираючи дороги, усе чекали, що нам у спину стрілятимуть, але все обійшлося. То я лісом-лісом і до дядька в Нагоряни заявилася переховуватися. За деякий час повернулася до Суржі та й довелося перечікувати, доки набирали нові партії у рабство, на горищі».

По війні навідався до своєї сестри в їхнє село молодий офіцер-фронтовик, герой – з медалями, орденами. Зустрілися випадково. Уподобав той красень Маню та й повіз до Кадиєвець. Згодом оселилися на батьківщині молодої дружини. Працювали, старалися, будувалися, народили сина й доньку. Марія Тимофіївна робила все, що загадували в колгоспі. Що-що, а робота для неї може зрівнятися хіба що зі святим шматком хліба.
Відомо, що в селах, коли розпочинаються польові роботи (навесні чи восени), існує свого роду негласне змагання: до прикладу, хто першим засадить город або ж зоре його, якщо сезон до зими хилиться. Тож частенько чуємо в магазині або на транспорті: «Як ти, Галю, уже засіялася, або ж: кукурудзу вже стеребила?».
Так от, для Марії Тимофіївни це завжди було справою честі – бути першою. Не знаємо достеменно, чи нині її господарство в лідерах, але здогадуємося, що це її, як і раніше, неабияк хвилює.

«Запитуєте, – казали мені її родичі, – в чому секрет довголіття бабусі Мані? Простіше не буває – робота, свіже повітря і рідні, котрі лише радість дарують. Слава Богу, всім старалася освіту дати, виховувала власним прикладом. Син 48 років на одному місці відпрацював, маючи золоті руки. Донька досі біля мами, хоча вже й своїх онуків має, бере на себе найважливіше. Онука Наталя тішиться знову ж таки власними (хай ще крихітними) онуками, утримує затишний дім у повному порядку разом із чоловіком Володимиром та й працювати встигає у фірмі…».

І ось вам, любий читачу, ще одне підтвердження того, що здорове, якісне коріння народжує й відповідні плоди. Як бабусі сьогодні не пишатися ними? У цій родині нема ні наркоманів, ні пияків, ні нероб. Правнучка Настя у столичному виші працює, а Оксанка – магістр з іноземної, а ще оволодіває однією з найважчих мов світу – японською. Їхні чоловіки теж досягли певних висот – і в ООС побували, і в міністерстві профільному займають гідні посади… Є, є чому радіти Марії Тимофіївні.

Отож, як зберуться разом, одразу хочеться продовжувати жити на білім світі й побажати всім лише добра.

Між іншим, за словами жінки, вона ніколи нікого «не вразила, не проклинала…». От іще один секрет, як довго жити.
Тож тому так щиро звучать слова Марії Тимофіївни: «Хай усей мир буде здоровим і гарно живе!».

І ще про один з епізодів її життя неможливо не згадати. Було так, що покійний нині її чоловік Павло Тимофійович зібрався купити дім на Підзамчі – все ближче до цивілізації, а значить, більше можливостей у місті для дітей… І мабуть, уперше за все їхнє подружнє існування зазвичай покладиста Марія Тимофіївна запротестувала: «А що ж я там без норми робитиму?!».

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Прощаючись, ми домовилися з Марією Тимофіївною про те, що обов’язково зустрічаємось з нею на її 100-річному ювілею. З чим вона охоче погодилася, бо для неї нічого немає неможливого.

Поділитися в соціальних мережах