КОЛИ ЗБРОЄЮ СТАЄ СЛОВО

Там, де стихає звук вибухів, починається інший фронт — психологічної підтримки словом, поглядом, жестом. Саме за цією формулою працюють військові психологи. Вони знають, як підібрати влучні слова, аби воїн не опустив рук.

У День психолога в Україні (23 квітня) ми говоримо із військовими психологами 143 ОНТЦ «Поділля» про їхню місію – бути поруч, коли болить душа. І про те, як суспільству готуватись до повернення бійців.

 

ВИЖИТИ У ПОЛОНІ

Війна залишає не лише тілесні, а й душевні рани. Особливо це стосується тих, хто пережив пекло полону. Їхні болючі сповіді слухав майор Андрій ГРОТОВИЦЬКИЙ, який наприкінці 2023 року у складі групи військових психологів працював з українськими захисниками, які повернулися з полону.

• Це були переважно військові з «Азовсталі». Ми проводили з ними дебрифінги. Це перші розмови, коли бійці могли виговоритися й хоча б частково зняти тягар, — розповідає викладач циклової комісії психологічної підготовки Андрій Богданович. – Разом із психологами працювали медики, адже багато хто повернувся з серйозними тілесними ушкодженнями або вкрай виснажений. Вони потребували не лише моральної, а й медичної допомоги.

Полонені після звільнення, як стверджує військовослужбовець, прагнули виговоритися. Усі історії занотовувалися для осмислення.

• Вони розповідали, як потрапили в полон, як з ними там поводилися. Одним із методів катування було приниження, аби стерти людське обличчя, знищити ідентичність, зробити так, щоб людина перестала ототожнювати себе з людиною, — каже психолог. – І в цих нелюдських умовах, зазнаючи моральних принижень та фізичних катувань, українські бійці намагалися вижити. Кожен тримався за щось своє і знаходив власне джерело сили. Хтось молився, хтось уявно переглядав фільм. Один з бійців розповів, що чекав маминого дня народження. Коли той минув — призначав нову дату, яку мав дочекатися. Це допомагало йому триматися.

Полонені розповідали, що проходили по 5-7 етапувань. І така невизначеність їх відверто лякала. Їм ніколи не повідомляли, куди везуть і навіщо, як й новини про обмін.

• Більшість хлопців ділилися емоціями, які відчували, коли їхали у невідомому напрямку. Іноді тільки випадкова фраза охоронця могла натякнути на позитивний фінал. Справжнє полегшення всі вони відчули, коли бачили український прапор. Тоді їхня душа раділа в очікуванні зустрічі із рідними, — згадує майор.

Військовий психолог поділився порадами, як поводитися з тими, хто повернувся з полону. Правила прості: терпіння, обережність і повага до особистих кордонів, без зайвих розпитувань, які могли б завдати психологічної травми:

• Не варто одразу бігти і кидатися в обійми. Для людини, яка пережила фізичні та психологічні тортури, звичайний дотик може стати тригером. Її кордони були зламані, не варто ламати їх ще раз. Розпитування про полон — під табу. Якщо людина захоче — вона сама розкаже. Але ніколи не випитуйте, не тисніть, не змушуйте «виговоритися». Найкраща підтримка — це бути ненав’язливим, але поставити просте запитання: чим можу тобі допомогти і бути корисним?

Спілкування із полоненими – безцінний досвід, який психологи використовують, щоби допомагати іншим після полону, а також під час психологічної підготовки мобілізованих. Адже однією з тем занять є потрапляння в полон, як один із факторів ризику військовослужбовців. На реальних прикладах психологи доносять болючу, важку, але вкрай потрібну інформацію, як вижити в полоні.

 

МОСТИ МІЖ МИРОМ І ВІЙНОЮ

Наскільки важливою є підтримка словом в умовах бойових дій знає не з чуток старший лейтенант Євгеній КРАМАР. До війська він потрапив у перший рік повномасштабної війни. Пройшов БЗВП, вивчився на сапера, але маючи хист до психології, пройшов відповідні курси в Київському університеті імені Т. Шевченка і поповнив лави інженерно-позиційного полку. Там здобув перший досвід роботи психолога, а далі пройшов загартування на передовій. Віднедавна офіцер навчає мобілізованих у 143 ОНТЦ «Поділля». Під час занять з першої психологічної допомоги він не читає сухі лекції з підручника, а говорить серцем та власним досвідом.

• Психологічна освіта — це те, чого часто не вистачає багатьом військовим, — пояснює викладач циклової комісії психологічної підготовки Євгеній. – Намагаюся різні ситуації, які трапляються на війні, розглядати на конкретних прикладах. Запитую: от як діяти, якщо людина агресивна? Більшість кажуть — бити. Але це неправильно. Бо це як бензином пожежу гасити. Треба дати їй виговоритись. Вилити увесь негатив. І тоді буде результат.

Дієвий метод такої співпраці на заняттях – відкритість до діалогу.

• Іноді після занять підходять хлопці й кажуть, а можна поспілкуватися з Вами? Іноді мобілізованому потрібно просто поговорити про свої проблеми, вилити душу. Не всі швидко звикають до військового життя, багатьох лякає невідомість. І це природно. Тому в цьому випадку потрібно підтримка. Часто хлопцям не вистачає звичайного спілкування.

Одна з місій військових психологів – навести мости між вчорашнім цивільним життям і реальністю, яка може чекати на фронті. Офіцери-психологи намагаються зробити це через щирий діалог та підтримку.

• Під час теоретичних занять працюємо з мобілізованими в діалозі. Не лекціями, а питаннями, – долучається до розмови старший викладач циклової комісії психологічної підготовки школи загальновійськової підготовки майор Анастасія ЄГОРОВА. – Питаю: через що у вас виникає таке переживання як гнів? Більшість нарікають на обставини, мобілізацію, війну. Але коли я питаю: а на кого гніваються ті, хто вже давно на фронті? Тиша і відповідь: мабуть на нас. Пояснюю, що є два боки медалі.

Готуючи військових до бойових умов, офіцери акцентують не лише на психологічній стійкості, а й готовності допомогти собі та своєму побратиму в стані гострого стресу.

• Постійно наголошуємо: сьогодні реакція може бути у твого побратима, а завтра — у тебе. Маєш знати, як допомогти і собі, і йому. Маєш знати, як не зламатися. Бо коли не знаєш — стаєш жертвою.

І такі пам’ятки з надання першої психологічної допомоги часто стають рятівним колом там, де йде війна. Бо кожен боєць, який вміє розпізнати симптоми у себе чи побратима, — це вже сильніша армія.

• Посттравматичний стресовий розлад — річ небезпечна, – продовжує Анастасія Миколаївна. – І якщо з ним не працювати, ПТСР може передаватись генетично від батька до дитини, що в свою чергу може підвищувати ризик виникнення ПТСР в нащадка.

А нещодавно Євгеній В’ячеславович та Анастасія Миколаївна повернулися із чергового відрядження на схід. Там вони бачили очі воїнів, які щодня ризикують життям, втрачають побратимів, але попри втому та біль не втрачають надії.

• Спершу хлопці кажуть, мовляв, давайте нам свої тестики, ми намалюємо вам хрестики і підемо, – каже Анастасія Миколаївна. – Але коли починається наша співпраця, просте людське спілкування, їхнє ставлення змінюється. Були ми в одному населеному пункту Донеччини. Там, у шевченківській хатинці, жили хлопці. Один — насуплений, вічно всім незадоволений. Все йому не так, всі йому винні. Але коли ми його розговорили, пояснили з яких питань і куди звертатися, він нас почув та заспокоївся.

Вражає неймовірна сила духу українців. У підрозділі, в якому ми були, панує неймовірно сильне почуття військового братерства. Один боєць має серйозні проблеми зі здоров’ям, потребує лікування. Але чекає, коли до нього приїде новий військовий-екскаваторщик, аби йогов вести у курс справи. «Доки не навчу, до лікаря не піду», – наголошував цей військовий.

Слухати, говорити, бути поруч – прості, але дієві речі.

• Найголовніше — спілкування. Просто дати людині відчути, що вона — не сама. Що її біль важливий. Що вона не зникла за лінією фронту. Що її ще чують, – підсумовує Євгеній В’ячеславович.

 

Я З ТОБОЮ І МИ ПРОЙДЕМО РАЗОМ

Шлях до війська в Марини ПРУДИВУС почався, коли їй було лише 17. Хтось у цьому віці ще шукає себе, а Марина обрала Україну. Без вагань, без пафосу, адже в країні тоді тривав третій рік неоголошеної, але кривавої війни. Ще школяркою вона усвідомила, що хоче бути військовою психологинею. Марина вступила до Військового інституту КНУ імені Шевченка. В ті роки спеціальність «військовий психолог» була ще не надто поширеною. І навіть подейкували зменшити кількість абітурієнтів. Але повномасштабна війна довела, що психологи в армії стали критично необхідними.

• Це не командирська ланка. Але це проміжна ланка, яка тримає. Бо бувають ситуації, де не фізична сила вирішує, а моральна стійкість. І саме тут потрібен хтось, хто зможе підтримати, надихнути, вивести з темряви, – вважає капітан Марина Прудивус.

Один із найсильніших моментів, які згадує викладач циклової комісії психологічної підготовки Марина Анатоліївна, — тренування з мобілізованими. Завдяки підтримці та надійному плечу військовому вдалося перебороти власні фобії:

• Під час проходження психологічної смуги перешкод потрібно пролізти в трубі. І один військовий каже: «Я не піду. Там замкнений простір. Боюся». Я запропонувала пройти це разом. Він попереду, я — за ним. І ми пройшли. Потім ще п’ять перешкод — разом. Я досі пам’ятаю його емоції: «Вау. Я все можу». І я тоді сказала: «Так! Бо в тебе є сила. Просто повір у себе!“.

Сила слова. Сила віри. Бо словом можна знищити. Але ним можна і воскресити. А недавно Марина Анатоліївна повернулася з ротації. Вона бачила інше — не тренувальне, а справжнє пекло:

• Одна група втратила свого бійця. До мене звернулися побратими, запитували, а нормально, що я зараз відчуваю певний спектр емоцій? І я пояснювала: так, це нормально. Це реакція на трагедію. Це людське. Але якщо хочеш поговорити — я тут. Адже ми для того, щоб морально підтримувати, щоб бійці не ламалися, а знали: навіть після бою вони не одні.

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».