ГАРНА ЗВИЧКА НЕЗБОРИМА

Щодня неспішною ходою (а вже й роки) йде знайомою дорогою до відомого в місті підприємства. Піднімаючись на третій поверх, прямує до свого робочого місця, на котрому закріплений вимпел «Майстер – золоті руки». І так уже шістдесят із солідним «хвостиком» років.

Оскільки людей з одним-єдиним записом у трудовій книжці не так уже й багато, цікавлюся, чи не хотілося Марії Гнатівні ФЕДОНЮК, колишній працівниці швейної фабрики, заробляти більше. Бо ж відомо, що трудівникам легкої промисловості сплачувалися не обтяжуючі кишені гроші. «А я ніколи й не шукала більшої зарплатні, – каже Марія Гнатівна, – мене все влаштовувало».

Звісно, нині вона на пенсії, але робочий день на фабриці для себе не відміняла. Отож, кожного ранку дістається Старого міста, щоби зайнятися такою звичною, а, головне, улюбленою справою.

…Тато Марії повернувся з війни з ампутованою рукою, але продовжував керувати садово-городньою бригадою. Мама, як і переважна більшість жінок у селі, була на «нормі». У родині підростало трійко дітей, котрих змалечку привчали не байдикувати. Маруся ж, допомагаючи неньці на буряках, бачила себе в майбутньому в білому халаті, недаремно ж була відмінницею. Та якось, порізавши пальця, налякалася власної крові, отож, поки що знаходилася на роздоріжжі.

Після сьомого подружка покликала її до Берегівського профтехучилища навчатися на швею. Марусина мама, котра, між іншим, прекрасно шила (до неї навіть сільська інтелігенція зверталася із замовленнями) не дуже охоче відпускала доньку в далеку дорогу, бо ж втрачала гарну помічницю. З іншого боку, бачила всі вигоди нового життя Марусі – повне державне утримання, затребувана в суспільстві професія, перспектива працевлаштування у місті…

Сімнадцятирічною Марія приїздить з дипломом до Кам’янця, так що їй як неповнолітній навіть доплачували за повний робочий день. Втім, швидко з’ясувалося, що юна працівниця метикувата, дуже вправна, надзвичайно відповідальна й успішно наздоганяє досвідчених майстринь. Тому за деякий час призначили дівчину бригадиром. І нібито мала відтепер керувати, походжаючи цехом. Але не втримувалася, аби не допомогти тим, хто не міг одразу впоратися із завданням – сідала за машинку, показуючи, в чому допущені помилки, як можна процес удосконалити. Хоча адміністрація категорично забороняла це робити, наполягаючи, що бригадир здійснює загальне керівництво.

Згодом Марію направили на курси до столиці для підвищення кваліфікації. Перші два дні в Києві проплакала, переживаючи, як її бригада дасть план. У подальшому й інститут заочно закінчила, хоча здобутками своїми ніколи не вихвалялася. Здається, скромність у цій жінці зашкалює: ледве вмовила Марію Гнатівну дозволити розповісти про неї.

Познайомилися ми з Марією Федонюк на зупинці, де паркується комунальний автобус. Коли натовп почав «штурмувати» вхідні двері (чисто, як відомий полководець Ізмаїл), закликала найбільш активних, помітивши в сторонці жінку поважного віку, пропустити ветерана. «Точно, – прохопився дехто, – даємо дорогу Гнатівні», а вона зніяковіло, боком проходила крізь утворений «коридор».

Отак і завжди – скромно, тихо, не вимагаючи до себе особливої уваги, якихось пільг чи почестей, робила своє діло бездоганно, переживала труднощі, не перекладаючи на інших, з гідністю. У тридцять один рік помирає її старший син, у шістдесят з невеличким – чоловік…

Молодший – Олександр, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, сказав коротко: «Мамо, їду на роботу в Івано-Франківськ». І тільки пізніше Марія Гнатівна довідалася, що син у лавах ЗСУ, у місцях, де гаряче. Телефонні дзвінки його вкрай лаконічні: «Живий, здоровий. До зустрічі…».
Так, вона щаслива, що має онуків і правнуків, та немає у добі тієї хвилини, коли б Марія Гнатівна не думала про сина, про тих хлопців і дівчат, які нині стали на захист Батьківщини, дорогою ціною оплачуючи незалежність держави.

Намагаючись відволіктись, займаючись повсякденним (ринок, прибирання), любить і почитати. Колись і її старшенький – Георгій – читав пізнім вечором під ковдрою, щоби не сварили. Слухаючи Вакарчука чи Винника, котрим симпатизує, знову і знову повертається думками в тривожне сьогодення, бо ж кожному з нас украй потрібні мир із нашою Перемогою, повернення захисників до рідних домівок.

Наразі Марія Гнатівна заходить до свого експериментального цеху, сяде за столик і під стрекіт машинки піде рівненький шов спогадами про початок шляху, про головні віхи життя, про тих, хто допомагав їй і кого вона виводила на широку дорогу самостійності…

– Маріє Гнатівно, невже ніколи не купували одяг для себе в магазині?

– Ні, сама себе обшивала. Ну, хіба що в’язані якісь речі… А так від сукні до пальта – своїми руками. Щоправда, пам’ятаю, якось зв’язала із звичайних ниток (не вовняних) покривало на ліжко…

– А Вам не хотілося ніколи покинути фабрику?

– Насправді ні. І думок таких не виникало. Навіщо шукати чогось деінде, коли тобі до душі саме ця справа?

– Народу на підприємстві значно поменшало?

– Авжеж. Такі часи настали. Раніше у нас тут до півтори тисячі людей працювало, а мене як керівника передового підрозділу було запрошено на з’їзд бригад комуністичної праці.

– Ось ми зараз з Вами тут, у цеху, розмовляємо. Ви ж не зобов’язані ходити сюди?

– Вірно, замовлень фабричних я не шию, зарплата мені не йде, та що моє життя означатиме, якщо я не приходитиму на своє робоче місце. На лавочках біля під’їзду сидіти не звикла – нецікаво, а тут можу щось корисне зробити на громадських засадах. А відтак і почуваєшся потрібною.
Немолода худенька жінка, котра відсвяткувала вже 82, в один і той же час прямує до старої будівлі, де на третьому поверсі чекають на неї її робоче місце й чергове замовлення. І нікого не дивує ні її вік, ні велике бажання трудитися – гарна звичка незборима.

Лариса МАСЛОВА.

P.S. Днями родина Марії Гнатівни поповнилася – народився онук. Отож, рахунок зрівнявся: четверо онуків і стільки ж правнуків. Так що сімейне древо продовжує зеленіти.