ВІДЧУВАЮ, ЩО ДОБРИХ ЛЮДЕЙ БІЛЬШЕ

– Один з моїх предків, – розповідає 70-літня Галина Михайлівна ДОКАНІНА, – живописець Мильников служив при імператорському дворі портретистом. Звісно, хотілося б дізнатися про нього більше, та, на жаль, нема ні коштів, ні можливостей. Ну, на кого я, приміром, своє господарство покину?

Жінка має на увазі не стільки хатинку на Карвасарах, дах якої ось-ось провалиться, через що сюди не можна ні світла, ні газу підвести, а скільки через чотирилапих улюбленців, яким дала прихисток. Колись на її подвір’ї проживало шістнадцять «хвостиків» і шість муркотунів. Сьогодні їх менше, адже і здоров’я уже не те, і грошей не вистачає, бо ж що нині ті дві тисячі триста пенсії означають?
Йдемо вулицею Франка, що на Руських фільварках, куди пані Галина піднімається від річки за провіантом, а наразі стурбовано озирається: «Водички ніде не видно, як же в таку спеку?..». Це вона про безпритульних тваринок, які теж, як і люди, страждають, коли у розпеченому повітрі зависають усі тридцять, а то й більше плюсів. Отож, зупиняємося біля колонки, аби набрати в заготовлені жінкою «шкарабаньки» рятівної прохолоди, акуратно виставляючи їх під деревами.

Дорогою Галина Михайлівна вітається мало не з кожним, бажаючи вдалого дня і здоров’я: «Знаю практично всіх. Ось тут моя гарна знайома Таня живе, підгодовує вісім собачок, а там, на розі, Володя, котрий котами опікується. А це якось, хоча його ніхто не просив, узяв та й сосни висадив біля дитячого майданчика… Взагалі тестувати на людяність нескладно, робиться це всього за трьома критеріями: любов до живих, незахищених істот, щедрість і бажання працювати…».
За таким принципом жили колись її батьки у селищі Стара Губаха, що на Західному Уралі.

– Бачила їх удома, – згадує, – лише ночами. Тато трудився на шахті, поки важко не захворів, мама – теж…

– Зачекайте, – запитую, – а мама що там робила?

– Як що? – і собі дивується Галина Михайлівна. – Разом з іншими вагонетки завантажені штовхала по рейках. Та й узагалі і тато, і мама на двох-трьох роботах крутилися. Нас шестеро дітей було, тож доводилося і з десяток городів обробляти, і живність різну тримати… А я – найстарша…
Родинне коріння було різномовним: спілкувалися і татарською, й українською, російською, при цьому добре розуміючи не тільки рідних, а й тих, з ким ділили горе і радість, допомагаючи один одному.

Мала Галя, дарма, що народилася вагою у кіло вісімсот, усюди встигала, все підмічала, запам’ятовувала. Сусід на травах знався – вона туди ж: розпитує, допомагає збирати. Підросла – медиком захотіла стати, аби лікувати людей. Після восьмого й до училища вступила, та після першого ж відвідування моргу втратила свідомість і… віднесла документи на швейну фабрику.

Втім, не почувалася затишно за одноманітними операціями на машинці. Невдовзі залишила теплий цех і перейшла на будівництво – от де простір, розмах, романтика!

Хоча потяг до цілительства нікуди не подівся. З тієї пори Галиною Михайлівною прочитано море книг з цієї тематики. Сама експериментує, комбінує, лікує підопічних песиків, а інколи її знання стають у пригоді і людям. Ні, до неї не шикуються черги немічних, та відгукнутися на чиєсь прохання – це про пані Галину.

На жаль, із сім’єю у жінки не склалося, хоча тоді, в молодості, в неї закохався солдат – строковик, уродженець Кам’янця, котрий і вмовив її переїхати за тисячі кілометрів від рідної домівки.

Згодом, розлучившись, вона не поспішала зв’язувати свою долю з кимось іншим. «Тому, що однолюб», – пояснює. А ще й, певно, тому, що шукала справжніх розуміння і підтримки.
– Це особливі люди, – сказала про Галину Михайлівну моя знайома, – в них є те, чого немає у багатьох.

Й насправді дехто часом намагається образити цю абсолютно безкорисливу, з відкритим серцем жінку, не уявляючи, як можна ділитися останнім шматком з голодною, зляканою тваринкою чи простягнути руку допомоги бомжу, фактично живучи на копійки. Отож, наша героїня, бува, чує на свою адресу осудливі, недоброзичливі словечка, та її не тривожить нездорова метушня навколо її персони, бо вона й сама, як мовиться, не з боязкого десятка й може дати гідну відсіч тим, хто за міщанськими мірками не бачить далі власного носа.

Перенісши шість операцій, мешкаючи в умовах, які навіть з натяжкою не можна назвати задовільними, Галина Михайлівна ніколи не скаржиться на життя, не вимагає для себе пільг на правах самотньої, не користується нагодою отримати щось безкоштовно, не відвідує обіди для малозабезпечених, бо вважає для себе це надто принизливим.

Хоча, за великим рахунком, без волонтерської допомоги їй не під силу створити елементарний життєвий комфорт, адже і ремонт даху, і електрифікація помешкання потребують кваліфікації та чоловічих рук. А відтак ентузіасти можуть довідатись про її адресу в редакції.
Сама ж Галина Михайлівна не просила нас, аби посприяли в поліпшенні умов життя, та впевнена, що добро завжди перемагає.
– Як собі хочете, – ділиться, – а я відчуваю, що добрих людей на білім світі більше. От якби всі вони згуртувалися, як би ми могли жити!
Прощаючись, підкинула їй питаннячко: що зробила б з багатством, якби воно раптом перепало їй?

– Не здогадуєтесь? – відповідає. – Та віддала б усе на облаштування сучасного притулку для бездомних тварин…

Лариса МАСЛОВА.

Поділитися в соціальних мережах