ЯК ХОРОШЕ, ЯК ВЕСЕЛО НА БІЛІМ СВІТІ ЖИТЬ
Ці рядки вона любить повторювати в найскрутніші хвилини. Якось до дня народження Олени Артемівни Яшкової друзі вручили їй подарунок із красномовним написом – «Фізику із душею лірика», бо ж добре знали, як юна абітурієнтка в далекому 1957 до останнього не могла зробити вибір – бути філологом чи зайнятися фізикою.
В її родині співали, малювали, захоплювалися агрономічними проєктами й квантовою фізикою. У сім’ї жили спогадами про бабусю Ганну Володимирівну – аристократку дворянського походження. Мама Ганна Йосипівна, випускниця однієї з київських гімназій, вільно володіла німецькою, викладаючи її в школі, а один з родичів був постановником оперних голосів. Батько Артем Кіндратович – агроном за освітою, обожнював поезію. У домі постійно звучала музика. Й інакше бути не могло, адже Полтавщина, де вони мешкали, була землею Гоголя, Котляревського, уславленого композитора Лисенка, знаних Сковороди, Глібова і Гребінки. Тут панував дух українства. Тож маленька Олена із задоволенням грала Наталку Полтавку чи Лілею – в поетичній Шевченкіані.
Дітвора подорожувала історичними місцями, ночувала в чистому полі, готуючи куліш на вогнищі, мріяла. Переповнена враженнями школярка надсилала вірші, розповіді до газет, журналів.
А сімейні вечори при гасовій лампі – з читанням, декламацією, виконанням романсів і народних пісень, грою в домашньому і народному театрах – давали такий потужний енергетичний заряд, що злиденність окупації та голодних повоєнних років видавалася просто дрібничкою в цій атмосфері тотальної любові один до одного й до життя в цілому.
Війна закарбувалася в пам’яті тоді ще зовсім крихітної Олени Артемівни лихом, котре торкнулося своїм чорним крилом кожного. Не раз дівчинка була за крок до загибелі.
У 1943-му, коли фашистів гнали, ті в гніві знищували і палили все на своєму шляху. Тож Олена з мамою й іншими дітьми (їх було п’ятеро) на підводі тікали, шукаючи прихистку. На роздоріжжі – назви двох сіл, як то мовиться, повернеш туди – знайдеш таке, а рушиш в інший бік – потрапиш… Та доля була прихильною до них – навмання поїхали в поселення, котре ще не зачепили вороги. Інше сусіднє село було спалено дотла.
Та за якийсь час почалися бомбардування місцини, де зупинилася сім’я. Довелося тікати в очерети на один з річкових острівців. Олена – на руках у мами, а назустріч їм – фріц з автоматом. Розгубились, мама почала благати його не стріляти і чомусь німецькою. Діставшись острівця, ненька занурювала час від часу дитину у воду, аби врятувати від смертельних вибухів – потім Олена ще довго хворіла на пневмонію.
Голодного 47-го єдиною стравою у їхньому меню були гнилі, замерзлі буряки. Але й це пережилося, хоча Олена багато років відчувала до цього невинного овочу відразу.
У старших класах, коли додому на студентські канікули приїздив брат Генріх, дівчина, захоплена його розповідями, відчувала неабиякий потяг до квантової фізики, про котру хотілося дізнатися більше.
Отримавши атестат, приїхала до родича в Кам’янець-Подільський. Місто-сад зачарувало її, тож і вирішила вступати до вишу саме тут. А оскільки оселилася у так званому будинку артистів, куди сходилися митці різностороннього плану, то знову відчула себе у звичній атмосфері музики, поезії, сцени.
За рік Кам’янецький драматичний театр перебрався до Хмельницького, Олена ж тим часом облюбувала міську бібліотеку, твердо увірувавши в те, що пізнання світу є однією зі складових людського щастя.
Взагалі доля дарувала Олені Артемівні зустрічі з людьми, котрі залишили в її житті незабутній слід.
У перший день Оленчиного студетства помітив тоненьку, гарненьку дівчинину Вадим – старшокурсник з фізмату, який виявився великим любителем книжок, прихильником мистецтва, людиною енергійною, з неспокійною вдачею, з котрим Олена Артемівна пройшла щасливий подружній шлях довжиною у сорок шість років. У них ( окрім двох чудових дітей) було так багато спільного, що розуміли один одного з півслова: зібрали багатотисячну домашню бібліотеку, дружили з сім’єю Годованців. У непрості дев’яності, не дивлячись на матеріальну скруту, не поміняли свої інтереси і відданість улюбленій.
справі на розкрутку у бізнесі, бо їхнім культом залишалася духовність, яка не передбачає отримання сумнівного успіху в обмін на загальнолюдські цінності.
– А не ревнував, Олено Артемівно, Ваш чоловік до роботи, в котру, за Вашим же висловом, Ви проросли корінням?
– Виключено. Навпаки, допомагав, як тільки міг. Із самих перших днів.
Ще зовсім молоденькою вона переступила поріг медичного коледжу й залишилася у ньому на 55 років. Звісно ж, Олені Артемівні Яшковій – випускниці фізико-математичного факультету, мабуть, не важко було б підрахувати, скільки медиків, що отримали високе визнання, пройшло через її руки, та її завше турбувало інше – скільки виховав її рідний заклад Людей з великої літери.
Поринувши з головою в улюблену роботу, маючи на руках маленьку донечку, виконуючи при цьому сумлінно обов’язки депутата міської ради, Олена Артемівна раділа кожному новому дню, і це не могло не передаватися її вихованцям, у котрих запалювала інтерес до науки, бажання змінюватися на краще. Росла разом із ними – її заохочували, фото її розміщували на Дошці Пошани, нагородили званням «Відмінник освіти України», подали документи на заслуженого, та десь там, наверху, вони зникли, на що, довідавшись, наша героїня лише посміхнулась: «Пусте! Важливіше інше…».
– А що насправді для Вас головне?
– Любити життя і людей.
Щоправда, сьогодні не без суму згадує, що зранку не треба поспішати на роботу. Та глянувши у вікно, за котрим розквітає весняний день, збадьорюється: «Нічого, життя триває! Незабаром поїду на дачу – город, поле, квіти…
Білочки домівки влаштовують, пташки співають – одним словом, пробудження. Ми дуже любимо все живе. Син навіть забороняє мені знищувати мишенят…
Підтримуючи пам’ять, вчу поетичну класику. Увечері збираємося із сусідами, спілкуємося, у мене є телескоп – зірки роздивляємося. А потеплішає – на Дністер. Ви собі не уявляєте, яке це велике задоволення – пірнати у високі хвилі».
Лариса МАСЛОВА.