КАЖУТЬ, ЩО КОЛИ ЗІРКИ ЗАПАЛЮЮТЬСЯ, ТО ЦЕ КОМУСЬ ПОТРІБНО
У 1980 році до нашої Чабанівки приїхав молодий фельдшер, який одружився з нашою сільською дівчиною. Завжди охайний, привітний, чемний, з величезним бажанням допомагати людям. Це був Сергій Петрович БРИЦЬКИЙ, родом із Старосинявщини.
Сергій відразу приступив до своїх обов’язків, бо бути фельдшером в селі – це справа дуже нелегка: нічні виклики, робота у вихідні й без відпустки. А кожен з нас, жителів Чабанівки, маючи свою історію хвороби, у першу чергу завжди звертався до Сергія Петровича. Він замінив на багато років нам і лікарів, і психологів, бо лікував і тіло, й душу. Життя нашого лікаря проходило разом з нами.
Він був тим, кого нам послав на допомогу сам Господь. Не маючи ні УЗД, ні лабораторій, без будь-яких рентгенів його попередні діагнози на 100% підтверджувалися найдосвідченішими лікарями. Він знав особливості здоров’я кожного свого односельця, коли і чим хворів, які профілактичні щеплення робив (якщо не робив, то чому), хто які ліки приймав, в кого схильність до певних захворювань…
Завжди безвідмовний, людяний, лаконічний у своїх відповідях, сам іноді жартував, що не добув до кінця жодного весілля в селі. А ми сміялися і щиро раділи, що є в нас така Людина.
Ми всі бігли до Сергія і в будні, і в свята. Хтось за ліками, хтось виміряти тиск, а хтось просто поговорити, спитати поради. Ніхто навіть не задумувався чи сам Петрович хворіє, чи, може, настрою немає, чи зайнятий чимось. Ми просто йшли. Йшли і отримували те, чого потребували.
Наш дорогий лікар служив людям до останнього дня. Стаж його роботи – 50 років. За цей час Сергій Брицький був нагороджений багатьма почесними грамотами різних рівнів, грошовими преміями, цінними подарунками. Неодноразово був занесений на районну та обласну Дошки пошани. В 1999 році Сергія Петровича делегували на Перший Всеукраїнський з’їзд медичних працівників України в м.Київ. Ми пишаємося ним!
Надійною опорою, другом впродовж життя була його дружина Тамара Іванівна, з якою разом, пліч-о-пліч працювали на місцевому ФАПі. Вона з Сергієм була завжди поруч, як то кажуть, і в печалі, і в радості.
У родині Брицьких зростала єдина донька Олена, що була душею і диханням свого татуся. Сергій Петрович як справжній батько пишався її перемогами, щиро радів її здобуткам і хвилювався в разі невдач.
А згодом з’явилися онуки, які завжди для дідуся були на найпершому місці. Ці дві дівчинки, Даша та Іванка, стали йому як два крила, що допомагали злітати до небес від щастя спілкування з ними.
День 16 березня 2023 року чорною хусткою впав на наше село. Наш дорогий Сергій Петрович через важку хворобу покинув нас назавжди. Сім’я втратила рідну й дорогу людину, осиротів місцевий ФАП, почорніло село. Це стало трагедією не тільки для родини, це біль, який увірвався в кожну Чабанівську сім’ю. «Як же ми тепер?», – наверталися невпинно думки. На жаль, вже нічого не повернути.
Ридала й голосила родина, сумували знайомі й односельці. Та їхній чоловік, батько, дідусь і наш рятівник, друг, порадник спокійно собі лежав, заквітчаний червоними гвоздиками та жовтими трояндами. Він мовчав… І лише яскраво всміхалося до нього весняне сонечко й щебетали дзвінко пташки.
Ми, жителі села Чабанівка Староушицької селищної ради, щиро співчуваємо дружині нашого дорогого Сергія Петровича Брицького Тамарі Іванівні, його доньці Олені, зятю Руслану, онукам Іванні, Дарії та Дмитру.
Важко знайти такі слова, які змогли б зменшити душевний біль від втрати рідної людини. Розділяємо біль і схиляємо голови в глибокій скорботі. Вічна пам’ять Вам, Сергію Петровичу. Нехай Всевишній Господь прийме Вашу світлу і щиру душу і оселить там, де праведники спочивають.
Царство Небесне… Вічний спокій…
З вдячністю жителі с.Чабанівка.
Автор:
admin
