Без відступу: сапер, який не здається
Ніч. Здалеку чути, як кружляють дрони. Сапер Василь КАЛИНЮК, кремезний боєць під два метри зросту, впевнено оцінює обстановку. Його загартований погляд фіксує найменші деталі в прилад нічного бачення. Через мить командним жестом віддає наказ і група похапцем рухається вперед. Командир групи знає: на кону життя його бійців, тому потрібно вирахувати слушний момент для виконання бойового завдання.
Молодший сержант Василь в армії з 2019 року, багато чого бачив і пережив – обстріли з усього, що тільки мають росіяни, нічні рейди, мінування під носом у ворога. Чимало разів був на волосині від смерті. Нещодавно Василь отримав поранення, проходить лікування, але вже планує повернутися на фронт. Для нього це не просто війна – це особистий обов’язок перед країною і побратимами.
У сімейному архіві сапера, який служить в 143 ОНТЦ «Поділля», зберігається стос подяк, грамот, відомчих і державних нагород. Це медаль «За військову службу Україні», нагрудний знак «Знак пошани», відзнаки Міністра оборони «Хрест доблесті» та «Захиснику України», відзнака Головнокомандувача «Золотий хрест», нагрудний знак «За службу та звитягу» ІІІ ступеня, нагорода «Ветеран війни» та відзнака Кам’янець-Подільського міського голови «За заслуги перед міською громадою».
Напередодні Дня ЗСУ спілкуємося із Василем про його військовий шлях, пережиті труднощі та про плани на майбутнє після одужання.
ПОБАЧИТИ ВІЙНУ ЗСЕРЕДИНИ
– Розкажіть про життя до армії?
– Я закінчив сільськогосподарський університет. Працював на приватному підприємстві, що займалося виробництвом сиру.
2019-го, коли було зрозуміло, що ситуація на сході України може погіршитись, вирішив долучитися до ЗСУ. Захотів поїхати на війну, самому подивитися, що там коїться, а не спостерігати за всім із новин. Власне, тоді й змінив розмірене життя на військове. Пройшов серію навчань, тренувань і курсів. Потрапив до Центру розмінування і 2020-го поїхав брати участь в ООС. Це був мій перший бойовий досвід.
– Чим займалися?
– Основне завдання – перевірка та знешкодження мін і вибухонебезпечних пристроїв. Перевіряли, чи справні міни, які раніше ставили наші сапери. За потреби замінювали несправний підривник на справний. Також знаходили і знімали розтяжки, які встановили бойовики. Я мав декілька ротацій на Донеччину та Луганщину. Але у порівнянні із повномасштабною війною, там було спокійно. Стріляли, але далеко і не так часто, як після 2022-го.
Також брав участь у ліквідації наслідків вибухів на складах боєприпасів у Калинівці. Я добре пам’ятаю цей момент. Тоді склалася дивна ситуація: багато складів підривалися один за одним, і це все відбувалося в дуже короткі терміни. Так, мабуть, ворог готувався до чогось більшого. І повномасштабна війна підтвердила наші припущення.
– Де зустріли велику війну?
– У пункті постійної дислокації. Готувався до ротації на схід, речі були зібрані. 24 лютого 2022 р. більша частина підрозділу виїхала на захист Києва, інших, і мене зокрема, залишили на місці. Нам довелося реагувати на численні виклики. Ми проводили перевірку підозрілих предметів, можливих диверсантів, оглядали мости та інші об’єкти критичної інфраструктури.
У березні вирушив на виконання бойових завдань у Донецьку область. Мешкали ми на фермі в одному з сіл Покровського району. Мали дах на головою, стіни, електрику, щоб зарядити телефони, і раділи цьому. А на завдання доводилося виїжджати на значні відстані, адже працювали на Донеччині, Луганщині, Харківщині. Ми підривали мости, щоб сповільнити рух ворога. Все робилося в екстремальних умовах, адже ворог був недалеко, тому мали діяти швидко.
Адаптувалися до нових умов. Всі ми розуміли, що ситуація стає все серйознішою, і кожен з нас повинен бути готовим до всього. Обстріли стали частиною нашого життя.
Попри всі труднощі, відсутність належного побуту та постійну загрозу від ворога, важливо було діяти швидко та ефективно. Задача була зрозуміла – підривати мости та мінувати місця, щоб окупанти не могли просунутися далі.
Є моменти, які залишилися в пам’яті. Наприклад, коли ворожі літаки все зносили. Буквально за декілька годин село зникало з карти. Підходиш, а там лише залишки фундаментів і все. Там, де колись вирувало життя, залишилися руїни. Але ми продовжували свою справу, бо знали, що від цього залежить безпека тих, хто позаду нас.
РОСІЯ ВКРАЛА У ДІТЕЙ ДИТИНСТВО
– Кажуть, на війні не до сентиментів. Чи були моменти, які зворушували?
– Діти, які підбігали до військових. Боляче дивитися, як росія вкрала у них дитинство. Замість того, аби спокійно ходити до школи, безтурботно проводити час із друзями, вони змушені здригатися від вибухів і сидіти в укриттях. Коли була можливість, ми їм купували сік, солодощі, бо в тих умовах навіть найменші радощі були чимось важливим для дітей. Батьки їхні не виїжджали, і діти змушені були залишались там, де вирує війна.
З часом ротації перетворюються на рутину. Спочатку нові місця, нові ситуації, нові емоції, але швидко звикаєш і не бачиш «нічого нового». Війна стає буденністю: постійні розмінування, вибухи, обстріли і небезпека.
– З якими мінами працюєте на війні?
– З найрізноманітнішими: американськими, китайськими, японськими, французькими, англійськими і, звісно, радянськими. Кожна міна має свої особливості. Ідеальних мін не існує, але кожна з них ефективна в певних умовах. Вони створювалися для різних конфліктів, і важливо знати, як і коли їх використовувати.
Наша війна – це масштабне протистояння, фронт величезний. Наші запаси мін швидко вичерпуються. Нам потрібні будь-які міни і якнайбільше, щоб перекривати дороги, мінувати позиції, сповільнювати наступ ворога. Тільки так ми можемо тримати оборону і протистояти загарбникам.
– На яких напрямках ще працювали?
– На Херсонщині займалися розмінуванням територій, які були контрольовані ворогом. Це небезпечна і відповідальна робота.
Протипіхотні міни можуть бути сховані в найнеочікуваніших місцях – на полях, в лісах, біля будівель. І це вимагає великої обережності та досвіду. Ми розміновували території для облаштування позицій нашим військовим. Бачили покинуті росіянами окопи. Коли вони відступали, залишали за собою не лише військову техніку, а й різні предмети побуту. Валялася їхня форма, пляшки від води, обгортки від їжі. Треба було перевірити все, що залишили росіяни, аби не пропустити нічого, що могло б становити небезпеку.
Після того, як територія була окупована, багато земель, де колись вирощували пшеницю, соняхи та інші культури, стали місцем військових операцій. Відповідно там залишалилося чимало російського вибухонебезпечного мотлоху. На полях знаходив чимало залишків від ПТУрів, «Ураганів», «Смерчів», «Градів», деякі залетіли на 4 метри в землю. Траплялися нерозірвані боєприпаси і підривники. Через ці «сюрпризи» фермери не могли вийти в поле, бо техніка могла підірватися. Ми знищували це «сміття» і фермери дякували за те, що могли повернутися до землі, орати, сіяти і вирощувати.
ДОБРЕ, ЩО НЕ ПІШЛИ НА ДНО
– А далі всі Ваші ротації проходили на Донеччині?
– Так. Виконував завдання на складних напрямках, зокрема нарикінці 2022 – на початку 2023 у Бахмуті, околицях Часового Яру, в селищі Іванівське.
Ситуація постійно змінювалася, фронт рухався, напруга не спадала ні на хвилину. Наші завдання були різні: прикривати тропи, дороги, посадки. Кожен вихід був небезпечним, ми це знали і були готові.
Пам’ятаю один момент. Заїхали ми на околицю Бахмута, висадилися. Раптом бачимо: чоловік ходить із ліхтариком. Подумали, що мародер. Він стукав по блясі, по воротах, світив ліхтариком у небо. Минуло декілька хвилин, і почали прилітати міни та гради. Ми ховалися на одному подвір’ї, а прилетіло у хату позаду нас. Росіяни її просто розгатили. А нам треба було йти вперед.
Снайпери прикривали нас, допомагали просуватися. Наше завдання було – замінувати передній край, встановити декілька сотень ТМок (протитанкові міни). Це був важкий шлях. Ми йшли по двоє, бо групами пересуватися було неможливо. Звернули не туди і заблукали. Вже почали нервувати, але на щастя побачили бійця з бригади, до якої були прикомандировані. Він показав нам дорогу.
Прильоти були постійними. Пам’ятаю, як по селу Іванівське прилітало безупинно. Ворог засік наших хлопців. До ранку село згоріло вщент, росіяни зрівняли його із землею. Боляче дивитися, як ці кляті нелюди руйнують мою країну.
Ми працювали і в самому місті Бахмут, яке на той час утримували Сили оборони. А вже під кінець ротації довелося відступити на околиці. Там мінували територію та встановлювали міни на радіопідриві. Пульти передавали нашим піхотинцям, щоб ті могли сповільнити ворожий наступ одним натисканням кнопки. І це спрацювало – трохи зупинили росіян. Їхня піхота була вже за якихось 150 метрів, просто за парканом.
Бахмут був повністю зруйнований. Все у вирвах, будинки перетворилися на руїни. Та, попри все, ми трималися до останнього.
Якось на околицях Бахмута довелося виконувати завдання мокрим і замерзлим. Йшли через зруйнований міст, переходили через кригу, але вона не витримала, і ми провалилися у воду. Хтось по коліно, хтось по пояс. Вибралися, але відступати не було часу. Пішли далі, виконали завдання, я встиг поставити ще десять мін. Хвилин 40 на морозі мокрими чекали машину. Після такої «аква мандрівки» тиждень лежали із високою температурою. Але, як завжди, відчухалися і повернулися до роботи. Головне – на дно не пішли (сміється).
– Ви їздили переймати досвід до країн-партнерів?
– Після повернення у пункт постійної дислокації мене відправили на навчання до Німеччини. Там проходив підготовку як сапер. Хоча, по суті, це більше нагадувало обмін досвідом: іноземні інструктори дивилися на те, як працюють українські сапери. Я показував, як на війні виявляємо вибухонебезпечні предмети. Німці уважно спостерігали, все записували, переймали наш досвід.
На полігоні навчання були максимально наближені до реальних умов. Наприклад, звичайний сарай, доріжка до нього. Ти повзеш на колінах, руками перевіряєш кожен сантиметр, підходиш до будівлі. Дивишся крізь щілини, підсвічуєш ліхтариком, шукаєш замасковані розтяжки. Особливо важливо вміти розпізнати небезпеку в іграшках або інших предметах, які виглядають неприродно або лежать не на своєму місці.
– Після навчання в Німеччині повернулися на схід?
– Так, у Часів Яр. 17 січня на війні зустрів своє 30-річчя. На початку зими 2024-го тримали росіян за п’ять кілометрів від міста, вони закріпилися за Богданівкою. Наша робота – суцільне мінування та встановлення невибухових загороджень, таких як «ягоза» та інші малопомітні бар’єри. Завдання були схожі.
Одне з найскладніших – замінувати посадку від Часового Яру. Потрібно було пройти п’ять кілометрів відкритою дорогою. Укриттів не було. Думали, дрони, що з’явилися над нами, – наші, але то були ворожі. Я йшов попереду з групою. Щойно почався обстріл, ми скинули міни і залягли. Все летіло в наш бік, над головами – рій дронів. Хлопці з іншої бригади не встигли – їх накрило вже біля посадки. Завдання не виконали, командир повідомив про відміну.
Ще один випадок запам’ятався. Несли міни, я мав у рюкзаку МОН-90. Перейшли поле, присіли й тільки повідомили, що на місці – за три метри від мене впала 120-та міна. Нас розкидало вибухом, але дивом жоден осколок не зачепив. Ремінь автомата розірвало, рюкзак перелетів через мене. Забігли в посадку, там знайшли окоп. Втрьох забилися в якусь лисячу нору і пересиджували обстріл. Коли стихло, повернулися до завдання. Міни встановлювали перебіжками, під обстрілами. Між залпами у нас було не більше десяти секунд, щоб встановити міну і встигнути в окоп. Без підготовки таке неможливо зробити. Потрібно вміти і швидко ставити, і миттєво маневрувати.
Від дронів теж часто доводилося тікати. Почули звук – біжимо. Мороз допомагав, було легше рухатися. Пам’ятаю, як між нами розірвалася граната з ВОГа. Два вибухи пролунали, але знову жоден осколок нас не зачепив. Відсиділися у бліндажі, віддихалися і повернулися до роботи.
Після таких виходів м’язи просто відмовляли. Крепатура була неймовірна. Бігти у повному спорядженні, під обстрілом, коли адреналін зашкалює – важко. Але головне, що залишилися живі. Дякувати Богу, жодного разу не зачепило. Хоча 2024-го я постійно ходжу по лезу ножа, на краю прірви.
КОЛИ ГУМОР ДАЄ СИЛИ
– Як це все витримували психологічно?
– Гумор допомагав. Є в нашій роботі й кумедні моменти. Наприклад, навіть у машині треба їздити в шоломі. Канадські бронеавтомобілі «Roshel Senator» – машини міцні, але вузькі і низькі. Якщо їдеш без каски, на першій же вибоїні ризикуєш головою стелю протаранити або зуби повибивати.
Ще треба завжди дивитися під ноги. На сході вирви можуть бути глибокими і можна «булькнути» в болото чи калюжу. Якось десантувався з машини, зачепився і полетів у вирву з болотом. Покрутився там, повалявся… Нічого, вибрався, відпрацював. Пройшов таке собі «болотне бойове хрещення».
– Ваш побратим Володимир, з яким добряче побігали Часовим Яром, розповів історію порятунку пораненого бійця. Знаю, що Ви часто рятували побратимів.
– Та кожен би так вчинив. Ми ж не москалі, щоб залишати наших хлопців напризволяще. Коли обстановка дозволяє, треба витягувати. Ми йшли на завдання в околицях Часового Яру, але побачили пораненого. У нього рука висіла буквально на шматку шкіри. Ми на санях, які опинился під рукою, дотягнули його до найближчого бліндажа. Там боєць стабілізував військового, але його потрібно було доставити до точки евакуації. Ми взяли його під руки й повели. Пам’ятаю, що він мій тезка. Дорогою часто непритомнів, але до місця призначення дійшли. Загалом тягнули його близько двох кілометрів. Мороз, зима, сил у нього майже не залишалося, а ще постійно кружляли дрони. Добре, що нас не засікли.
Влітку 2024-го теж евакуювали декількох хлопців. Одного пораненого знайшли у гаражі – він загубився. Три дні якось протримався.
Розповів, що потрапив у полон до кацапа, той забрав у нього всю їжу і на диво відпустив. Він знайшов дорогу і сховався у гаражі, біля якого ми щодня проходили. Після виконання завдання забрали його. Був цілий, але сильно наляканий.
Ще був випадок, коли йшли повз розтрощену хату і раптом почули із подвір’я: «Паляниця, укрзалізниця, полуниця!». Там був хлопець із осколковим пораненням ноги. Дали йому води, енергетик, щоб трохи підбадьорити. Він майже сам йшов, спираючись на паличку, і ми змогли його евакуювати.
– Крайня ротація восени 2024-го видалася складною для Вас.
– Так, бо сам отримав поранення. Довго ходив над прірвою, і таки прилетіло. Під час цієї ротації у нас було непросте завдання. Ми мінували стратегічно важливі об’єкти інфраструктури, аби вони не дісталися російським окупантам. У разі захоплення ворог отримав би ідеальні позиції для снайперів, артилеристів та навідників. Ми замінували три ключові об’єкти. Головне в цій ситуації було не поспішати, не робити зайвих рухів і не світитися.
Наприкінці вересня ситуація на фронті загострилася. У Курахівці мінували крайню позицію – кацапи були за півтора кілометра. Дорогу цю закрили для наших бійців. Маю надію, що ворог там підірвався.
Ті дні працювали на межі, але із фортуною. Коли їхали на завдання, машина застрягла в ямі. І в цей момент ворожий FPV-дрон завдав удару біля машини. Це нас врятувало. У Курахівці дороги просто не було – все у вирвах, а їхати доводилося вночі із вимкнутими фарами. То і в стовп в’їжджали, і дроти на колеса намотували. Було жорстко, але проривалися.
Жовтень видався найскладнішим. Їхали у Велику Новосілку мінувати і FPV-дрон завдав удару прямо в машину. Від вибуху двері проламалися всередину і ми вибралися через диру у них. Контузія, шум у голові, темнота… Перше, що зробив, обмацав себе. У нозі дірка, кров. Встав на ногу – хрустить. Дотягнувся до найближчої хати і впав там. Хлопці наклали турнікет. Добре, що на евакуацію довго чекати не довелося. Через пів години приїхала машина.
А далі операція за операцією. Гомілкова кістка зламана, осколки витягли, шкіру пересаджували, бо велика ділянка на нозі була пошкоджена. Зараз лікуюся у Кропивницькому. Лікарі кажуть, заживає добре, але потрібен час. Кальцій п’ю, потрохи стаю на милиці, але ногу не навантажую.
Важко лежати, адже звик постійно бути в русі, кудись бігти і щось робити. А тут незапланована відпустка та ще й довготривала. Але впевнений в одному: коли одужаю, повернуся в стрій. Без армії вже себе не уявляю.
Відділення комунікації 143 ОНТЦ «Поділля».
Автор:
admin
