Мріяв захищати Донецький аеропорт

Минулого тижня українці вшановували захисників Донецького аеропорту. Один із кіборгів – Олександр – нині продовжує службу інструктором у 143 об’єднаному навчально-тренувальному центрі «Поділля» Сил підтримки ЗСУ. У 24 роки він добровольцем став на захист летовища. Спогади про пережите назавжди закарбувалися у пам’яті воїна. 

 

– У 2014 році пішов добровольцем у військкомат, попросився служити. Там сказали чекати повістки. Я ж у відповідь: «Бажаю служити, це моя мрія». Для себе вирішив – хочу туди, де кіборги. Коли пройшов комісію, обрав Охтирку, оскільки там служив мій друг. Прибув у частину, склав присягу і одразу на війну – був у Донецькій області. Командир частини зібрав усіх і відкрито сказав: завдання будуть такі, що не всі з нас зможуть повернутися. І тут кажуть, що треба 15 чоловік для виконання завдань у Донецькому аеропорту, але їдуть тільки мобілізовані. А це ж була моя мрія, я стільки читав про це, я хочу туди! Мені на той час було 24 роки. І згодом таки поїхав.

***

Дорога до Пісків була нелегкою, їхали КамАЗом, нас було четверо: водій, старший машини – офіцер, і нас двоє саперів. Під час маршруту по нас відкрили вогонь з кулемета, але, на щастя, кулі пройшлися по верху
КамАЗа. Після цього водій їхав дуже швидко, не зупинявся аж до нашого приїзду в Піски. Тут тріскотня: поранених носять, вбитих… Для нас – це шок! На той час ми двоє з перших контрактників, хто з Охтирки заїжджали в Донецький аеропорт. В аеропорт мали заїхати через два дні. Відпочивали. Лягли спати, а там сон – це не сон.

 

Під ранок розбудили і кажуть: «Швидко вантажимося – йдемо на прорив». Я вибіг – стоять БТРи. Ми потім їх називали або «коробочки», або «ласточки». Так шифрувалися,казали: «Можеш «ласточку» вислати». Заїжджав я в аеропорт із десантниками.

З жорстким боєм проривалися. Чотири кілометри по «взльотці» на відкритій місцевості, яка повністю прострілюється. Вівся вогонь з усього – танки, артилерія, крупнокаліберні кулемети. БТР просто розривало. І мехвод БТРа кричить: «Все – можемо не доїхати». Тут уже у відповідь: «Треба «спішуватися», а я не знаю, що це таке. Для мене це нова тема, а це означало, що треба швидко бігти до термінала. Думаю: не той я пацан, щоб бігти до термінала. Я ж не воював, навіть не проходив підготовки. Прийшов на службу і поїхав на війну. Мене ніхто не вчив саперної справи, я взагалі нічого не знав. Мали пробути два тижні, але відбув 21 день.

***

Під’їхали до Нового термінала. Вибігаємо із БТРа, перебігаємо через парапет. Максимально, що можемо забрати, – боєкомплект, провізію. Інші хлопці вантажать поранених і вбитих, швидко виїжджає техніка, оскільки її одразу розбивали. Між Старим і Новим терміналами відстань десь метрів 300. Новий термінал гарний, сучасний був, таким я і бачив його по телевізору. Вежа – символ незламності, це окрема будівля. Звідти велися управління польотами. Це була найвища точка в аеропорту, і там сидів «сокіл», який постійно спостерігав, наводив артилерію, контролював пересування з ворожої сторони. Старий термінал, Новий термінал, вежа і ще декілька будівель – це були наші об’єкти, які ми контролювали.

***

Враження такі: сидиш і думаєш, навіщо я сюди приїхав? Це був перший контактний бойовий досвід, реально я приїхав туди, де вбивають. Війна жорстока – танки, артилерія цілодобово стріляє, бої не припиняються ніколи.

Так склалося, щойно заїхали – одразу зав’язався бій. Ти реально не розумієш, що відбувається. Не передати словами. Навколо пахне смертю. Думаєш: таки не треба було сюди їхати.

Треба було комусь йти на Старий термінал. Старший лейтенант Сергій запропонував іти з ним, я зголосився. Нам потрібно було вулицею перебігти метрів 300, вночі, перебіжками.
Кажу йому:

– Покажи мені, куди бігти, я буду не те що бігти, а летіти.

Дочекалися ночі. У складі групи нас було приблизно чоловік 30. Висуваємося на Старий термінал. Спочатку робимо артпідготовку. Відпрацьовує артпідготовка по ворожих позиціях, щоб у нас був зазор проскочити. Тільки вона закінчується, вибігаємо і швидко біжимо в темряві. Із собою несемо воду, харчі, боєкомплекти.

***

Старий термінал був ключовим, на мою думку, у битві за Донецький аеропорт. Бо після його падіння ми втратили в січні Новий термінал. Всі пересування можна було побачити зі Старого терміналу. Звідти ми бачили ворожі позиції, які знаходилися в готелі і «пожарці», бачили, як пересуваються вороги, як вони ідуть на штурм. Ми все це присікали одразу, наводили артилерію. Там, куди не подивись, все реально важливе. Важливе чим? Показати незламний дух українців. Ми за маленький клаптик нашої землі реально будемо стояти у цьому бетоні, якого вже просто-на-просто немає.

У Новому терміналі взагалі стін не було, там все з гіпсокартону і скла. Не було нормальних укриттів, все прострілювалося. Але ми будували укриття з підручних засобів. Допомагав черкаський автобат. Ці хлопці на неброньованих вантажівках завозили пісок, ризикуючи власним життям, але щоб зберегти наше. Бувало так, що навіть не встигали вивантажити пісок, машину підбивало. Цей пісок завозився лише на Новий термінал.
Старий термінал побудований із цегли ще за часів радянського союзу. Але був зруйнований майже повністю, там ні стін не було, нічого. Був хороший підвал, ми його використовували. Спочатку жили в ньому, потім лікар там займався пораненими. Я у підвалі не хотів спати. Спав на хорошому шкіряному дивані на першому поверсі.

***

У перший день спали на підлозі. Зранку надійшли вступні команди, що маємо робити. Наша задача полягала у мінуванні Старого терміналу і підходів до нього. Ми все мінували в керованому варіанті, встановлювали протипіхотні міни. Мінували і в приміщенні. Не могли тримати усю будівлю повністю, оскільки нас було дуже мало. З ворожої сторони аеропорт тримала, як було сказано, влада так званих «ДНР», приблизно 700 чоловік. З нашого боку чоловік до 200. От на Старому терміналі нас було 50. Тільки якийсь там шурхіт вночі, одразу приводили в дію протипіхотні міни, і так кожен день. Бої там ніколи не припинялися.

Вороги постійно намагалися штурмувати. Ми були в обороні і не могли займати позиції через те, що нас було обмаль. На нас наступали, ми вбивали.

***

Забрати поранених в аеропорт заїжджала «коробка» із боєкомплектом і провізією. Поки вантажили поранених – максимально швидко викидали те, що привезли. Там ти нікуди не вийдеш. Якщо би вийшов на «взльотку» чи за термінал, тебе одразу «знімає» снайпер. Зі мною не раз так могло статися, але, слава Богу, обійшлося. Відчуття не дуже приємні.
Ми сиділи без води, а на «взльотках» води було море. В паках лежала вода, ми на неї дивилися і розуміли усю складність ситуації. До неї метрів десять, але ти не вийдеш, тебе вб’ють. Ми вночі могли перейти зі Старого терміналу на Новий, взяти боєзапаси, якусь провізію, перенести поранених або вбитих і повернутися назад. Але це вночі, тоді, коли прикривала артпідготовка.

Без води ми просиділи приблизно 3-4 дні. Потім ОБСЄ завезло. Але із ситуації вийшли – у підвалі пробили систему опалення і з батареї спустили воду. Так набрали літрів 40. Вона була непривабливого коричневого кольору. 20 літрів випили й навіть не подумали, що її фільтрувати треба, дуже пити хотілося. Лікар це як побачив, кричав. Воду відфільтрував, але ми залишили для поранених.

Їсти не хотілося зовсім. Я майже нічого там не їв. Хіба мед у стіках. Було і так: вчотирьох сідали з пацанами, розігрівали якусь тушонку на грілці, а тільки розігріли – зав’язувався бій. Ми все кидали і відбивали атаку ворога. Коли поверталися після бою, їсти вже не хотілося. Робили каву на чотирьох (у нас була кружка півлітрова) і передавали її. Кава була в раціоні постійно. Коли в нас була вже остання вода, приготували з неї каву, сіли вчотирьох, випили і зрозуміли – все, води в нас нема.

А сигарет було валом, кури – скільки хочеш. Я казав, що краще б вода тут валялась. Сигарети передавали волонтери.

***

Працювали як сапери щодня. Вже мали відбути на ротацію, але так склалося, що вночі знімають 79-ту бригаду ДШВ. «ДНР» запрошує перемир’я і виїжджає. Наступає доба перемир’я, гробова тишина, жодного пострілу не було зроблено зі стрілецької зброї. Ми повинні були іти на ротацію. Але відмовились їхати на БМП, і це було фатально.

Минула доба перемир’я. О 12.00 в Старий термінал зайшов спецназ із росії в українській формі. Нас було 25 чоловік. Вони відразу відкрили вогонь й захопили частково другий поверх. Були втрати під час захоплення. Ми швидко перенесли поранених, яких тільки могли забрати, й одразу вступили в бій. Це вже був контактний бій. У Старому терміналі знаходилися терористичні війська. То були війська рф, і вони цього не приховували.

Перший бій тривав дев’ять годин і він був безперервний. Поступово здавалися позиції, оскільки в нас було багато втрат. Були серед нас поранені, ми їх навіть не евакуйовували, оскільки кожен боєць був на рахунку. Коли людина вже повністю непритомніла від поранення, стікала кров’ю, лише тоді його виносили, а так ніякої евакуації. Садили, давали зброю в руки, наколювали знеболюючими, і він вів далі вогонь. Не можеш стріляти, заряджай патрони. Максимально людей використовували.

Підходили до нас хлопці з Нового термінала, зрозуміло, що не могло багато людей до нас прибути. Ми знали: якщо люди прийдуть на підсилення з Нового термінала, то ми втратимо його бойову спроможність. До нас заїхати ніхто не може через інтенсивний артобстріл з усіх боків – як з нашої, так і з їхньої. Нас жорстко штурмують. Дуже швидко ми здавали свої позиції, тому що не могли втримати цю навалу.

Дев’ять годин ні на секунду не припинявся вогонь. Вороги періодично прострілювали, ми – у відповідь. Вони вже укріплювалися на позиціях, які зайняли: знаходилися за стіною в сусідній кімнаті, між нами тільки дверний отвір.

Пропонували здатися в полон: «Я – офицер российской федерации, гарантирую вам жизнь, украинские солдаты, сдайтесь». Ми їм відповідали з кулемета. Це була наша відповідь – ні. Ми не збиралися здаватися в полон і були готові стояти до кінця. Потім на зміну їм прийшли кадирівці. Постійно чули їхнє «Аллах акбар, хахол, резать, убивать тебе буду, сдавайся». Для себе вирішив: буду попадати в полон, то заберу з собою максимальну кількість ворогів. Я носив із собою гранату, щоб підірватися. Ми були налаштовані загинути там, проте в полон не здатися.

***

На ранок другого дня нас підпалили. Вони вже тримали майже повністю другий і третій поверхи. За нами залишалася половина першого. Ти не орієнтуєшся у просторі, все навколо горить, стіни горять, люди горять. Воно все тече, палає – жах. Правда, могли у будь-який момент евакуюватися, вийти звідти на Новий термінал, але… Наше завдання було стояти до кінця – і все. Ми не могли просто так розвернутися і піти.

Біля мене розірвався снаряд і граната з РПГ, отримав контузію. Тобі вже все. Ти дійшов певної точки неповернення. З тобою це сталося. Я тоді навіть із рідним братом попрощався. Він один тільки знав, де я. Не знали ні батько покійний, ні мама. Я просив його нікому не казати, щоб це була таємниця. І коли я був впевнений, що звідти вже не повернуся, вночі подзвонив йому і сказав, що все, мене він більше не побачить. Потім я чотири дні не виходив на зв’язок. Після цього всього він почав сивіти.

***

Багато друзів знаходилися у дуже критичній ситуації – на грані життя і смерті. Були важкопоранені, ми знали, що жити вони вже не будуть. Ти його бинтуєш, надаєш медичну допомогу, говориш з ним і розумієш, що все…

Щоб ви розуміли, остання кімната, в якій ми знаходилися, була повністю залита кров’ю. По поріг. В тебе вже не було боязні вистрелити в людину. Не було тому, що ти виставляєш пріоритети: краще я вистрілю, ніж вистрелять у мене, краще я вб’ю, ніж мене. Страх тебе переслідує, але ти себе тримаєш в руках, тому що біля тебе є люди, які за тебе – горою. І ти за них. До останнього.

***

Нас зі Старого термінала вийшло 10 чоловік живими, зокрема і я. Це було 30 листопада. День 29 листопада я не забуду ніколи в житті. Отримав поранення, контузія була серйозна. Мою зброю вибухом відкинуло у підвал. Я упав, зброя залишилася наверху. Навіть погнуло автомат. Коли вже трохи прийшов до пам’яті, вступив у бій. Зрозумів, все – життя тут закінчується.

Дві доби ми тримали оборону. Чому звідти вийшли? Тільки тому, що в нас не було патронів, не було з чого стріляти. Піти в контрнаступ теж не мали з чим. Нам не надавалася допомога, не приїжджала підмога, не давали танки. Тож ми викликали вогонь на себе.

Вийшли з аеропорту, як не дивно, тихо, без жодного пострілу. Я з хлопцями ніс пораненого.

Прийшли на Новий термінал. Нас там хотіли штурмувати. Бої продовжувалися. Проте вороги зрозуміли, що нема резону далі змагатися.

Прибула інша група на ротацію, яка змінила нас. Виїжджали ми, як не дивно, без бою.
Саме тоді багато капеланів заїхало. А вони – діти по 18 років. Ми заходимо в кімнату, а вони враз замовкли. Ми вже потім побачили, що були повністю у крові. Побиті, чорні, як земля. І тільки зайшли, впали на підлогу, лежимо, втомлені, а вони увесь час мовчать.

***

У мене руки досі тремтять. Це наслідки від перебування там. Воно залишило відбиток на все життя. Я похвилинно пам’ятаю усі моменти. Я цього ніколи вже не забуду. Я це буду цінувати… Моя мрія збулася. Дурна мрія, звісно, але вона справдилася. Якщо серйозно, я не йшов туди за нагородами. Мені нічого не треба було. Хотілося захищати свою країну, народ. Щоб не прийшла війна, щоб діти не знали, що таке війна. На той час я був неодружений. У мене не було дітей. Мені було всього 24 роки. Я не хотів, щоб мої батьки, рідні бачили війну.

Моя родина зазнала окупації після повномасштабного російського вторгнення. 24 лютого мама, брат побачили війну, вони перебували в окупації, вони знають, що це таке.

Маленька донька теж розуміє, що таке війна. Я проти війни. Ще в 2014 році пішов би в контрнаступ, воював би до останнього, пішов би Крим звільняти, щоб от такий момент життя не настав в 2022-2024 році.

***

Коли повернувся додому, ще точилися бої за аеропорт. Хотів їхати знову у січні, але мене не пустили. Тоді кацапи підірвали Новий термінал, замінували колони. І коли люди були на першому поверсі, два поверхи зверху впали на них. Тоді майже всі загинули.

Лишилося трохи хлопців, які ще тримали оборону, але вони попали в полон. Багато хто був розстріляний. Потім вишку зруйнували, була пряма наводка артилерії. Там теж загинуло багато людей. Всі вони стояли до останнього, навіть спостерігачі, які були на тій вишці, стояли до останнього і спостерігали, яка техніка під’їжджає, де люди йдуть. До останнього наводили артилерію.

Правильно кажуть, кіборги вистояли, не вистояв бетон. Якби не зруйнували бетон, ми далі стояли б.

Багатьох хлопців, з якими воював у 2014-му в аеропорту, немає, на жаль. Повномасштабна війна їх забрала, це дуже сильна втрата для мене.

***

Кожен чоловік має взяти зброю і піти захищати зараз державу, кожен. Це – обов’язок. Не сидіти вдома і чекати, коли прийде повістка. Так ми швидше звільнимо нашу територію і будемо жити в спокої. Але, на жаль, більшість людей просто бояться і думають, що до них війна не прийде. А воно ж так може повернутися, що війна прийде в будь-який куточок України. І тоді може буде ще важче. Мужик має йти захищати свою землю, своїх дітей, своїх жінок. За всю нашу історію так і було, так і має бути, завжди йшли на фронт чоловіки. Зараз, до речі, бачив багато жінок на передовій, таких, що мужики реально «нєрвно курять в сторонє». Дівчата воюють так, що їм позаздрити можна. Сідали шість дівчат в машину, їхали з кулеметами, заходили на позиції ворожі, кромсали там всіх, кого бачили, і виходили звідти неушкодженими.

Наш народ непереможний. Це доводить історія.

Служба зв’язків із громадськістю 143 об’єднаного навчально-
тренувального центру «Поділля».