ЗА ЩАСТЯ ГОТОВА ПЛАТИТИ…

Намагаючись побачити якомога більше, хутенько пробігаємо залами виставки, і раптом знайома, як вкопана, зупиняється біля однієї з робіт. Читаємо назву – «Буття і час». Дивовижна картина, виконана в техніці шиття клаптиками.
– А хто ж автор? – запитуємо один у одного.
– Наталя ЛАШКО, – підказує хтось. – Онде і вона сама. А там, біля фотокомпозицій, її чоловік із сином. Вони всі – художники.

І тут пригадую, що колись у коридорі школи мистецтв милувалася витинанками Людмили Лашко. Виходить, династія?

Це вже згодом, зустрівшись з Наталією Семенівною, поцікавилася, чи нема часом у родині такого собі суперництва, нездорового бажання покритикувати. «Та що ви, – засміялася моя співбесідниця. – Сім’я – це ж одне тіло, єдине ціле…».

Коли пані Наталя, скажімо, готується до якогось престижного конкурсу, найцінніші поради й оцінки чує саме від близьких їй людей. Так як у свій час її найпершим учителем був тато Семен Семенович – завідувач бюро естетики на одному з найбільших заводів Воронежа. А у сімейному архіві й досі зберігаються фото, на якому півторарічна Наталка уважно розглядає на ватмані батькові малюнки. У семирічному віці вона просторовим мисленням значно випереджала своїх однолітків, а в п’ятому класі, за її висловом, уже «серйозно малювала». При цьому школярці вистачало часу ходити в басейн, узимку бігати на ковзанах і на лижах, захоплюватись волейболом, дивуючи тренера точними подачами.

А ще Наталя, котра навчалася на «відмінно», радувала маму – фінансиста, гарними успіхами з математики. Отож, можливо, Ніна Олексіївна плекала надію, що донька зможе піти по її стопах.

Але закінчивши восьмий клас, Наталя почала збиратися до Пензи, бо саме там знаходилося художнє училище, започатковане ще знаменитими передвижниками.

І дійсно пензенська школа виявилася такою потужною, що навряд чи нині Наталя Лашко без неї могла б досягти того, ким вона є в мистецтві: майбутні живописці й дизайнери мало не з перших днів підключалися до солідної, відповідальної роботи з виготовлення сувенірів чи велетенських текстильних панно, розпису і кераміки.

У закладі була унікальна, ще з дореволюційними виданнями бібліотека. Викладачі ж такі відомі й фахові, що їх в жодному разі не можна було підвести. Так що додому (на квартиру) йшли лише спати. Тому так і хотілося нашій героїні продовжити подальше опанування професією не менше ніж десь у московських чи пітерських вишах, аби набрати висоти у справі всього життя.

Та в розпалі літа, відпусток і канікул доля змогла запропонувати дівчині авіаквиток лише до Харкова, де, на щастя, був вельми знаний художньо-промисловий інститут.

Так вона вперше потрапила до України, щоби (між іншим, так склалося) зустріти свою половинку. Володимир, відслуживши в армії, також пробував свої сили в чималому конкурсі. Випадок звів молодих людей на іспитах, після чого вони вже й не розлучалися.

А згодом для подружжя розпочалося надзвичайно активне життя: лекції, практичні заняття, семінари, конференції, виставки, а головне – пошуки власного «я» в обраному ними мистецтві.

В кінці четвертого курсу Наталя «розкопала» в публічці дореволюційну книгу, де йшлося про вишивку… соломою. І так захотілося спробувати це, що Володимир не полінувався дістатися корівників, аби запастися жаданим матеріалом. Вони випарювали його в хлорці й ще в чомусь, чаклували, експериментували – одним словом, «затягла» солома, взяла за душу так, що й наразі вся творча сім’я у захваті від неї.

Хоча, зізнається художниця, любов до живопису – олійного, акварелі, нікуди не поділася, й досі отримує від неї неймовірний кайф.

Звісно, що майстриня працює у різних техніках, захоплюється усім новим і небаченим, і, зрозуміло, що їй постійно хочеться «дійти у всьому… до суті».

«Я так люблю навчатися новому», – вигукує щиро, що ти вже й не розумієш, якого ж віку перед тобою людина. Бо ж точно так щодня, крок за кроком удосконалюють свої знання її діти – Ілля, дизайнер і викладач університету імені Івана Огієнка, невістка Яна, донька Людмила.

Щодо голови родини, ім’я Заслуженого майстра народної творчості України, дизайнера, скульптора Володимира Лашка відоме широкому колу кам’янчан, адже з 1987 по 2010 р. він оформляв інтер’єри історичного заповідника, очолював бюро естетики на «Електроприладі», з 2003 по 2018 р. – доцент кафедри образотворчого мистецтва КПНУ ім.Івана Огієнка.

Шедеври в цій сім’ї народжуються, як мовиться, на одному диханні, й безумовно, за підтримки кожного члена цього творчого союзу.

Дивує те, яким чином устигається так багато, бо ж у добі то всього…

Наталя пояснює це дуже просто: «Я сплю і уявляю свою майбутню роботу. Чищу картоплю й обмізковую якісь деталі, повертаюсь з майстерні пізно ввечері – у світлі ліхтарів бачу таємничі силуети дерев, такі фантастично-казкові… А крім того, в мене стільки друзів по всьому світі. Я придивляюсь до того, чим вони займаються, і навпаки…».

– Відпочити ніколи не хотілося?

– Не дай Боже полишити все це – починаєш хворіти. Це ж допінг. Наркотик. З роками одна думка свердлить: «Устигнути б, устигнути! Не зупинятись!».

І все одно я таки чогось не розумію у цій статистиці. Наталя розповідає, у скількох конкурсах-фестивалях вона брала і має ще взяти участь, які країни відвідала, як примудрялася зі сім’єю розробляти й втілювати в реальність варіанти поїздок – Німеччина, Швейцарія, США, Прибалтика, Польща… У Франції її робота, виконана в техніці «клаптикове шиття», здобула ІІ місце, до прикладу. Це надихає, але ж скільки вимагає сил, напруги, матеріальних затрат. Верона… Хьюстон, де Наталя здобувала перші місця…

Захоплення Наталії – від талановитих носіїв народної культури (такою для неї є мама Володимира Марія Василівна – неперевершена вишивальниця, ткаля, віртуоз із в’язання, звичайна сільська жінка з Полтавщини, яка самотужки піднімала чотирьох дітей: батько Володимира трагічно загинув, коли йому було всього чотири місяці), і до загальновизнаних геніїв світового значення, таких, як Мікеланджело, Казимир Малевич, Іван Марчук…

– А ви знали, що Казимир Малевич – вершина дизайну, зразок нового конструктивного мислення – у психології кольору ретельно аналізував геометрію подільської вишиванки? – запитує Наталя. – Не втомлююсь вивчати творчість Івана Марчука. Це ж наш, український самородок, який у кожній своїй роботі неповторний, інший… В основі його творчого мислення – знову ж таки вишиванка…

Мої кумири – для мене взірець самобутності, вічних пошуків краси довкола…

– Пані Наталю, ось так чесно, як на духу, Ви – щаслива?

– Хм-м… Знаєте, щастя – це щось на кшталт маятника, адже за все хороше доводиться платити. Утім, я завжди готова до цього.

Лариса МАСЛОВА.