ВІД ШКІЛЬНОЇ ПАРТИ ДО МІННИХ ПОЛІВ

Напередодні Дня Збройних Сил України ми знову згадуємо тих, хто вже понад десять років дає відсіч російській агресії. Війна для українців почалася ще 2014 року, і саме тоді на передову вийшли військовослужбовці, які стримували ворога там, де інші не могли.

Один із них — головний сержант Павло АНТОНЮК, людина, яка пройшла шлях від учителя молодших класів до досвідченого сапера та наставника. Він зустрів війну ще в часи АТО, пройшов мінні поля Сумщини, Маріуполя і Луганщини, пережив поранення. Сьогодні, попри стан здоров’я, військовий робить все можливе, щоб Україна вистояла і перемогла.

• Що спонукало Вас обрати професію військового?

– За фахом я вчитель. Працював учителем молодших класів Чорнокозинецької загальноосвітньої школи на Кам’янеччині. Потяг до військової справи прищепила дружина Валентина, яка у військовому училищі багато років працювала діловодом у відділі кадрів, а згодом – у секретній частині. Сьогодні працює на факультеті підготовки офіцерів запасу. Під впливом дружини педагогічну діяльність змінив на військову.

2007 р. на кафедрі спеціальних військових дисциплін факультету військової підготовки заступив на посаду інструктора водолазної підготовки. Виконував роботу з підготовки водолазів – як курсантів, так і цивільних осіб із організацій. Згодом набув допоміжної професії – водолаза-підривника, готував курсантів до підривів елементів конструкцій, мостів та паль. 2013 р. мене перевели у  Центр розмінування, де перебував на посаді старшого сапера. А через рік росія окупувала Крим і вторглася на схід України.

• То перший бойовий досвід здобули під час АТО?
• У березні виїздили на перше бойове завдання у прикордоння Сумської та Чернігівської областей. Мінували шляхопроводи, дороги, які сполучають важливі стратегічні шляхи на кордоні з росією. Завдання виконували в межах найбільшого контрольно-пропускного пункту із росією – «Бачівськ», що в Шосткинському районі. Ставилася мета замінувати якомога більше автошляхів і мостів, зашкодити російському вторгненню із півночі.

У другій ротації виконував завдання на півдні України в Маріуполі щодо мінування місцевості, знешкодження вибухонебезпечних предметів, власне, виходячи із ситуацій і завдань, які ставило командування.

– Чи доводилося спілкуватися із місцевими?

• Познайомився із чоловіком, який працював на ДТЕК водієм. Він розповідав, що в його будинку жили сепаратисти. І не хто-небудь, а сам «моторола». Сам він був змушений жити в підвалі. Сєпари дали йому зрозуміти, що він тут зайвий. Серед місцевого населення були люди як із проукраїнськими, так і з проросійськими поглядами. Місто розділилося. Вже у 2017-2018 роках місто Слов’янськ змінилося, стало більш проукраїнським.

У Слов’янську є Олексій, який допомагав ЗСУ. Зараз він очолює групу «Пошук». Займається пошуком військовослужбовців, які загинули на війні, повертає родичам тіла загиблих, займається пошуком безвісти зниклих.

• Розкажіть про Вашу участь у деблокації Луганського аеропорту.
• «Рейд» стартував із  Щастя. До нас були прикомандировані два військовослужбовці, які допомагали у наведенні переправи мостами ТММ під Олександрівкою, де ворогом було здійснено перше бойове ураження колони. Колона змінила напрямок руху, оминаючи населені  пункти, зупинилися, щоб визначитися з напрямком подальшого переміщення. І… потрапили під перший серйозний обстріл. Ворог нас чекав. Усі маршрути нашого руху хтось здав. Ми пробивали дорогу самі. В аеропорт зайшли о 3-й годині 13 липня. З боями, своїми силами потихенько просувалися до Луганського аеропорту. Нас постійно обстрілювали, спочатку мінометною, згодом стрілковою зброєю. Зайшли в один населений пункт –  на перешкоді руху постала залізниця. Не змогли її подолати. Якби танки пішли, гусениці так би там і залишилися. Особливо запам’яталися – люди вибігли назустріч, реально були проукраїнські, вітали нас, продукти несли і все що мали. Все ж таки під окупацією знаходилися, а мали сміливість відкрито протистояти ворогу.

ЗСУ зайшли в Луганський аеропорт під прицільним обстрілом ворога.

У Луганському аеропорту забезпечували життєдіяльність цієї території. Знешкоджували все, що ще не вибухнуло. Працювали дуже спішно, не звертаючи увагу на обстріли. В аеропорту зосереджувалася артилерія, мінометні розрахунки, танки, десантні війська, які охороняли об’єкт по периметру. Коли наші війська пробили коридор і зайшли в аеропорт, то опинилися у ворожому оточенні. Цей коридор сєпари закрили більше як на тиждень. Ми виїжджали за межі території, виконували різні бойові завдання, пробували налагодити шляхи доставки боєприпасів, продуктів і води, яких категорично не вистачало. Виїжджали під саму Георгіївку, де зосереджувалися сепаратисти, пробували там зробити прохід у старому насипі, по якому колись була прокладена залізнична дорога. Ми мали зробили шурфи і підірвати насип, щоб колони змогли заходити в луганський аеропорт. Необхідно було убезпечити цей відрізок шляху, який вже пристрілювався ворожою артилерію Ми це завдання не виконали, наша мобільна група була обстріляна з танка. Коли почався «Рейд», в Георгіївку противник стягнув велику кількість сепаратистів. Наша розвідка до цього місця навіть не дійшла.

Аеропорт ми утримували постійно. Розчищали шляхи, щоб збільшити територію. Події відбувалися в двадцятих числах липня. Точилися важкі бої. Георгіївка таки була звільнена українськими військами завдяки  80-й бригаді. Постійні бої були, обстріли взагалі не припинялися.

На початку вересня аеропорт здали. Наша група вийшла звідти раніше. Ротація відбулася у населеному пункті Побєда. Групу виводили зовсім іншим шляхом.

– Ви зазнали важкого поранення, але не залишили стрій.

• – Так, після лікування та реабілітації до 2021 року виїздив на ротації. Перебував на завданнях у зоні відповідальності від півдня до сходу України, від Маріуполя до Станиці Луганської. Авдіївка, блокпости біля Авдіївки, шахта «Бутовка», позиція «Зеніт», Торецьк, Луганське, Світлодарськ. Працювали досить довго на промзоні. Це мінування, розмінування, зачищення територій.
• Що на війні тримало і додавало сил?

– Віра в себе, в свою сім’ю, рідних, які за тебе переживають і чекають вдома. Талісман маю і вірю в його силу. Бабуся при Таїнстві Хрещення подарувала мені хрестик. Простий, звичайний, металевий. Мене  з ним і охрестили. Коли виїжджав на ротацію, завжди його брав з собою. Вважаю його за свій беріг, який захищає, додає сил. Рятує, звичайно, молитва, і віра в Бога.

• За яких обставин Вас застала повномасштабна війна?

–  Якщо чесно – в перші хвилини не вірилося, що почалася війна. У той же день пішов у військкомат, просився повернутися на військову службу. Бо на ту пору вже був цивільним,  за станом здоров’я звільнився зі служби ще 1 серпня 2021 року. На третій день війни я повернувся на службу. Стан здоров’я не дозволяє брати участь у бойових діях. Проте докладаю усі свої сили, знання і досвід, щоб наблизити українську Перемогу.

Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».