ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ

Жінка поверталася додому з-за кордону. Через карантин вона була змушена їхати набагато довшою дорогою, через чотири європейських країни.

Жінка була стомлена, хоча її молоді сопутники виглядали не ліпшим чином. Мали вони в салоні повного чоловіка, котрий спав день і ніч, і в сні потужно хропів.

В дорозі жінка розпланувала собі, чим вона буде займатись під час самоізоляції, проте з подивом взнала при проходженні кордону, що від постійного контролю через оті додатки до мобільного телефону можна відкупитись за п’ятдесят євро. Жінка не стала того робити. Вона завжди була відповідальною. Вона вважала, що саме дотримання карантину є найліпшим заходом захисту в коронавірусні часи. Захист при допомозі масок здавася їй дещо примітивним і смішним, адже сам вірус набагато менший ніж отвір між ниточками тканини. Правда в жінки була спеціальна маска з кишенькою, з допомогою якої можна було робити додатковий захист, вставляючи в кишеньку одноразову носову хустинку. Жінка пильнувалась в дорозі, вона не вживала їжі в придорожніх кафешках та не пила кави на заправках, вона єдина з усіх в автівці мала з собою дезинфікатор для рук, користувалась ним не тільки сама, а й пропонувала дезинфікуючий засіб супутникам. Бо ж береженого Бог береже – так каже народна мудрість, і в цьому вона вже не раз переконувалась протягом свого життя. Жінка не боялась сама за себе: в неї хороший імунітет і до того ж перша група крові. А як дослідили німецькі вчені – для людей з першою групою коронавірус є не настільки вже шкідливим, та от дуже небезпечний для людей з другою групою. Чому саме так – пояснення у вчених не було, та жінка мала здогадку, що оскільки перша група найдревніша, так би мовити «найдосвідченіша», то, мабуть, має більше своїх систем захисту та протидії. В її випадку хвороба могла б протікати безсимптомно, але разом з тим, вона могла би бути носієм небезпечного вірусу. Якби там не було, а для себе особисто, вона вирішила дотримуватись карантину, безпечної відстані, і, при потребі, режиму масочного захисту.

Вона роздумувала над тим, що методи контролю в Україні занадто драконівські. а часом і позбавлені всякої логіки. От наприклад, есемеска з вимогою надіслати своє фото з дому, приходить на телефон без звуку, після одержання повідомлення впродовж 20-30 хвилин потрібно відправити свою свіжозроблену світлину. А якщо людина заснула вдень, бо ні з того, ні з сього сон зморив, чи прости Біг, якийсь чоловічина напився зранку, коли ще й корова води не пила?

Та й вимога сидіти тупо в хаті, коли надворі погода, коли все цвіте і зеленіє, абсолютно неприйнятна. В європейських країнах на період карантину мешканці можуть вільно гуляти на відкритій місцевості в парку, лісі чи біля водойми, певна річ, зі збереженням дистанції півтора метра. Практично, зразу ж як почався карантин – жителі міст і сіл всілися на велосипеди і велосипедистів можна було побачити де завгодно. Заодно почався бум велосипедних продаж.

Це ж здуріти можна, сидячи в чотирьох стінах. Нехай, в селі воно зовсім інакше, бо ж город треба обробити, бур’яни повикошувати, але ж не роботою однією живе людина!

Червень, коли розкішно квітують гори, шалено духмяно пахнуть чебреці, дика шавлія, підмаренник та усі ті білі, жовті, рожеві кашки – хіба всидиш під хатою? Хіба в горах карантин не карантин? Хіба там когось зустрінеш? Лише сонце, вітер, різноманітні пташки, комашки і відчуття справжньої свободи. Жінка вже просто-таки фізично відчувала той гіркуватий запах гірських трав. То ж по приїзді – до джерела з-під замку освіжитись водичкою, а там через Жванчик, попід Гірницею, попри кам’яні столи схилом на Бабу і далі вже звичним маршрутом: до кам’яної жабки, потім «попастись» на гірській суниці, зайти обов’язково до сліда Божої матері, за Стінкою трохи вниз до Старого ідола і на дольмен. На його, нагрітій від сонця кам’яній поверхні можна влягтись, погріти спину, слухати кумкання жаб в івахновецькому ставку і почуватись, «як в Бога за пазухою».

Хто його знає, може той розробник системи стеження, вважає людей за персонажів комп’ютерної гри, що їм не потрібні прогулянки на природі? Та знову ж таки, є така нагальна потреба прибрати батьківські могили, бо дощі йдуть, погода тепла, трави буяють і за два тижні карантину там, як кажуть «вовки будуть трубити». На те все потрібно багато часу, бо як цвинтар за селом, то туди – назад дорога займає час, а поки приберешся, то піде добрих півдня. Таке враження, що тим карантином хочуть загнати людину в стрес. А що багато людей стрес знімають за допомогою алкоголю та солодощів, то може якраз ота програма розрахована на те, що люди будуть більше купувати ніж зазвичай, та й поповнювати бюджет?

Україна зустріла прибульців спекотною погодою, жінка почала турбуватись, як то перенесуть жару різні рослини, що їх везла з собою цілу торбеґу. Якось незадовго до від’їзду їй спала думка про те, що було би добре привезти в Україну ті види рослин, яких тут немає, а особливо вічнозелені. Бо ж наші села, які ми гордо звемо мальовничими, насправді є капарними і занедбаними. От і її район найбільш засмічений в області. А колись же всі іноземці дивувались красі, порядку та чистоті українських сіл та садків. Але то можна за кілька років перемінити такий стан! Якби ті всі українці, що в’їжджають в Україну та всі заробітчани привезли хоча б по пару рослин з-за кордону для своїх рідних та друзів, а бабусі-заробітчанки для внучаток, щоб висадити в садочках та школах, то ми б усі зробили велику справу. Мабуть треба буде закинути в Інтернет гасло: «Заробітчани, подаруйте квіти Україні!». Один, з супутників, галичанин, відгукнувся на її задумку: «О ні, то в нас не піде». Та за якусь хвилю його очі загорілись: «А ідея гарна!». Правда, єдине що українці полюбляють рослини, які пишно квітують. Взимку ж наші садки безлисті, чорносірі та похмурі і тому села добрих півроку виглядають непривітними та якимись, ніби пригнобленими. В Європі ж вперемішку з квітучими рослинами існує багато видів кущів та дерев з вічнозеленим листям і тому людські оселі виглядають зимової пори дуже ошатно і привабливо. Чи є що приємнішого, як похмурої осінньої днини виглянути у вікно і побачити кущ з яскравим зеленим листям в жовті плямки?

Жінка планувала заночувати в обласному центрі, а вранці автобусом вирушити вже додому, але траса Чоп – Київ виявилась в хорошому стані, пересувалось авто швидко і вона раптом зрозуміла, що є шанс потрапити додому ще того самого дня. Вона запропонувала водієві скоротити маршрут і обрати дорогу, що вела через її село. Водій відмовив, мотивуючи тим, що через обласний центр веде хороша дорога і він швидше прибуде в кінцевий пункт до Кам’янця-Подільського. Жінка вирішила ризикнути і вибрала пункт висадки, що знаходився найближче від її домівки. То мало би бути ще завидна. Та не так сталось, як гадалось. В двох напрямках від обласного центру велось будівництво доріг і авто мусило стояти в заторах, при чому в останньому заторі чоловік, який регулював рух транспорту, саме їхнє авто відсік і наказав зупинитися, а всі машини, що були попереду, продовжили рух. У заторі вони дочекалися ночі. Жінка хотіла «вколоти» водія, мовляв добра дорога не завжди оптимальний варіант, та передумала. Натомість в її голову спустилася думка, за що їй така кара, ну, зрозуміло, водія Бозя покарала, бо міг би й здатися на її прохання, та вже й би всі були по своїх домівках! Жінка перебирала варіанти, де вона поступила неправильно, що стався негативний результат. Та, менше з тим, вона ж зможе переночувати в своєї близької приятельки, що якраз тут і живе. І раптом згадує, що приятелька того дня поїхала до внучки на день народження і залишилася там ночувати.Вилізши з автівки, вона викинула пустотілого шоколадного зайця, що розтопився і побрудив сумку і трохи одяг.

Пізня ніч була темною і безмісячною, не було видно жодної зірки через хмари, начеб збиралося на дощ, а ліхтарі в тому містечку ледь жевріли. Жінка стояла на автостопі і молилася: «Боже, не залиши мене тут! Боже зглянься наді мною, Боже допоможи мені доїхати додому!».

Тим часом машини великі і маленькі проїжджали мимо, бо хіба розумний дядько зупиниться ледве не серед ночі невідомій жінці з торбами, та ще й в коронавірусний час. Вона старалась зупиняти «бусики», бо думала, що в невеличку машину її торби не влізуть.

Аж раптом зупинилась саме невелика автівка, водій вийшов, щоб допомогти завантажити сумки в салон. Був він суворий на вигляд і жінці здалося, що у нього навіть дещо неприязний і похмурий погляд. Жінка глянула через шибку на заднє сидіння, побачила якісь картонні ящики: «Чи ж влізуть ще мої торби?» – подумала вона. Проте чоловік швидко впорався із сумками. Вони всілися на передні сидіння і машина рушила.

«Ви, певно, із заробітків їдете?», – почав розмову чоловік. «Чого він мене про заробітки питає?», – з острахом подумала жінка. – Та ні, їздила за передачею, а поки дочекалася того буса, а потім ще стояли в заторі, то й «злапала ніч за вочи!». Жінка не сказала правду, вона боялась. Хто його знає, що в того чоловіка на умі?!

– А я їду з роботи, працюю в Києві.

Вони перекинулись кількома буденними фразами, кому куди їхати, з’ясувалось, що чоловік буде їхати майже біля її села, яке знаходиться трохи осторонь траси. Чоловік сказав: «Я довезу Вас додому, вже мене ті кілька кілометрів не обійдуть». Жінку знову взяв острах, стиснулась якась внутрішня пружинка. Але слово за слово, розмова продовжувалась, аж раптом чоловік запитав: «А Ви знаєте, як в тюрмі перевіряли людей, чи вони насправді віруючі?». При слові тюрма та внутрішня пружинка стиснулась ще сильніше: «Боже, Боже, з ким я їду, нащо мені тая тюрма?» – думалось їй, але жінка мовчала, а чоловік продовжував розповідати. За якийсь недовгий час вона зрозуміла, що цей чоловік є віруючим, їй відлягло від серця і вона зі спокійною душею слухала його розповідь. Водій розказував про страждання апостолів, запитував, потім наводив приклади з сучасного життя, додавав щось особисте. Так за розмовою час в дорозі минув швидко.

– Отам, на горбі, зупинитесь, – сказала жінка.

– Та я довезу Вас прямо додому, – обізвався у відповідь чоловік.

– Дякую, оце якраз моя хата.

Назустріч з горба їхала поліцейська машина.

Чоловік зупинив машину і вийшов, щоб дістати речі з багажника. Аж тут до автівки підійшов молодий поліцейський. Це було зовсім несподівано і жінка здивовано подивилась на нього.

– Добрий вечір, – ввічливо промовив поліцейський. – Чи у вас нічого не сталось?

Отака ввічливість ще раз здивувала жінку, вона лише спромоглася сказати: «Дякую, я тут живу».

Було по дванадцятій ночі, жінка сиділа на порозі, дивилась на зорі і думала: – Дивні діла твої, Господи, що Ти стаєш в пригоді маленькій людині. Я дісталась додому, познайомилась з чудовою людиною, побачила ввічливого поліцейського, застала свою хату непограбованою; лишень хтось викопав мою чудову павонію біля ґанку, але це, мабуть, значить, що я повинна посадити стільки квітів у селі, щоб вистачило всім милувати око. То Божа воля, щоб змінитись самому і тоді світ навколо зміниться на краще.

Галина Мороз.