ТОДІ НЕ ДУМАЛОСЯ ПРО ЗДОРОВ’Я, БУЛИ МОЛОДІ

 

У страшному 1986-му, коли сталася аварія на Чорнобильській АЕС, вся країна піднялася на боротьбу з атомною стихією. Майже мільйон людей рятували Україну і світ від ядерної катастрофи на ЧАЕС, близько 60 тисяч з них – загинули.

14 грудня ми вшановуємо тих, хто, ризикуючи власним життям, приборкував зовсім немирний атом. Саме цього дня було офіційно заявлено про завершення будівництва і прийняття в експлуатацію комплексу захисних споруд над зруйнованим у результаті вибуху четвертим енергоблоком ЧАЕС, чим було завершено перший етап ліквідації наслідків техногенної катастрофи.

Серед тих, хто боровся зі страшним лихом, було чимало наших земляків. Люди отримували високу дозу радіації, що призвела до серйозних наслідків – опіків, гострої променевої хвороби, численних патологій, що проявлялися протягом тривалого часу, і навіть смерті.

 

Сьогодні нашим співрозмовником є ліквідатор аварії на ЧАЕС І категорії Іван Петрович ВЕЙВАН, який перебував у зоні лиха з 2 червня по 27 серпня 1986 року. На той час йому було 26 років.

Молодий фельдшер швидкої допомоги із Кам’янця-Подільського, як завше, зібрався на нічну зміну. Це був кінець травня 1986 року. Та не встиг він переступити поріг медичної установи, як його вже там очікував посильний із військкомату. Вручив Івану Вейману повістку, де зазначалося, що потрібно терміново прибути на місце збору. На роздуми у фельдшера не було довго часу. Повернувся додому, зібрав речі, попрощався зі своєю молодою дружиною дітьми, яким на той час було 2 і 3 рочки,і вже о 22.00 прибув до військкомату.

На початку, таким як він новобранцям, сказали, що вони мають прибирати у Кам’янці-Подільському медичні склади.

За годину мобілізовані уже були в автобусах, які прямували у Славуту. О 5 ранку прибулі у військовій формі були вже на місці дислокації. На базі Славутського військового госпіталю сформували медсанбат. Там старший операційний медбрат Іван Вейман пробув тиждень.

А вже 2 червня зі Славути автоколона вирушила в невідомому для мобілізованих напрямку. Хоча на той час всі вже розуміли куди їдуть і чого. На ночівлю зупинилися в якомусь лісі. Як згодом з’ясувалося – він знаходився у Чорнобильській зоні і був уражений радіацією.

Зранку військові прибули на станції Вільча. «Станція Вільча знаходилася у 30-кілометровій зоні від Чорнобиля, – розповідає Іван Петрович. – Там ми пробули два місяці. Медико-санітарний батальйон розташувався у восьмирічній школи, там облаштували лікувальний заклад. Жити доводилося в наметах у сосновому лісі, що був неподалік. Свої послуги надавали безпосередньо ліквідаторам та місцевому населенню, переважно це були люди похилого віку, які відмовилися від евакуації. Перевозили ліквідаторів з Чорнобиля, Прип’яті у медичні заклади Києва, Житомира. У нас були спеціальні автоцистерни «арси», виїжджали на дезактивацію населених пунктів.

Потім нас перевели в Буда-Варовичі».

Як такого страху перед невидимим ворогом хлопці не відчували. «Тоді не думалося про здоров’я, були молоді», – каже Іван Петрович. До того ж наш земляк був як він сам признався «трішки весельчак», любив пожартувати, своїм гумором підтримати інших. Тож він завжди перебував у центрі уваги. «Мене всі запам’ятали, бо коли ми їхали машиною – десь близько 25 чоловік, – я всю дорогу співав, – згадує Іван Вейман. – Треба ж було якось хлопців підтримати. Хто підтягував вслід, а хто дивився «боком», думаючи, тобі ще хочеться, хлопче, у такий момент співати?».

І якщо там, у зоні лиха, хлопці знаходили час для жартів, підтримували один одного, то вдома їхні рідні не знали що робити, аби якнайшвидше повернути своїх у коло сім’ї.

– Десь через півтора місяці моя дружина пішла у військкомат, теж просила, щоб мене повернули додому. На руках двійко малесеньких діток і їй важко одній з ними справлятися. А там у відповідь їй сказали, що саме більше, що можуть зробити, то зателефонувати на роботу, аби видали їй аванс із моєї зарплати. Тоді ніхто на це не звертав уваги. Все було, майже, як зараз, – з гіркотою у голосі каже ліквідатор.

Після повернення, Іван Вейман взяв відпустку, і за деякий час знову повернувся у відділення швидкої медичної допомоги. Там він пропрацював сорок два з половиною роки.

Окрім трудового стажу, ліквідатор І категорії набув і чималий «букет» хвороб. Тож, як каже він: «…з роками ми добре відчули, що таке радіація».

 

Кримінальна безвідповідальність та маніпуляція інформацією злочинної комуністичної системи радянського союзу поставили тоді під загрозу мирне існування всього світу. Ще одним підтвердженням цього стало 24 лютого 2022 року, коли кремлівський режим розпочав повномасштабну війну проти України й знову створив загрозу повторення Чорнобильської трагедії, окупувавши станцію, утримуючи у заручниках працівників ЧАЕС і знищуючи системи моніторингу та контролю станції. У заручниках ворога нині працює і Запорізька АЕС.

Ці події ніколи не зітруться з пам’яті теперішніх та майбутніх поколінь. Ми не маємо права забувати про самопожертву ліквідаторів аварії на ЧАЕС, які пройшли через усі кола ядерного пекла. Багато з цих людей не дожили до теперішніх днів, віддавши своє життя задля збереження життя і здоров’я майбутніх поколінь. Їхній подвиг неможливо переоцінити – як не можна переоцінити значення того, що вони зробили.

Надія ЄРМЕНЧУК.