Я ВЖЕ ПРИЇХАВ, МАМО, ЗУСТРІЧАЙ
Небо плаче дощем над Україною. Плаче з матерями, дружинами, коханими… Ці краплі зливаються у єдиному потоці із людськими слізьми. Так було і 26 травня, коли додому, більш як через три роки, повернувся на щиті Богдан ОЛЕКСІЙЧУК.
Я вже їду, мамо, зустрічай.
Відкривай ворота побратимам.
Не надовго, мамо, вибачай.
Я лише розсіюсь в небі димом.
На коротку, незабутню мить,
Сонечком присяду на порозі.
Знаю, рідна, як тобі болить,
Що так довго був я у дорозі.
Що я бачив, мамо, що я чув?
Що я, мамо, рідна, пам’ятаю?!
Знаю – молодим іще я був,
А тепер вже пташкою літаю.
Я у кожнім подиху весни,
На калині – білим, ніжним цвітом.
На щоці – сльозинкою роси.
Дощовим і босоногим літом.
І тоді, коли я берці взув
Та до рук узяв я автомата,
Я не думав – скажуть, що я був.
Я не думав, що не буде завтра!
Пам’ятай, найвища ТА любов,
Коли віддаєш життя за друзів.
В мені, мамо, ваша з татом кров.
У душі – ота калина… в лузі.
Я вже їду, мамо, зустрічай!
Лиш роздай всім друзям й побратимам,
Той гіркий, весільний коровай,
А я в небо, мамо, білим димом…
Ці віршовані, написані серцем і кров’ю рядки належать матері загиблого Героя Тетяні Олексійчук, їх вона присвятила сину.
Олексійчук Богдан Віталійович загинув 24 лютого 2022 року, у перший день повномасштабної війни, виконуючи бойове завдання, під час танкового обстрілу на Херсонщині, між населеними пунктами Мирний і Чаплинка. Йому було 22…
Богдан родом із села Тарасівка. Навчався у Кам’янець-Подільському ліцеї №16, після якого вступив до Кам’янець-Подільського індустріального коледжу, мав стати землевпорядником. Однак після закінчення, у 2019 році, підписав контракт із ЗСУ. Був водієм. Отримав звання – старший солдат. Брав участь в АТО.
Богдан був світлою і доброю людиною. Завжди усміхнений, веселий. Про таких кажуть – запальничка. Мав неймовірне почуття гумору. Любив фотографувати, обожнював тваринок.
У Богдана завжди було багато друзів, адже його доброзичливості вистачало на всіх.
А ще з юних років Богдан захоплювався важковаговими автомобілями. І не упускав шансу, аби їх сфотографувати. Серед водіїв навіть і прихильники з’явилися, які, побачивши хлопчину, віталися з ним.
Тож після закінчення контракту перед юнаком постало питання – продовжувати навчатися за військовим фахом, або ж працювати далекобійником. Та всі мрії перекреслила війна…
Зі спогадів матері Тетяни Олексійчук: «24.02.22. Тоді я ще не знала, що прийдеться чекати довгих три роки та три місяці на зустріч з тобою.
Зателефонувала тобі о 7 ранку. Сказав, що все добре. Поспішав. Навіть гадки не мала, що через 40 хвилин твоє життя обірветься. Лише 22 роки. Все було попереду, але війна внесла свої корективи.
Ти народився у жовтні, як і твій старший брат, з різницею у 7 років. Ви разом святкували свої дні народження – брат 15 жовтня, а ти – 16. Останні два роки це святкування було в АТО. Була ротація, і брат тебе міняв. Останній твій день народження. Я ще попросила зробити фото разом. Це фото я називаю випрошеним – бо ж то важко було допроситися у вас фото. Я вітала вас та дуже просила світлину, де ви
удвох.
Ти зростав добрим хлопчиком – веселим, усміхненим. Пізніше, до тих якостей, приєднається гумор. Такий собі веселий, безшабашний, доброзичливий юнак. Гарно навчався у школі. Математика давалася тобі легко. Вирішував приклади та задачки на раз. Вже пізніше, у старших класах, не дуже хотів вчитися, хоча міг. Був старанним, працелюбним. Ніколи не відмовляв у допомозі.
Ніколи не думала, що обереш фах військового. Одразу після закінчення індустріального коледжу підписав контракт. Обіймав посаду старшого водія. Були виїзди на розмінування. Просила, щоб був обережним. Та хіба долю можна змінити?
У тебе було багато друзів. Вони всі приїжджали до нас. Знаю, що вони завжди пам’ятатимуть про тебе.
Коли нам сповістили, що ти загинув, саме в той час ми були у дорозі, з нами була онучка, її було 6 років, я почала кричати і плакати. Онучка просила мене: «Таня, заспокойся. Прошу тебе».
І я усвідомила, що можу налякати дитину. З уст дитини ті слова звучали, як слова дорослої людини.
Одразу зателефонувала старшому сину, і почула страшні слова: «Нашого Богдана вже немає»…
Кинула телефон і кричала, що це неправда, такого не може бути, Богдан не міг загинути, ви всі брешете…
Поїхали у військову частину, там все підтвердили.
Приїхали додому. Я сіла на диван і думала, як далі жити. Що робити?
Пізніше дізналася, що Богдана неможливо забрати. Навіть не додому, а з місця загибелі. Забрали його місцеві люди, вночі. Усюди були кадирівці. Забрати тіло – великий ризик. Все життя буду вдячна людям, які забрали синочка та похоронили.
Потягнулися страшні дні. Рятувалась вишивкою, викладкою картин. На якусь мить забувала про своє горе, зосереджувалась на вишивці. Бувало відкладала роботу та плакала, але щоб ніхто не бачив. Ще мене рятували вірші. Понад триста віршів, присвячених сину.
І так сталося, що прийшов у поміч знову вірш, надрукувала його на своїй сторінці та додала світлину – з могили сина. Фото упізнала людина, яка мала відношення до поховання сина. Вона написала мені. Тепер я хоч знала, де син похоронений. Знала, що люди відвідують та доглядають могилку.
Пройшло два з половиною роки, роздався дзвінок і мені сказали, що тіло сина викопали та вивезли у невідомому напрямку. Знову переживання, щоб нічого не зробили з тілом. Надіялась, що на обмін. Через пів року наші ДНК співпали. І знову довге очікування на повернення сина додому. Потрібно було робити більш розширений аналіз ДНК.
І знову очікування…
Минають місяці… Синочок часто приходить у сни, але чомусь маленьким.
Вже третій рік росте калина, посаджена у пам’ять про сина. Іноді пишуть друзі синочка, запитують, коли вже нарешті привезуть Богдана.
Подзвонили, сказали, що аналіз зроблено. Не знала – радіти чи плакати… ДНК Богдана повністю співпало з нашими ДНК… Чекала цього дня майже чотири місяці. А якщо взяти в цілому – три роки і три місяці. Три роки сліз… Три роки «Чому?».
Богданчик повертається додому. Та хіба такою мала бути наша зустріч?!
Хіба то я мала вибирати синочку весільну квітку?! Хіба я мала замовляти весільний коровай, стоячи у чорній хустині і проливаючи сльози, сльози не від радості, а від горя.
Освабадітєлі, ви залишили мене без сина, без онуків! Кажуть, що не можна клясти… Материнські сльози не падають на землю…
Твій шлях додому дуже довгий та важкий. Скільки мені довелося пережити. Переживала, що не могли забрати 4 дні з місця загибелі. Переживала, коли зривали з могилки прапори, коли затопило Херсон і всі шляхи до тебе були закриті. Переживала, щоб могилку не змило водою. Переживала, коли освабадітєлі викопали тіло і вивезли у невідомому напрямку. Переживала, коли були масові обстріли в Одесі, а твоє тіло, після обміну, знаходилось саме там.
Маю пережити страшний день поховання. У нас йдуть дощі. Навіть погода плаче за тобою…».
Дощить… Багатолюдна траурна процесія рухається в напрямку Тарасівки. Туди, де свій останній спочинок знайшло тіло загиблого юного Героя – Богдана Олексійчука.
Не про таку зустріч мріялося родині. Кожна мати хоче бачити своїх дітей щасливими, живими. Матері не повинні народжувати синів для війни, а для мирної праці, радіти від того, що є продовжувачі роду, що настав новий день, сонце світить з ясного неба, даруючи тепло і ласку землі, людям…
Зранене серце матері тепер цього не може сприйняти. Російський агресор усе спопелив. Однак вона по своєму «щаслива», бо синочок повернувся. Торкнувся легеньким вітерцем її обличчя, обійняв, приголубив. Став Янголом-Охоронцем для свого роду, для своєї України…
Автор:
admin
