ВІРТЕ В СВОЇ СИЛИ І В БОЖУ ДОПОМОГУ

Кожна людина прагне жити так, як Бог наказує їй. Однак мало хто знає, в чому полягає це Боже веління. Прожити 90 років – це велике щастя. Якщо зважити всі негаразди свого віку і тих подій чи вчинків, що сталися, то моя доля була для мене оберегом. Я вдячна святому Богу, що продовжив мені життєвий шлях до цього часу, що можу ще хоч частково допомогти своїм онукам-сиротам.

Всі люди живуть по-різному, як кому простелиться життєвий шлях. Не забуваймо, що є над нами найцінніший дороговказ – Господні заповіді. В них найкращі вказівки, як влаштувати свою стежину.

Пригадую дитячі і юнацькі роки, як ми з сестрою Женею були під оберегом батьків і Святого Бога з його заповідями. Молитву «Отче Наш» ми вивчили напам’ять зі слів матері ще в дошкільному віці. І вона не раз нас виручала. Як от, коли щось не довчили, дорогою до школи тихцем проговорювали святу молитву, і це допомагало. Навчання для нас було в радість. І навіть тоді, коли царювали в країні закони безбожжя, мама з бабусею завжди наказували: дотримуйтесь Святих заповідей. Моїх батьків керівництво радянської держави зневажало, бо покійний дідусь Михайло був разом із дружиною і двома доньками висланий на далеку Північ в Архангельськ. Пригадую, коли за Влади Рад видали учням «Моральний кодекс», аби кожен вивчив усі пункти напам’ять, однак таких не виявилося. Ну, ніяк не йшла ця наука в голову.

Мало під поїзд не потрапила

Закінчивши місцеву школу, я вступила до Хотинського педучилища. Цікаво було навчатись, якби не страшний голод 1944-1947 років. Годували – черпачок юшки і скибоч­ка хліба з кукурудзяних висівок. З Божою допомогою закінчила навчальний заклад і отримала направлення в дитячий будинок села Бабин Кельменецького району, хоча було ще й направлення на Івано­франківщину. Батьки хвилювались, бо про Західну Україну ходили чутки, що там бандерівці вчителів убивають. Так говорили… А насправді це була справа рук комуністів.

Тож поїхала в Бабин. Працювала там вже третій рік, відтак відбулися заручини з моїм нареченим. Хотіла перебратися поближче до дому, але не було заміни, треба було допрацювати до нового року. Швидко подружилася з колективом дорослих та 38 учнями. Було тоді дві групи, я опікувалася старшою. Вихован­ців, які закінчували семирічку, відправляли відразу на Донбас. Незабаром їх одягли у форму й вони надсилали мені фото, шкодуючи за дитбудинком.

Пригадую випадок, коли з моєї старшої групи утік 13-літній під­літок. Це вже було його дванадцята втеча. Упіймали хлопченя в Чер­нів­цях. Тож директор виховного закладу доручає мені доправити утікача до Бабина. Прошуся, мотивуючи тим, що не в силі його втримати, бо ж малолітньому досвіду не позичати. Але куди подінешся, їду. Знайшла дитбудинок, розписалася в отриманні втікача, їду поїздом до зупинки «Бордюг». Наш вагон в голові поїзда, зупинка – 1 хв. А в голові думки: «Хоча б не втік». В одну мить хлопчина швидко зіскакує з вагона, перебігає перед поїздом, я – за ним. Не пам’ятаю, як перебігла перед вагоном на інший бік, але оговталась під високим насипом каміння. Дуже пекла спина, як з’ясувалося вдома – вона вся посиніла від падіння. А мій утікач, помахав лише рукою, міцно всідаючись зверху на локомотив поїзда, гукнувши вслід: «Агов, я тут – Ваня!».

Чотири кілометри до дитбудинку. Іду поволі. Був вже листопад, а сонечко так ласкаво гріло, чувся щебет птахів. Кругом така краса, але я нічого цього не помічала… Нило все тіло. Прийшла, віддала документи, розказала, що сталося.

Директор навіть не здивувався. Мабуть, знав, що так станеться. Тільки сказав: «У житті всього треба зазнати». Подумалося, а яким було б моє весілля, коли б потрапила тоді під поїзд? Коли вже йшла дорогою з Ларги, подумки повторювала всі заповіді й була вдячна Богу Святому і Матінці Божій за врятоване мені життя.

Рятівник Василько Моргун

Збігав час, ми з чоловіком два з половиною роки прожили в мальо­вничому селі біля Слобідки-Рих­тівської, в Червоній Діброві. Там народилася наша улюблениця – Ларисочка. Потім з Божою поміччю знову перебралися в Цвіклівці. Цього ж року в січні я оформилася вчителем 1-4 класів у місцеву школу. Цю роботу не порівняти з працею в дитячому будинку: дітки слухались, батьки завжди були ввічливі. Через 15 років після закін­чення педучилища, я вступила до Кам’янець-Подільського інституту на факультет української мови та літератури. Швидко минуло 5 років, а турбот – не злічити. Мале дитя, будівництво власної оселі, впорядкування двору. Основна увага приділялася роботі в школі.

Звичайна сільська хата, 16-метровий сарай з усіма прибудовами. Життя не давало нудьгувати: пос­тійна праця, неспокій. Вже виросла наша донечка Ларисочка (нині покійна), вийшла заміж. У Нетішині народила свою донечку, мою внучку Яночку. Мій зять протягом семи років навчався в школі міліції в Києві.

Працюючи директором в Цвікловецькій школі, я майже кожного вихідного дня їздила до дітей. Спочатку в Нетішин, а потім – в Ізя­слав. Донечка теж пішла по моїх стезях – працювала учителем укра­їнської мови та літератури у старших класах. Якось одного зимового дня, наприкінці листопада, я вчергове вирушила до дітей. Онучка вже ходила на той час до школи. Наговорившись за цілу ніч, недільного ранку збиралась додому. А тут звіялась хурделиця, кидає густим снігом, до того ж ще й тріскучий мороз сковує своїми лещатами. Як не просила мене донечка не їхати, перечекати… Та де там. Відвезли на вокзал, хурделиця ще більше посилилась. Позамерзали вікна в автобусі, насилу дісталася до Хмельницького. А далі дорога до Кам’янця. Приїхала вже надвечір. У місті мала багато добрих знайомих. Можна було заночувати у них. Та на вокзалі з Кам’янці від’їжджає автобус на Хотин. Добираюся ним до Гавриловець. А надворі – темінь. Мороз… Снігопад… І я одна на зупинці… Тоді тільки опам’яталась…

Зразу замерзли руки, потім – ноги в чобітках. Йти неможливо. Ноги не слухаються. Вирішила від­почити. Думаю, зігріюсь та піду далі до Руди. Як вдалині блимнув вогник. Схоже, щось їде. Думаю: «Якби до Руди». Тільки промовила: «Боже, допоможи!», тракторець повернув з головного напрямку у мій бік. Ледве піднялась на ноги, думаючи, що не вступлюсь з дороги, якщо не зупиниться. Зупинився. І що ви думаєте, це був мій рятівник – Василько Моргун з Острів­чан. Тільки і сказав: «Боже святий, як ви тут опинились?». Ми були добре знайомі, бо він одружився з дівчиною з нашого села. Допоміг піднятися в тракторець, там було так тепло. Знала, що він їде на Рудський комплекс, а мені ж потрібно в Цвіклівці. Та це мене не лякало. Думалося, він мене прилаштує в якомусь теплому корівнику, аби перебути до ранку.

А тим часом сніг так сипав, що я не побачила повороту на комплекс. Опам’яталась біля військової частини. Привіз розумник, добряк мене до Цвікловець на автобусну зупинку, мав бажання підвезти аж до оселі, але тут на мене чекав мій чоловік. Удвох дісталися дому, а ніг ще не відчуваю.

Тож якби не мій рятівник Василько Моргун, не знаю чим би закінчилася моя мандрівка. Ось так би присіла на краю дороги перепочити і залишилася б там навік. Тож перед тим, як щось хочеш зробити, добре подумай. Це тільки у власній домівці до мене дійшло.

Пригоди за кордоном

Влітку здебільшого вчителі по можливості подорожують, відпочивають. Але мені вистачає роботи і вдома, і в школі. Збираюсь їхати в Прибалтику у справах. Кажуть, що там дуже гарні голландські килими. Заодно, думаю, куплю їх і діт­кам, і собі. Скомпанувалися з двома острівчанськими жінками. Іде­мо, по­друга Ліда розповідає, що там у неї є знайома, ніби з України, у якої можна буде зупинитися. Тим більше, що напередодні вона у Ліди випросила дві ікони. Тож, не відчуваючи ні біди, ні страху, оселяємось у цієї жінки.

Якось випадково, коли господині не було вдома, Ліда натрапила на запорошені ікони, що валялися у сарайчику. На той час зайшли двоє заробітчан – західняків. Високі, приблизно 45-річного віку. Скоса подивилися на нас, кинули навздогін пару нецензурних слів та пішли далі. А тут і господиня радісна на порозі. Сказала, що хлопці прийдуть на вечерю, то ж їй потрібно дещо купити, і знову пішла. А в нас із голови не йшли закинуті іконки. Все це навіювало якийсь страх та невизначеність. Про вся випадок ми вирішили оглянути навколо територію. За її помешканням був глибокий котлован із чистою водою. Кинувши пару камінців на дно, ми не відчули звуку, що свідчило про його глибину. Нам стало не по собі. Це була Божа допомога. В одну мить ми зібрали речі – і на вихід, а господиня вже повернулась. Вона тоді так розгнівалась, кричала, мов божевільна. Але нас це не зупинило.

Сонечко поспішало до заходу. Ліда, яка часто їздила в Прибалтику, добре знала шляхи, де можна було перейти в союзну республіку. Потрапили на вулицю, де мені впала в око висока будівля з написом «Готель». Запитую у подруг, чому ми зразу до нього не вийшли. Мої попутниці сказали, що такий варіант не розглядали, ос­кільки не знали іноземної мови. Це була Естонія. Союзні республіки одна від одної відділяло широке шосе, по обидва боки якого красувалися клумби квітів. Ми не йшли, а бігли, аби по­трапити у готель. При вході нас зу­стрів старенький охоронець, який впустив на нічліг і трохи нас заспокоїв.

Швидкий сніданок і – по магазинах. Очі розбігаються від різноманіт­тя виробів. Ось і бельгійські килими – шерстяні, легкі, з гарним узором, не бояться молі. Взяла я кілька килимів: для сестри Жені, доньки Лариси та собі. Крім того, купила ще куртку для чоловіка та пальто доньці.

Коли вже скупились, відправились на вокзал. Сміялися, коли згадували, як тікали, і як з’ясувалося, тоді кожній причувалось: «Біжіть швидше, швидше»… Мабуть, нас тоді Боженько врятував. І зараз перед очима постають святі заповіді: не вбий, не скривдь, не криви душею, все життя люби людей, дітей, тварин і все живе.

Нашестя шершнів

Після смерті чоловіка якось вирішила навести порядок на горищі. Було чим зайнятись… Цілий день у русі. Вирішила ще обмести павутину, дійшла до краю горища, побачила в кутку під шифером складений мішок. Але так вже втомилася, що вирішила залишити на потім. За кілька днів побачила, що з цього місця, де був мішок, вилітають величезні бджоли, а точніше – шершні. Звернулась за допомогою до сусіда – нашого родича Михайла Івановича Покалюка. Подумалося, що він, мабуть, знає, як мені зарадити, бо ж мав велику пасіку та відповідне вбрання для її догляду. Після смерті мого чоловіка я і свої вулики йому віддала. Тож одягнувшись в спеці­альний одяг він взявся викурювати цих небезпечних комах. Згодом я провітрила горище та зібрала ціле відро мертвих шершнів. Не знаю, чим би закінчилось моє прибирання, якби тоді зачепила той мішок із живністю… Смерті було б точно не оминути. Ніхто й не здогадався, що мене там шукати… Але щось тоді зупинило. Тільки тепер знаю і вдячна за все Богу.

Кожному назначено життєвий вік, і ніхто не в силі це змінити

Окрім цих чотирьох екстремальних випадків, які трапилися зі мною, перенесла й складну операцію з видалення нирки в обласній лікарні в Хмельницькому. Пригадую, як при­йшов хірург, який мав робити операцію… А в мене сльози течуть самі по собі, у голові – чорні думки. Запитує: «Ви чого плачете?». Мовчу, потім кажу, що хочу жити, але боюсь операції. Він у відповідь: «Кожному назначено життєвий вік, і ніхто не в силі це змінити». Потім – інша важка операція в Кам’янці-Подільському. У мене був перелом стегнової кістки зі зміщенням. Аналогічні хірургічні втручання двом моїм зна­йомим погано закінчились: одна про­жила три дні, інший – три місяці, так і не ступивши на землю. Пережила й аритмію серця, дякую лікарям Новоушицької лікарні, вони казали, що допоміг щасливий випадок.

Я вдячна Богу і Матінці Божій Марії за те, що сиджу і пишу, що мо­жу зі своїми земляками поділитися життєвим досвідом. Будьте обережні та обачливі, дотримуйтеся Божих заповідей, читайте книги на релігійну тематику. Іноді в безсонні ночі згадую всі ті випадки, що траплялися у житті, та пересвідчуюсь, що все від Бога Святого, Матері Божої, бо їм все видно, вони на сторожі людського життя. А ще зичу вам міцного здоров’я, радості, любіть своїх дітей та цінуйте старість. Дітей вчіть молитви ще змалечку, любові до Божого слова. Все це їм знадобиться у житті.

Усікновення голови Іоана Хрестителя

Пам’ятаючи про Божу допомогу, замовила в церкві молебен на дальшу святу долю. В організації молебна допомогла родичка Людмила Олексіївна Покалюк. Вся відправа в святій церкві була присвячена святій главі Іоана святителя, або усік­новенню глави Іоана святителя, саме це велике свято співпадає з моїм днем народження.

В одному із музеїв (чи то в Москві, чи Ленінграді) я бачила ікону – на подовгуватій тарелі голова Іоана святителя. А ще пам’ятаю, як покійний батько розповідав біблійну історію про те, що привело до насильницької смерті Іоана Хрестителя.

Іоан викривав царя Ірода в тому, що він за життя свого брата Филипа одружився з його дружиною – Іродіадою. Іродіада розлютилася і озлобилася за це на Іоана і просила Ірода вбити його. Та Ірод не погоджувався, бо вважав Івана за великого пророка і боявся народу, але, щоб догодити дружині, кинув Іоана у в’язницю. Іродіада не вдовольнилася цим, тим більше, що сам Ірод прислухався до настанов Іоана і в багатьох випадках чинив згідно з його словами.

Трохи згодом Ірод влаштував бенкет на честь свого дня народження, запросивши на нього знать Галілеї. У розпал бенкету донька Іродіади Соломія так танцювала для іменинника, що розпалений випитим вином Ірод був у захваті й пообіцяв в нагороду виконати будь-яке її бажання, навіть якщо вона захоче отримати в подарунок половину його царства. Але підбурювана матір’ю Соломія забажала негайно отримати на блюді відрубану голову Іоана Хрестителя. Не наважившись відмовитися від даної привселюдно обі­цянки, Ірод наказав катові виконати бажання дівчини.

Коли голову Хрестителя на таці принесли на бенкет, губи пророка востаннє промовили: «Іроде, не годиться тобі мати жінку Филипа, брата твого». Соломія віддала голову святого матері, яка, сповнена злості, пронизала її кинджалом, поколола язик пророка голками та закопала голову в нечистому місці окремо від тіла. Але Іоана, дружина царського урядника Хузи, перепоховала голову святого на Оливній горі, поклавши її у глиняний посуд. А тіло Хрестителя його учні поховали в Севастії.

Віряни обов’язково відвідують у день Усікновення голови Іоана Хрестителя церкву, щоб помолитися великому святому. У цей день люди намагалися не робити нічого, що могло викликати асоціації з мученицькою смертю Іоана Хрестителя. І, звичайно, під забороною були пісні й танці, адже саме завдяки таким розвагам на бенкеті Іродіада домоглася смерті святого.

Які би не складалися обставини навколо, завжди залишайтеся спокійними, зберігайте позитивний настрій, вірте в свої сили і в Божу допомогу.

З повагою Зінаїда ФЕДОРАК. с. Цвіклівці Перші.