НЕРОЗПРАВЛЕНІ КРИЛА, АБО БЕЗЖАЛЬНА ГАДЖЕТОМАНІЯ

Усі батьки хочуть для своєї дитини найкращої долі. Ми бачимо в них майбутніх геніїв, науковців, блискучих адвокатів чи хірургів, відомих політиків чи бізнесменів і ладні для цього зробити все. Одним словом, бажаємо, щоб дитина досягла всього того, чого не вдалося досягти нам з вами. Але часто трапляється так, що бажаючи кращого, батьки роблять своєму чаду «ведмежу послугу», опікуючи та оберігаючи його через міру. До чого це призводить, і що насправді варто робити, а чого ні?

Почув притчу, яка вразила: «Якось у коконі з’явилась маленька щілина, крізь неї поступово почав пробиратися метелик, який хотів нарешті розправити свої крильця. Людина, йдучи в той момент повз, почала спо­стерігати за цим дійством. Минула година, дві, три. Але нічого не змінилося і метелик вирішив здатися і не витрачати свої зусилля. Щілина залишилась такою ж маленькою.

Тоді людина вирішила допомогти. Взяла ніж і розрізала кокон. Метелик легенько вийшов з нього, але його тільце залишалося слабким та немічним, а прозорі крила майже не рухалися.

Людина продовжувала спостерігати, чекаючи, що ось-ось крила маленького розправляться та зміцніють, і він зможе злетіти. Цього так і не сталося… Все своє життя метелик волочив по землі своє слабке тільце і нерозправлені крила. Він так і не зміг літати.

А все тому, що людина, бажаючи допомогти, не розуміла головного: зусилля, які треба докласти, щоб пробитися крізь вузьку щілину кокона, необхідні метеликові. Тільки так рідина з тіла переходить у крила, надаючи їм потрібну силу, лише після цього він міг би літати. Життя змушувало метелика докладати зусиль перш ніж залишати свою оболонку. Бо саме це загартовує його і дозволяє рости і розвиватися. Зусилля – те, що найбільше потрібне нам у житті. Якби можна було б жити, не зустрічаючись із труднощами, ми були б обділені. Ми не змогли б бути такими сильними, якими є зараз. І ніколи не змогли б літати».

Часто дивуєшся на перший погляд незрозумілим фактам: до прикладу, сирота, який не мав батьківської підтримки, «вибивається» в люди, ставши відомим політиком або банкіром, чи бізнесменом. Тоді як хлопчина, що мав батьків-можновладців або бізнесменів, стає ніким, вдаряючись в пияцтво, ігроманію чи наркоманію, пускаючи батьків зі сумою по світу і вкорочуючи віку собі та своїм рідним. А ще часто батьки «гарують» на пана за кордоном, а чадо тим часом під студентською ширмою розважається по повній аж до того, як не «влипне» в якусь неприємну історію на кшталт групового розбою чи згвалтування. А потім усі дивуються: мовляв, дитина з такої хорошої родини, такі працьовиті батьки… І як таке могло статися?!

Звісно, не у всіх так складається. Але чому ж все-таки подібні випадки відбуваються, не зважаючи на, здавалось би, «титанічні» зусилля батьків?

Усі ми родом з дитинства. І саме цей період життя і досвід, набутий нами у юні роки, визначає майбутнє. А будучи батьками, саме ми стаємо відповідальними за майбутнє наших дітей. До прикладу, моя знайома Ольга на запитання, чи дає вона доручення своєму дванадцятирічному сину, відповідала: «Ну, він же майбутній мужчина! Хіба він має прибирати чи мити посуд? Це повинна робити або мама, або дружина».

– А чи займається він у тебе спортом, бо ж це важливо для хлопця? – знову запитую.

– Ні,– відповідає Ольга. – Краще хай сидить вдома, так мені спокійніше!

Такі відповіді, на жаль, типові для батьків сучасної України. Головне що? Нагодувати і щоб у чистому ходив. А решта – то якось воно буде, аби здоровий. Така позиція є масовою. А в результаті маємо зовсім аморфного члена суспільсва, який, зігнувшись у три погибелі перед га­джетом, чекає, коли матуся принесе під ніс теплий обід. Замість міцної статури, яку повинен мати чоловік, отримуємо худющу та скривлену подобу з натяками на легеня лише через вуса та ріденьку борідку.

В той час як в іншій сім’ї ще змалечку, не жаліючи, хлопчика Ваню привчали з шести років прати свої шкарпетки і труси, а з восьми – він уже сам прасував одяг…Так, були сльози, були й образи, адже дитина не вміє стримувати своїх емоцій. Проте привчений до порядку, маючи звичку докладати зусилля, хлопець виріс самостійним, мужнім, став успішним спортсменом і, впевнений, стане хорошим чоловіком та батьком.

Натомість коли спостерігаємо картину суцільної гаджетоманії, де мама замість того, щоб прищеплювати доньці навички справжньої хазяйки, навчати куховарству, охайності, сама сидить півдоби у планшеті й постить що­хвилини фото в Instagram, а дитина цілодобово дивиться мультики – нічого доброго в майбутньому не буде. От і виростає «наречена», яка чекає принца, а сама навзаєм нездатна на елементарні речі. Виростає зовні прекрасна, наче квітка, а в душі байдужа і жор­стока. От і маємо такі інциденти, як нещодавно у нашому місті, коли малолітні «псевдопринцеси» знущались та глумилися над безпритульним, замість того, щоб до­помогти, проявивши милосердя і повагу.

Прикро, гірко… А тим часом все більше випадків, коли замість футболу у дворі чи посильної допомоги батькам дитина «згорбилась» над телефоном чи ноутбуком. Чи дівчисько-підліток безперервно робить «селфі» та знімає низько­пробні, нікому не потрібні відео заради легкої псевдослави. А най­страшніше те, що сучасних батьків це влаштовує.

Все ж треба віддати належне тим батькам, у яких діти відвідують спортивні школи, займаються творчістю, розвиваються. Низький уклін тим мамам і татусям, в яких зав­жди є час на своїх дітей, які завжди займаються улюбленою справою і привчають до цього свою малечу. Особливо зараз, під час карантину, є чудова нагода надолужити втрачене. Є нагода разом із сином влаштувати тренування та пробіжку, хай навіть і навколо будинку, або навчити майбутнього романтика грі на гітарі. Зараз удосталь часу, щоб мати нарешті навчила доньку вишивати, розсаджувати квіти та відкрила секрети улюбленої фірмової страви.

Отож, дорогі читачі, не потрібно жаліти власних діток, знімаючи з них будь-які обов’язки та відповідальність. Знаходьте справи, давайте доручення і вимагайте результату. Дайте їм змогу врешті розправити свої крила в майбутньому. А гаджети – на смітник – і до роботи! Тим більше зараз, коли така чудова погода, і є можливість попрацювати «до сьомого поту» на дачі або в селі. Усім здоров’я як фізичного, так і духовного!

Денис ГАНЧУК.

Поділитися в соціальних мережах