Я ЖИТИ ХОЧУ, ЩОБ ТВОРИТИ. ТВОРИТИ ХОЧУ, ЩОБИ ЖИТЬ…

Високий, завжди серйозний, цього разу зайшов до класу зі стосом учнівських робіт під пахвою. Дітвора миттєво притихла, побачивши в другій руці климентія петровича один-єдиний зошит.

– як ви думаєте, – помахав математик обурено, – чий?

Усі перезирнулися сполохано.

– це, – вчитель підійшов до парти іванка, – труди нашого пісатєля з медицинським почерком… тож я навіть не зміг там нічого розібрати, а тому і не перевірив.

Ну, щодо «пісателя», климентій петрович сіроха явно перегнув палицю, бо в подальшому Іван ШЕРЕМЕТА не став професійним письменником, хоча палку любов до художнього слова проніс через усе життя. Отож і слова учителя можна було вважати пророчими.

Дід Івана Віталійовича Шеремети – прикордонник – не повернувся з війни, тож дружина з чотирма дітками давала раду всьому самотужки, переживаючи голод, холод, нужду. Віталій, майбутній батько Іванка, всупереч несприятливим обставинам був людиною невщухаючого оптимізму: анекдоти складав на ходу, приказки, придибенції, частівки «власного виробництва» щедро дарував односельцям. Та й оженившись, продовжував бути одним із найзатребуваніших артистів орининської сцени, при тому займаючи доволі відповідальну посаду бригадира колгоспної рільничої бригади. Бабуся Олександра вельми майстерно переказувала малому Іванкові баєчки, та й матуся Марія Микитівна (на фото з Іванком) знала безліч дитячих віршиків, які закарбовувалися у голівці дошкільняти.

А вже в четвертому класі вчителька Зоя Іванівна Телесницька за вдало складені рядки в творах оголосила Івана Шеремету «поетом». А він, підростаючи, надсилав дописи до «районки» (тоді «Прапор Жовтня», нині – «Край Кам’янецький»), отримуючи (хай і копійчані) гонорари – перший заробіток. У подальшому – армійцем редагував «Бойовий листок» взводу. Інтереси героя нашого нарису були значно ширші за «пісатєльство», тож 1985 став лауреатом всесоюзного огляду народної творчості в розмовному жанрі як читець байок, а згодом (1986 р.) вийшов у фіналісти Першого всеукраїнського телеконкурсу «Майстри гумору». Вже у наші дні знімався у фільмі про Бандеру, граючи діда так талановито, що, до слова, здивував київського режисера достовірністю й реалістичністю створеного образу.

А тепер скажіть, що гени нічого не означають. Недаремно в школі Іван мав особистого секретаря – однокласницю Тамару, котра радо занотовувала каліграфічним почерком римування юного віршувальника. А ще у своєму селі він був знаний як неабиякий декламатор гумористичних творів. Коли ведучий на концерті в клубі оголошував: «Вас вітає Іван Шеремета!», зал одразу пожвавлювався: «Ну, Ванька зараз дасть жару!». І він дійсно так підкидав його майстерно, що ближче до закінчення школи почав розмірковувати якщо і не про акторську, то кар’єру режисера точно.

Та невдовзі після отримання атестата Івана покликали до війська, де він також урізноманітнював службу виступами на солдатській сцені.

Здавалося, ось вона, синя птиця,  в Іванових руках – і студентський квиток закладу культури й мистецтв уже в кишені. Але у житті часто, на щастя чи на смуток, трапляється «але», бо ж включає в себе безліч нюансів. Тож Іван влаштувався на роботу.

Чи жалкував колись Іван Віталійович, що прийшов на завод? Питання риторичне, бо чверть століття пропрацював слюсарем на «Електроприладі», два десятиліття трудиться штампувальником і різальником металу на заводі точної механіки. Знайома з ним досить давно, та не підозрювала, що нагороджений він і орденом «Знак пошани», і медаллю «За трудову доблесть», а ще відомчою нагородою «25 років профспілці Укроборонпрому». Впевнена, що мало хто знає про це – не любить хвалитися, що тут поробиш. Мені довелося докласти немало зусиль, аби «витягнути» з нього ці факти біографії.

Ставши висококласним фахівцем, завжди цікавився усім, що стосувалося мистецької сфери. Корінні кам’янчани, безумовно, пам’ятають, що жодні врочистості упродовж десятиліть не проходили без участі Івана Шеремети. І народний театр, і клуб поетів-аматорів «Ліра», котрий саме він започаткував, і багаточисленні публікації в газетах, у колективних збірках – усе це коло його інтересів. На слова Івана Шеремети написано мелодії до п’яти пісень. До прикладу, народним артистом Степаном Гавришем, місцевими композиторами Василем Радюком і Нелею Ліщинською.

Думаю, коли і як Івану Віталійовичу все це вдавалося, адже був ще й депутатом міської ради декількох скликань?

Утім, розгадка знаходиться поблизу – сім’я, у котрій всі закохані в мистецтво, а отже ніяких сторонніх запитань тут не виникає.

З майбутньою дружиною перетиналися ще з дитинства. «Дівча з горошинку» дивним чином увесь час потрапляло в поле його зору. А якось на концерті, де вона декламувала Мусу Джаліля, так розхвилювалася, що вже за лаштунками мало не втратила свідомість. Ну, як було її не запам’ятати? Його товариш Вітя Опольський дуже посприяв тому, аби Іван та Галина стали подружньою парою.

І хоча час від часу їхні дороги розходилися (вона навчалася далеко від дому), він служив, доля постійно зводила їх, аби в майбутньому дати суспільству творче продовження в особі двох синів (Олексій закінчив державну академію керівництва кадрами культури та мистецтв, а Руслан – за спеціальністю вокаліст – служив у ансамблі пісні та танцю внутрішніх військ України), онуки Денис, Орест і Олексій (старший отримав диплом Інституту культури, навіть співав у гурті «Гайдамаки») також люблять слово і музику. Тож не виключено, що про них ще говоритимуть.

Мені пощастило спостерігати за тим, як зустрічає Івана Віталійовича глядацька аудиторія – бурею оплесків (без перебільшення), щирими оваціями – такий потужний заряд несе кожний його виступ. Утім, це його не зіпсувало – як і раніше скромний, непомітний, безвідмовний, готовий служити людям, даруючи Музу радості.

Доводилося Івану Віталійовичу і зустрічатися з його кумиром, знаменитим байкарем Микитою Годованцем. Щоразу в розповідях про це знайомство спливають усе нові й нові деталі, одна цікавіша за іншу.

Ще демобілізованим солдатом мріяв побачити знаменитого українського байкаря. Тож невдовзі наважився підійти до нього в парку, де патріарх відпочивав на лавці. Привітався, представився. Годованець привітно розпитував молодого чоловіка про життя-буття і дав почитати йому одну зі своїх збірок.

У цеху, куди Іван Шеремета приніс омріяне видання, хлопці кинулися гортати книгу, і тут один з них (ненавмисно, звичайно) залишив на одній зі сторінок мітку від оселедця. Що ж його робити, адже Іван обіцяв за декілька днів повернути книжку? Мучився довго, не знаючи, як тепер бути. Уявляв, якими очима буде дивитися на нього Годованець, гортаючи сторінки й забачивши такий «екскілібрис».

Проходили дні, тижні, а хлопець не наважувався піти додому до байкаря, поки випадково не зустрівся з ним. Той здивувався, що Ваня раптом пропав кудись. Тож наступного дня із душевним трепетом Іван повернув книгу, котру автор й не став роздивлятися, поклавши на полицю. З душі – камінь, але урок запам’ятався.

Коли поділився з Годованцем мрією – стати режисером, байкар замислився: «Знаєш, Ваню, мистецтво – це така хитка штука, не раджу. От на інженера навчатися – інша справа. Більш надійна…».

Були в житті Івана Шеремети миті, коли не хотілося братися за перо. Якраз щойно прийшов на завод – навколо грюкіт, шум… Не до лірики. Аж тут однокласниця, Стася Рарицька, телефонує: «Ваню, ти ж колись писав, придумай моїй мамі вітаннячко гарне на ювілей». Що ж, відмовлятися незручно. Написав. Рідні Стасі – в захваті. А тут ще 98-го потрапив у творчу атмосферу Центру дитячої та юнацької творчості, поруч опинилися люди, що цікавилися поезією. Почали мріяти про об’єднання творчих сил. Власне, в той час і народився клуб «Ліра», і Іван Віталійович поставився до цього вкрай серйозно: хотілося частіше спілкуватися з однодумцями. Так знову повернувся до часів творчої молодості.

Нині зітхає: «Ех, культура щось на кшталт падчерки сьогодні. Хотілося би більше уваги до неї»…

І все ж мистецтво для Івана Віталійовича Шеремети ніби сонечко, котре зігріває і щодня дає надію на день прийдешній, тож сенс буття і бачить у ньому. Життя і творчість для нього два нерозривних поняття, на що звернув, безперечно, читач увагу, пробігаючи очима заголовок цієї розповіді.

Лариса МАСЛОВА.