НАЙТЕПЛІШЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ – РОДИНА

Хата Зінаїди Михайлівни МОРОЗ, 89-літньої мешканки Мілівців, радше нагадує музей: у суворій тиші й стерильній чистоті куди не глянь – рушники, рушники, рушники… Такі, наче їх учора вишивано.

На стінах – численні фотографії, портрети, є й картини.

За екскурсовода тут нині її донька – Галина Іванівна Федорчук. Утім, й сама господиня, незважаючи на недугу, в перервах між крапельницями може багато чого розповісти про те, що не в кожному музеї побачиш.

Весна 44-го… Сонечко перетворило сніг на слизьку багнюку, котру місять, поспіхом відступаючи, окупанти – налякані, брудні, з носа шмарклі течуть…

Дванадцятирічна Зіна з цікавістю спостерігає, як оте «воїнство» покидає їхню територію.

– Гайда додому! – гукає мама Фросина Степанівна на доньку. – Ач, витріщилася… було б на кого…

Жінка й насправді недобра на цих непроханих «гостей», котрі з початком війни, розселившись по селянських оселях, першим ділом поскидали зі стін святі образи, а потім заходилися збиткуватися над мирним населенням: дай курку, яйко, спечи йому, бач, хліба свіженького – не приведи, Боже, не послухатись…

Тож довоєнний час згадувався великим благом, хоча й тоді немало насьорбалися сліз із розкуркуленням, репресіями, «добровільним» вступом до новостворених колективних господарств…

І все ж Перемозі раділи всі, бо в село поверталися з фронту найрідніші (не всім, щоправда, пощастило).

Зінин тато – Михайло Костянтинович ще 1939 (коли СРСР розпочав приєднання західноукраїнських регіонів) залишив конеферму, поповнивши ряди червоноармійців, а з Другої світової прийшов з пораненою рукою, та все одно саме йому було довірено виїзних жеребців.

А ще зовсім молодий, комісований через поранення Іван Мороз (батько його загинув на передовій) дістався рідної домівки в супроводі старшини з їхньої військово-морської частини Тихоокеанського флоту. Й досі на горищі будинку Морозів зберігається, як той корсет називає молодше покоління, «обладунки» солдата.

Про те, в чому мілівецькі школярі бігали за знаннями, говорити не доводиться: латана-перелатана одежина, на ногах личаки, торбина через плече із куснем хліба й чорнильницею – щодня п’ять кілометрів туди й назад по Збручу.

І хоча Зіна навчалася дуже добре, а ще й чудово малювала (учителі радили їй стати теж викладачем), на п’ятім класі її університети скінчилися: треба було допомагати родині.

…Наразі, коли їхала до Мілівців, намагалася уявити собі ті славетні сади, баштани колгоспу імені Крупської, про котрі згадували тутешні старожили, та моїй уяві заважала пустельна місцина з пеньками, ще не до кінця розкорчовуваними, заросла бур’яниськом рілля…

А колись, одразу після війни, демобілізований, якому дали ІІІ групу інвалідності, Іван Мороз, закінчивши Грушковецьку сільськогосподарську школу й засукавши рукава, з великим ентузіазмом узявся за нову для нього справу. І невдовзі зацвів, забуяв на радість людям розкішний сад, у котрому чого тільки не було! Плекав кожний кущик, кожну деревинку, як дитя, а ще величезний колгосний баштан.

Саме тут і розпочинала свій тернистий трудовий шлях і тринадцятилітня Зіна. За деякий час роботящу, відповідальну дівчину «перекинули» до телятника, а там і на свиноферму… Гектари буряків стрічали юну героїню холодними світанками й пекучим сонцем – роботі не було ні кінця, ні краю.

Ось тоді й почав приглядатися до Зіни садовод-овочівник Іван Мороз. Якось завітав до неї додому під приводом, що, мовляв, чув, ніби в її хаті проблеми зі світлом: «То я ж, цей… і з електрикою… Якщо що… знайомий… Можу допомогти…». Здивувалася Зіна, бо ж цієї помочі не потребувалося, а Іван візьми та й з ходу в лоб: «Виходь за мене, Зіно, заміж!».

– Не знаю, подумаю, – відповідала. Молодий чоловік спохмурнів: «Ну, ти думай чи як… Але нікому не кажи, що відмовила мені, люди говоритимуть…».

Немало води з тієї пори стекло. Зінаїда Михайлівна встигла ще 41 рік пропрацювати в Мілівецькому будинку-інтернаті для інвалідів доглядальницею, за що має медаль «Ветеран праці». Проживши з Іваном Григоровичем Морозом 51 рік, виростили двох чудових доньок – з’явилися онуки, котрим бабуся сьогодні розповідає про те, як мало не голими руками розбудовували казенний заклад з колишніх прикордонних казарм з усією інфраструктурою для тих, кого війна зробила каліками або ж позбавила на схилі літ рідні. І, мабуть, ніхто не захотів би позаздрити один одному – ні ті, хто отримував за «ударний» труд у колгоспі по 300 грамів ячменю на трудодень, ні ті, хто взяв на свої руки відповідальність за жахливі наслідки в особі фізично безпомічних, з понівеченою Другою світовою психікою її учасників і свідків.

Теперішньому поколінню важко зрозуміти, за рахунок чого ці люди виживали, більше того, зуміли вистояти і зберегти в собі й людяність, і смак до життя. А все гранично просто: в цій родині завжди всі були за одного, а один – за всіх. Кожний намагався узяти на себе найважче.

І коли якоїсь миті чоловік Зінаїди Михайлівни – Іван, який усього себе віддавав роботі, знесилений хворобами, а найбільше – байдужістю і черствістю чинуш, постійно розставляючих пастки й перепони на шляху до успіху, кинув: «Набридло!», його, зловтішаючись, звільнили: «Йди, відпочивай!».

Отож, брат Микола, дізнавшись про це, дійшов аж до центральної газети «Труд», аби відновити справедливість, після чого Іван Мороз став завідувати підсобним господарством у будинку-інтернаті, котре стало показовим в області.

Цікаво, що Іван Григорович попри все не зневірився в людях, тож уже незрячим і кволим із нетерпінням очікував на приїзд доньок. Молодшу запитував: «Як справи, бухгалтере?», наказуючи: «Дивись, щоб у тебе все було в повному порядку! Не ведись на нечесну гру…».

Незадовго до смерті чоловік отримав орден «За мужність», що, власне, й було підсумком життя. З якою насолодою, навідуючи старшу доньку, вигукував: «Ох, як тут пахне діточками!». У них він бачив продовження гідної історії, яку неможливо зупинити, сенс свого існування на землі.

Його вірна дружина Зінаїда Михайлівна – також особистість не менш унікальна. Господиня з великої букви, хоча доля не переставала випробовувати її на міць.

Коли отримала на бурякових плантаціях складну травму голови, змушена була лягати на операцію. А очунявши, випросилася швидше додому. І найперше, що сказала, переступивши поріг хати: «Дівчата, а хто це білив? Он, гляньте, у кутку що робиться! Зараз я вапна зароблю…». Хоча в кутку була зовсім невеличка плямка, котрій не вистачало ще, можливо, однієї щіточки.

А за котрийсь час, збираючи кукурудзу, пошкодила око. І знову – операція. Виписуючи її, лікар попередила: «Ніякого фізичного навантаження, інакше втратите зір». Читач здогадався, що цей наказ просто був проігнорований, бо ж ні діла, ні погода, ні ще якісь важливі фактори не чекають. А відтак прогноз доктора збувся.

Та на цьому вервечка неприємностей для жінки не скінчилася: працюючи, сильно пошкодила ногу, затим мала інсульт, мікроінфаркт, про котрий дізналася тільки нещодавно і, лежачи на ліжку (їй призначено лікування), розмірковує над тим, що слід зробити найближчим часом.

– Так донька і займеться цим, – підказую (декілька років тому померла старша).

– Та воно так, – погоджується, – але ж без мене – це вже не те.

До слова, молодша донька Галина дітей, онуків своєї сестри Надії не вважає племінниками – це теж її діти.

– Зінаїдо Михайлівно, а як Вам із чоловіком удавалось так зцементувати родину, що один за одного готові життя віддати?

– Це йде із мого і чоловікового роду. Традиція. Та й діти наші брали приклад з батька-матері. Слова лихого не чули від нас. Так має бути.

Мене проводжає до маршрутки донька Зінаїди Михайлівни. Запитую: «Галино Іванівно, а як же Ваша робота? Ви день і ніч біля мами…».

«До роботи я всією душею, – відповідає, – та мама – важливіше».

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Коли матеріал був готовий до друку, стало відомо, що героїня нашого нарису померла. 2 листопада перестало битися велике материнське серце Зінаїди Михайлівни Мороз, але життя продовжується в її дітях, онуках і правнуках.