НАШ ГУРТОЖИТОК – ЦЕ ВСЯ УКРАЇНА, ЛИШЕ В ЗМЕНШЕНОМУ ВИГЛЯДІ

 

Йшла на Зіньківці саме тією дорогою, де колись владні підрозділи обіцяли зробити ремонтні роботи. Уже наче й розроблена ПКД на ремонт цього відрізку шляху (якраз тягнеться від молитовного будинку вниз), обіцяли виділити гроші з бюджету, однак на тому й все скінчилося.

Як пройшлися грейдером, залишаючи біля узбіччя каміння, так і досі воно стирчить оголене. Від автобусної зупинки треба петляти вниз і вверх майже 25 хвилин, аби дійти сюди (і головне, йшла, на щастя, не на моїх улюблених підборах).

– А як же добиратися сюди? – запитую у місцевої бабусі, котра пасла кози.

– Пішки.

– А вечорами?

– Нікуди не ходіть… – з іронією проказала вона.

Про Зіньківці за останні роки я написала майже з десяток різних статей. Але на цей раз мій інтерес був спрямований на дуже важливу новобудову для нашої громади – відреставрований гуртожиток під потреби внутрішньо переміщених осіб, за адресою Підзамецька, 26. Для цього тут оновили гуртожиток державного навчального закладу «Подільський центр ПТО». Його не використовували впродовж останніх 20 років, а тепер він став головним житловим комплексом для переселенців. Тут відреставровано 56 секційних блоків, де знаходяться одно-, дво- та трикімнатні квартири. Завжди є гаряча вода, встановлені душові кабінки, бойлери. Також є пральні, кухні, спільні простори. На першому поверсі – дитяча кімната, в якій багато іграшок, а поряд – тренажерний зал для дорослих. Матеріали для цих двох кімнат надав благодійний фонд “Руки друзів”. А облаштовувала їх, і навіть килимок виклала в стилі українського візерунку, відповідальна працівниця гуртожитку Олена Лаута.

Сама споруда виглядає досить сучасно та гарно. Ось тільки бур’яни справа, де пустує земля, лякають та пригнічують…

Нагадаю, що бюджет робіт склав майже 25 мільйонів гривень грантових коштів. Цей проєкт реалізували протягом семи місяців у співпраці із ГО «Металаб» та міжнародними донорськими організаціями.

У кабінеті відповідальної особи Олени Лаути ромовляємо про справи гуртожитку, про те, як почувають себе переселенці. Тут у патріотичному стилі все до ладу, кожна річ має своє місце, все в жовто-блакитних тонах і багато квітів. Одним словом – все за смаком.

У якусь мить сюди забігає молода жінка.

– Ось пиріжки принесла, для Вас і для нашої гості, зверху два – з капустою, а знизу – з картоплею, ще гаряченькі. Перший раз на дріжджах, – проказує, з трепетом пишаючись за свій витвір.

– Ой, дякую Настюшка, дякую! – Олена радісно приймає гостинець.

– Три години вовтузилася, але все ж вдалося, – продовжує Настя.

– Дякую! – проказала услід Олена. – Ось такі в нас люди, різні, правда, з різними характерами і уподобаннями, але миримося…

Пізніше я вже дізналася, що тридцятивосьмирічна Настя приїхала з двома дітьми з Торецька Донецької області. Мала дві квартири, а тепер мешкають ось тут, усі в одній кімнаті, на Зіньківцях. Є певні проблеми зі здоров’ям. Але дає собі якось раду.

Людина у важких умовах повинна боротися за життя. І найперше – працювати. Чимало з тих, хто оселився в цьому гуртожитку, вже знайшли собі роботу – хто бухгалтером, хто посудомийницями, а хто й у мережі торгівлі. Є такі, що продовжують працювати онлайн на своїх підприємствах, які ще вселяють для них якусь надію своїм існуванням у залишених містах.

Ось до прикладу Галина Іванівна Мозгова, з Вугледара, вже біля року успішно справляється з обов’язками бібліотекаря Зіньковецької бібліотеки-філії. Бібліотечна справа для неї нова галузь, але за цей час красивий куточок читача вже оформила і залучила чимало читачів, переважно з осіб, котрі також мешкають у гуртожитку. Пані Галина допомагає підібрати літературу, особливо тим, хто не достатньо володіє ще українською мовою, проводить з дітками колективне читання. Дуже цікавиться вона життям і творчістю нашого кам’янчанина, лікаря та історика Юзефа Роллє, котрий, як вона чула, похований саме тут, у Зіньківцях.

– Зараз, – каже пані Галина, – я навчилася жити одним днем. І не в тому плані “напитися – вбитися”, а щоб не планувати нічого на завтрашній день. Ця війна вивернула навиворіт нутро всіх людей. Коли я думаю про наш гуртожиток, то в порівнянні – це вся наша країна, лише в зменшеному масштабі…

Є тут й такі, хто не любить працювати, не звикли раніше. Спочатку сюди часто навідувалася поліція, бо були випадки і пияцтва, і порушення норм поведінки проживання. Але зі слів мешканців, з якими я спілкувалася, з приходом пані Олени все стало на свої місця. Разом з дільничним вона склала правила поведінки в гуртожитку, і поступово ці правила втілилися у життя.

До пані Олени Лаути кожен може звернутися з найрізноманітнішими запитаннями, і вона завжди допоможе вирішити: і з медичними, і з юридичними, і просто поговорити по душі. Завдяки її організаторським здібностям територія гуртожитку завжди доглянута і охайна.

– Ми дуже задоволені, що з нами працює саме пані Олена, – кажуть мої співрозмовниці. – Ми намагаємося її завжди підтримати. Осторонь стоять лише ті, хто має проросійські погляди, не мають бажання щось робити та псують життя собі та іншим.

 

Саме внутрішнє наповнення, душевний та духовний її склад допомагає людині у важкі часи. Всього в гуртожитку мешкає 156 осіб, з них 38 дітей. З деким із мешканців я познайомилася ще раніше – водила їх на екскурсію в містичні Зіньківці та зіньковецький каньйон, до Райської брамки. Тому ми раділи такій несподіваній зустрічі.

Олена та Наталя (перша з Лисичанська, інша – з Сєвєродонецька) схвильовано згадують своє минуле:

– П’ять тижнів сиділи під обстрілами, – каже Наталя. – А коли вирішили виїхати, водій нам і каже: “Одягаймо бронежилети, нахиляємо голови і читаємо “Отче наш”. А потім: “Голову можна підняти, бронежилети зняти, а “Отче наш” продовжуємо читати”… Це було в квітні 2022 року.

Пані Наталя мешкала в Сєвєродонецьку пятдесят чотири роки. Хто б міг подумати, що станеться все по-іншому…

– І я все життя мешкала у своєму рідному місті. З матір’ю та братом виїхали з міста 30 березня, – продовжила розмову Олена. – У Лисичанську на той час мешкало сто тисяч осіб. Зараз – хіба до 20 тисяч… Пенсіонери самі й залишилися…

– А яким же уявляєте своє майбутнє? – запитую з сумом.

– Смутно… Але нас влаштовують ті умови, які на сьогодні маємо тут. Дякувати Богу, що є тимчасовий прихисток. І значна роль у цьому нашої Олени Юріївни, яка змогла навести дисципліну. На початку, щоправда, було таке ставлення до всього, що це не моє і мені байдуже. Але тепер все по-іншому. Ми вдячні вашому місцевому керівництву за надану нам можливість мешкати тут.

Вони всі вже навчилися жити сьогоднішнім днем. А куди вертатися? В одних – будинки розтрощені, в інших – територія в окупації. На запитання: “Що буде далі?”, майже в один голос відповідають: “Далі – немає. Треба спочатку, щоб війна скінчилася”.

Кожний прожитий день для них – це точка відліку. Це можливий початок чогось нового, іншого, невідомого. Лише треба сконцентрувати зусилля і поставити перед собою мету, навіть враховуючи обставини, в яких опинилися ці люди.

…На подвір’ї, за вікном, бігали та галасували діти. Діти – вони завжди такі, їм взагалі не потрібні проблеми дорослих. Але коли я покидала приміщення і прощалася зі своїми співрозмовницями, до мене підійшла засмагла на сонці п’ятирічна дівчинка і ніжно пригорнулася до моїх рук. І цієї миті мені стало боляче за неї, за ці сім’ї, за Україну, яка сьогодні в тузі та печалі переживає свою нелегку долю…