ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

Фрагмент з художньо-документального роману

Життя – як спалах блискавки. Миттєвість!.. Тихої квітневої ночі, рівно дев’ять років тому, в розквіті сил підступним пострілом револьвера перервалося по-справжньому яскраве, бурхливе життя знаного не лише на Хмельниччині, а й в Україні та за її межами Адама ЯХІЄВА – господарника нової формації, здібного організатора промислового виробництва, президента ВАТ «Адамс», заслуженого економіста України, кавалера ордена «За заслуги» І, ІІ ступенів, кандидата економічних наук, депутата обласної ради. Його загибель сколихнула місто над Смотричем, Україну. Правоохоронні органи, політичний бомонд (Яхієва добре знали і поважали Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко) клятвенно обіцяли знайти вбивцю, рокрити страшний злочин. Не віднайшли, не розкрили й досі. Що тут дивного? А хіба покарані вбивці одеського журналіста В.Деряв’янка, фінансиста В.Гетьмана, того ж таки нашого колеги журналіста Гіві Гонгадзе? Скорботний мартиролог можна продовжити. На жаль.
Ми пам’ятаємо їх, їх добрі справи, зроблене для людей. Попри війни і пандемії пам’ятаймо!
Нині підприємством, щоправда в дещо іншому статусі, керує донька Адама Михайловича Мар’яна Адамівна. Про колишнього очільника ВАТ «Адамс», його президента нагадує меморіальна дошка, встановлена на фасаді адмінкорпусу. Ще про Адама Яхієва нагадують вулиці, які носять його ім’я в кількох селах Кам’янеччини. Що ж, ніхто і ніщо не вічне на цій землі…
Подільський письменник і публіцист, колишній редактор Кам’янець-Подільської регіональної газети «Край Кам’янецький» Мар’ян Красуцький розповідає про Адама Яхієва у художньо-документальному романі «Редакція» («Біг з перешкодами»), який побачив світ у видавництві «Український письменник» (Київ). Пропонуємо його вашій увазі.

«Вранці, щойно прийшов на роботу, зателефонував президент відкритого акціонерного товариства «Адамс» Адам Михайлович Яхієв.
– Як поживаєте? Давненько не бачились. Може б, заїхали? Чайку поп’ємо, поговоримо. У нас і новини для вас знайдуться…
– Поживаємо по-різному, – кажу. – Коли нормально, коли – ні. Одне слово, живемо, як більшість пересічних українців. А ви ж як? Що за новини маєте? Відкрийте секрет.
– А ви приїдьте, то й дізнаєтесь. Якщо потрібно, я машину за вами відправлю. То як, згода?
«Адаме Михайловичу, Адаме Михайловичу… – мовлю сам до себе. – Мені б твої турботи. У тебе і гроші, і справи хороші». Виробничий сезон закінчився. «Адамс» знову серед кращих у районі та й в Україні. Продукція, як мовиться, прямим транзитом іде на зарубіж – і ближній, і дальній. Подейкують, навіть сама Єлизавета, королева Великої Британії, споживає на десерт консервований зелений горошок, виготовлений на «Адамсі». Оце нещодавно «українського чеченця» Яхієва по телевізору показували, по УТ-І. Хіба тільки цього разу? Не так давно у «Золотій фортуні» відзначали, орден вручали. А він, Яхієв себто, стояв і усміхався…
А тут… Газетний папір знову подорожчав, дотування з бюджету навіть у порівняні з минулорічним зменшилося відсотків на двадцять, хоч і торік було куцим, наче заячий хвіст. На редакційному рахунку – нуль цілих і нуль десятих. А треба і на зарплату людям, і податок, і у пенсійний.
Голова – наче бубен, аж гуде у ній. Стільки різних варіантів перебрав, передумав стільки – а що толку?
– Либонь, таки поїду на «Адамс», – враз зголошуюся. – Тільки нехай пришлють авто.
Накручую номер приймальні: їду, мовляв, хай пан президент коняку подає.
Авто немає довгенько, і я, віддавши прочитані матеріали у секретаріат, згадую, як познайомилися з Яхієвим.
…Подзвонив секретар райкому. Перший: «Треба, щоб ви прийшли у райком». «Навіщо? Щось трапилося?» – питаю.
«Та ні, тут є новий директор плодоконсервного заводу, йому потрібно допомогти. Поїхати, подивитись. Написати хорошу статтю».
З «першим» не сперечаюся. Йду. По дорозі обмірковую, що б ото про той консервний та й написати. Підприємство хронічно відстаюче, директорів райком та область міняють ледве не щомісяця. Останнього посадили за махінації. Не вийде, либонь, хорошої статті. Так і скажу першому.
Новий директор – молодий чорнявий чоловік середнього зросту – підвівся мені назустріч, простягнув руку: «Яхієв, Адам Михайлович».
Десь за годину ми вже були у його не вельми комфортабельному кабінеті. Він із захопленням розповідав про майбутнє заводу, малював райдужні перспективи: «У нас і те буде, й інше. Ми встановим нові технологічні лінії, співпрацюватимемо з європейськими фірмами. Ми…».
«Опустися на грішну землю, мрійнику! – хотілося сказати йому. – Чи не зависоко збираєшся злетіти? Крила ж молоді, кволенькі ще, не обламати б…».
Попрохав його розповісти дещо про себе. Виявилося: Яхієв – чеченець, там і понині мешкають його родичі. Він же закінчив Одеський інститут харчових технологій, працював на невеличкому консервному заводі. В Україні добре прижився, і вона ж йому така дорога – ну, як його рідна Чечня. До речі, під час війни з фашистами тут загинув його рідний дядько.
Я таки написав про молодого, амбітного директора, про завод, який мріє «зробити», що вірить у можливість своєї сміливої мрії. Матеріал надрукували.
Звісно, не все було гладенько у Яхієва. Не все виходило добре й одразу. Його навіть посадити збиралися. За контрабанду. Намагався перевезти через митницю музичні інструменти для заводського закладу культури, а папери на них не були як слід оформлені. Довго тоді його по судових інстанціях водили, навіть строк було визначено. Умовно. Колектив заступився. Навіть запропонував кандидатуру підсудного директора до Верховної Ради – якраз вибори наближалися. У тюрму «українського чеченця» не посадили, зашкодили ті ж таки переміни горбачовські, а відтак і розпад Союзу… А мрію він свою таки здійснив. Заштатний консервний став знаним не лише в Україні, а й у закордоні, не один рік співпрацював з іноземними фірмами…
– Доброго здоров’я! – Яхієв йде мені назустріч. Такий же молодий, енергійний. І діловий. Так, ніби щойно зі сторінки знаменитої книги Д.Карнегі.
– Що будеш пити: каву, чай? – І до секретаря. – Вікторіє, нам чаю!…
Сидимо, розмовляємо. Про політичну й економічну нестабільність, про президентів і прем’єр-міністрів, про справи на підприємстві.
– Горошок не вродив цьогоріч, мало зібрали і переробили обмаль, – розповідає Яхієв. – Шкода… У нас такі лінії. Такі потужності! А яблук було… Концентрований яблучний сік відправляємо у Німеччину, у нас із німцями контракт. Приїжджав президент фірми «Янке», запрошують нас на ювілей… Поїдете з нами?
Заперечливо хитаю головою. Ні. Де вже нам, грішним. У нас і без того турбот повен рот.
– Може, все-таки поїдете? За наш кошт, себто «Адамса»?..
А газета? А папір, податки, зарплата людям і все таке інше? …Ні, вже іншим разом. Колись. Почекаємо до кращих часів.
– Новини! Викладайте, – насідаю на господаря. Не за тим же, аби почаювати, їхав сюди.
– Гаразд, – зголошується Яхієв. – Ми взяли під свою опіку кілька відсталих, занедбаних сільгосппідприємств…
– Знаю, – кажу. – Писали про це.
– Так от, у Пилипківцях ми обіцяли підвести газ…
– Пригадую таке. То й що?
– Так підвели уже. Газифіковано перших двадцять шість будинків. За власні кошти заводу. Я якраз їду туди. Будемо запалювати, як ви пишете, «голубий вогник». Поїдете з нами?
Ні, їхати у Пилипківці я не відмовляюся. Їдемо. Це – цікаво.
Яхієвський «Мерседес» мчить нас наїждженою, аж до блиску втертою польовою дорогою. Швидко летять навстріч покриті жовто-багряними осінніми барвами дерева. Низько, схоже, над самісінькою землею важко пливуть сувої хмар. Наче бомбовози. Здається, ось-ось почнуть падати.
Яхієв про щось думає, відкинувшись на м’якому сидінні комфортабельного авто. Я – також.
– Пам’ятаєте нашу найпершу зустріч у Мальченка? – чомусь запитую. Чому – і сам не знаю. Буває ж так.
Яхієв ураз схоплюється.
– Пригадую. Ви зайшли, а я думаю: знову критикувати будуть. Та вже критика мене дістала. Допомагати ніхто не хоче, а всі результати хочуть. Щоб з розвалюхи кращий в СРСР завод зробив… Мальченко Іван Іванович, правда, допомагав як міг. От і вас покликав. Спасибі, написали те, що треба було. Вперше про мене і завод добре слово сказали у пресі…
– Така наша, газетярів, місія, – одказую. – Писати правду і тільки правду, якою б вона не була.
Яхієв сміється. З чого б то?
– Це ви мені кажете? – Не то запитує, не то відповідає на сказане мною. – Тоді, коли мені митники контрабандитський кримінал шили і по судах тягали, не одна газета позбиткувалася наді мною. І не один ваш колега обзивав мене ледь не ворогом нації. А за що?..
– Годі згадувати старе, Адаме Михайловичу, – пробую перевести розмову на інші рейки. – Що було, те проминуло. Часи були такі й люди.
– А що часи, що люди? – очі в «українського чеченця» наливаються гнівом. – Ви ж не пішли на повідку так званих… Не пішли ж? Розібралися, зважили усе. Просто не в усіх нас совість є. Точніше у багатьох, у дуже багатьох її немає зовсім. І не було ніколи. Ні за брежнівщини чи горбачовщини, ні тепер. Біда з такими. Нічого святого за душею. За долар мати рідну продати готові, не те що Україну. У нас, в Чечні, не люблять таких. Та й за що їх любити? Вони – гірші за бандитів…
Під’їжджаємо до Пилипківців. Село справді велике і сад величезний. Яблуні, яблуні…
– От бачите, – Яхієв напівобертається до мене. – Тепер це все наше, «Адамса». Але ж і праці докласти треба, коштів. А мені кажуть: «Адаме, задля чого тобі це? Кинь, не треба»… Як «не треба»? Людям цим треба – вони ж уже три роки заробленого не одержували, гривні «живої» не бачили. Можна так жити? Нам треба! «Адамс» сировину буде мати. Свою, купувати не потрібно. Вірно говорю?..
Я мовчу. Думаю. Згадую. Тридцять з гаком років тому я бував тут, у цьому селі, працюючи літпрацівником (була така посада) у районній газеті. Писав про місцеве господарство. Уже не пригадую достоту, що саме, але приїздив з редакційним завданням. Я багато тоді їздив. Мабуть, більше від усіх своїх колег. Молодий був, невтомний, усе бачив крізь рожеві окуляри. А може, так було краще…
…Яхієв підніс сірник до газової горілки. І спалахнув яскравий жовто-голубий вогник. Що тут почалося! Оплески, вигуки. Навіть сльози… Люди (чоловіки і жінки, молоді і літні) у заношених ватянках, кирзяках та гумових чунях підходили до Яхієва, тисли йому руку, дякували.
– Спасибі вам за газ, – підступила старенька бабуся з костуром. – Не думала я, що буду без дров палити, душу обігрівати. Все життя в’язки хмизу на собі носила, а до лісу ого скільки…
Яхієв підійшов до чималого гурту людей, що чекали неподалік. Вклонився їм.
– Дорогі люди, – мовив якимось аж наче не його голосом. – Ми прийшли сюди, щоб допомогти вам. І ми допоможемо. Не покинемо у біді. Разом будемо долати труднощі і незгоди. Ми прийшли сюди не на один день чи рік. Ми прийшли надовго…
Так і сказав: «Ми прийшли надовго».

Поділитися в соціальних мережах