НЕ ВТЕКТИ, А ЗАХИСТИТИ: ВИБІР СПРАВЖНЬОГО ЧОЛОВІКА

Владиславу не було і 25, коли він прийшов до військкомату з бажанням захищати Україну. Йому відмовили. Він міг би й досі працювати інженером-електриком у Польщі або сидіти «на броні» у РЕМі. Але обрав форму, зброю, вибухівку.

Молодий чоловік із почуттям гумору розповів про свій шлях: від схеми живлення до схеми розмінування.

«8 березня 2022-го приїхав в Україну і пішов до ТЦК. Відмовили. Влаштувався працювати електриком у РЕМ і міг залишатися «на броні». Але бажання такого не мав. 8 вересня 2024 року мені виповнилося 25 років. І вже 11 вересня я був на БЗВП. Якби був на рік молодшим, то вже був би мільйонером. Бо ж 100% уклав би контракт 18–24», – каже Владислав.

Цивільна професія допомогла швидко та легко освоїти фах сапера:

«В саперній справі, як і в електриці, головне — схема. Там вимикач — світло. А тут кнопка — і декілька кілограмів вибухівки. Тільки вмикається це один раз», — з усмішкою каже солдат.

Перша ротація надовго закарбувалася у пам’яті. Працювали на Покровському напрямку: спочатку із бригадою ТРО, згодом — з бійцями інших підрозділів.

Найбільше вразили не понівечені села, а поодинокі мешканці:

«Я був готовий до розбитих сіл. Але не до того, що там ще хтось живе. Ми в сусідній хаті зупинилися, а старенька бабця — в своїй жила. В нашу прилетіло, і бабці неодноразово діставалося. Її тричі намагалися вивезти. Але бабуся вперта виявилася: мовляв, я тут народилася і тут помру.

На передовій дивуєшся не лише війні, а й життю. Виконували завдання в одному населеному пункті. Там багато хат зруйновано. І тут виходить чоловік та обприскує дерева. Сюрреалізм.

А одного разу наш водій не стримався в емоціях — таких міцненьких слів я ще не чув. За 2 км до лінії бойового зіткнення ми мчали поганенькою дорогою на завдання, щоб дрон не засік. І тут назустріч нам, з підйому, їде дівчина в сонцезахисних окулярах на червоній автівці. Наш водій ледь встиг вивернути кермо і розминутися. Таке відчуття, ніби вона в АТБ їхала».

Під час ротації їхня група виконувала різні завдання щодо мінування, розмінування, пророблення проходів.

«Найважче — не саме мінування. Найважче — дійти до точки. Траплялося, долали 13 кілометрів і намагалися іти так, щоб дрон не засік. Досвід перейняв у командира групи та побратимів, з якими ніколи не страшно було виходити на завдання».

Владислав жартує: хочеш жити — навчишся швидко добігати до посадки:

«Там уже, як кажуть, відчуваєш себе дядьком. А от коли їдеш у машині — то страшнувато. У нас двічі було: їхали на завдання і потрапили під удар дрона-камікадзе. Після того я жартував: мовляв, краще 20 км пішки. Бо транспорт — ціль №1 для ворога».

Довелося Владиславу «осідлати» й екстремальніший транспорт:

«Коли був у Карпатах, не хотів навіть сідати на квадроцикл. А на війні — мусив. Правда, якось нас засік дрон, довелося водієві такі викрутаси робити. На щастя, дрон зачепився у гіллі і нам не дуже нашкодив».

Але росіяни почали полювати на наші квадроцикли. Вони беруть чотири ПМНки (протипіхотні міни), скріплюють їх ниткою та викладають у колії на дорозі.

«Я, слава Богу, не водій. Подивився, як наш водій на автівці їздить — то перехрестився і подумав, що краще з мінами працювати. Там дороги нема, авіаналіт, воронки, на спідометрі менше 140 не опускається. Ми водія називали «Шумахером».

Переносити важкі моменти, за словами сапера, допомагав гумор:

«Кумедна історія трапилася на цвинтарі. Ми мали пройти через нього до дороги, яку треба було розмінувати. Йдемо з напарником — і тут дрон. Біжимо назад. Трава — по пояс. Я біг, спіткнувся і влетів у викопану могилу. Напарник кричить: «Де ти?», а я йому: «В окопі, почекаю тут!»

Побачивши жахіття війни, Владислав усвідомлює, які масштаби роботи чекатимуть на саперів після завершення бойових дій:

«Ми ходили по маршрутах, які треба було очистити. На деяких дорогах командування просто ставило хрест — надто вже густо все було заміновано.

Війна залишить по собі тисячі вибухонебезпечних предметів. І якщо після Другої світової ще трапляються небезпечні зони, то зараз ще гірше. Тоді — залізо, яке хоч іржавіло. А тепер — пластмаса. Майже вічний матеріал».

Владислав активно працює з дронами і нині проходить навчання з керування наземними роботизованими комплексами:

«Світ змінюється. Війна теж. Потрібно адаптуватися. Я звик до технологій — це моя стихія».

У строю військовий — до Перемоги. І пояснює свою мотивацію просто:

«Сім’я, рідні, країна. Жінка мене дуже любить. Особливо відтоді, як став військовим. Звісно, хвилюється. Вона сама все розуміє, читає новини, навіть по моїх обмовках прикинула, де я приблизно був. Помилилася на п’ять кілометрів. Але цього вистачило, щоб не спати ночами».

Відділення комунікацій 143 ОНТЦ «Поділля».