Схиляємо голови перед світлою пам’яттю героїв

Війна – страждання, муки, біль, сльози, розлука, страх… Важко уявити, що доводиться пережити людям, чиї близькі не повернулися додому з поля бою. Ось і цього разу своїх славних синів на щиті зустрічали Кам’янець-Подільська, Слобідсько-Кульчієвецька, Староушицька, Гуменецька, Дунаєвецька, Новоушицька громади. Кров’ю обливається серце від болю, а гнів і лють кличуть до боротьби та змушують, зціпивши зуби, повторювати знову і знову: Україно – ти вистоїш!
Схиляємо голови перед світлою пам’яттю загиблих Героїв. Щирі співчуття родинам, котрі втратили своїх рідних і близьких заради миру, заради нашого щасливого майбутнього.

 

КУЗЕМА СЕРГІЙ

Трагічна звістка знову прийшла в Новоушицьку громаду – 24 січня в лікарні зупинилося серце військовослужбовця, жителя с. Зелені Курилівці Куземи Сергія Петровича.
Сергій Кузема народився 17 липня 1967 р. у с. Зелені Курилівці. У 1984 році закінчив місцеву школу, далі навчався у Балинському ПТУ, де здобув професію механізатора.
З 1985 по 1987 рік проходив строкову військову службу в групі військ у Німеччині. Після служби в армії працював на Курильських островах. Згодом повернувся на Батьківщину в рідне село, де працював механізатором у місцевому колгоспі.
За інформацією Новоушицької територіальної громади, після початку повномасштабного вторгнення Сергій Петрович був мобілізований у 53 окрему механізовану бригаду, в її складі брав участь у бойових діях. Потім був переведений у військову частину А4749.
У Сергія Петровича залишилися мама, дружина, син, донька, онуки, сестра.
26 січня в с. Зелені Курилівці громада провела в останню дорогу військовослужбовця Кузему Сергія Петровича. Відтепер на кладовищі вітер розвіває прапор біля могили ще одного Героя.

ХОЛЯВКО ПАВЛО

29 січня Новоушицька громада прощалася зі своїм земляком, жителем с. Філянівка ХОЛЯВКОМ Павлом Леонідовичем. Навколішки зустрічали новоушичани свого земляка, який віддав життя, захищаючи нас. Нескінченний потік скорботного велелюддя простягнувся аж до самісінької домівки, де жив Герой. Віддати шану своєму захиснику та попрощатися прийшли рідні, друзі, колеги, сусіди, однокласники… Пашу, як всі його називали, поважали за професійність, доброту та щирість, бо він був відкритим, комунікабельним і позитивним, мав багато друзів.
Донедавна його вважали зниклим безвісти, але підтвердилася інформація, що Павло Леонідович загинув 11 березня 2022 року під час авіанальоту противника в районі населеного пункту Варівськ Київської області.
За інформацією Новоушицької територіальної громади, Холявко Павло Леонідович народився 22 грудня 1978 року в селі Філянівка. З 1986 по 1994 рік навчався у Новоушицькій ЗОШ I-III ступенів №1. Після школи поступив у Барське СПТУ №8, яке закінчив у 1997 році, отримавши спеціальність «маляр, штукатур, лицювальник-плиточник».
Все своє життя працював будівельником. Спочатку на Новоушицькому консервному заводі, згодом у створеній з колегами будівельній бригаді. З 1997 по 1999 рік проходив строкову військову службу.
Павло Холявко брав участь в АТО з 2015 року. З 2017 по 2019 рік служив у лавах ЗСУ за контрактом. У січні 2020 року молодший сержант знову підписав контракт, служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді на посаді командира гранатометного відділення.
Галина Володимирівна назавжди втратила єдиного сина, а син Коля та донька Надя – батька. Щиро співчуваємо рідним та близьким загиблого. Нехай опіка Всевишнього полегшить гіркоту втрати дорогої людини, Воїна, який загинув, захищаючи Україну та кожного з нас.

 

ДОРОФЕЄВ ДЕНИС

Кам’янеччина попрощалася 30 січня зі своїм мужнім захисником, 43-річним кам’янчанином Денисом ДОРОФЕЄВИМ, який 24 січня поклав своє життя на полі бою під Авдіївкою на Донеччині.
Російська армія почала масштабний наступ на цей населений пункт ще з початку жовтня 2023 р., намагаючись оточити та захопити місто. Нині українські захисники тут зупиняють ворога, який пішов у наступ. Рашисти шукають слабкі наші місця та одразу кидають у тому напрямку все, що мають – від піхоти до панцерників, вже не кажучи про поливання вогняним градом зверху. Ще донедавна 43-річний кам’янчанин Денис Дорофеєв був теж серед оборонців Авдіївки. На жаль, під час виконання бойового завдання 24 січня 2024 року молодший сержант загинув.
Денис боронив нашу країну з 2016 року. За плечима була лише строкова служба в армії (після закінчення Кам’янець-Подільської ЗОШ №12 відразу поповнив армійські ряди). Тож як такого військового досвіду не мав. Але він не міг стояти осторонь, коли біда прийшла на нашу землю. Залишивши мирну професію (працював різноробочим на місцевих підприємствах «Подільські Товтри», пізніше «Український кристал») Денис Дорофеєв підписав контракт і залишався вірним військовій присязі до останнього подиху.
Денис Вікторович був надзвичайно позитивний, працьовитий, добрий і щирий. Любив і цінував свою родину. Рідні (батьки, дружина, 10-річна донечка, сестра, племінник) неодноразово вмовляли чоловіка залишитися вдома, і мав на це чимало вагомих причин – отримав два поранення, 5 контузій. Та Денис був переконаний, що його місце там – серед побратимів. За його плечима були бої за Бахмут, Соледар, тепер – Авдіївка… І коли перебував вдома у відпустці, чи оговтувався після поранень, то завжди рвався назад, як він казав «додому». Йому дорікали: «Ти, мабуть, уже до війни звик».
Казав, що до війни неможливо звикнути. «Страх завжди присутній, не бояться лише дурні. До всього тяжко звикати з цивільного життя, важко, коли все гупає, стріляє… Важко побратимів втрачати. Але яке б пекло там не було, – був впевнений воїн, – Перемога обов’язково буде за нами». А на сльози родини, яка після короткотермінових відпусток (остання була у вересні 2023 р.) защораз проводжала Дениса на фронт, відказував: «Не плачте, Після Перемоги будемо плакати. Але це будуть сльози радості».
«Дуже боляче, – каже сестра Дениса Світлана, – що брат так і не дочекався тієї щасливої миті. Але хлопці за нього помстяться. І як сказав командир, що таких, як Денис, на війні одиниці. Він був надзвичайно відданим, мужнім і надійним».
Ці бойові заслуги воїна військове керівництво теж високо цінувало. У послужному списку загиблого Героя – 5 орденів, 6 медалей. Одну з нагород особисто вручив вірному сину України Президент Володимир Зеленський.
«У той злощасний день, 24 січня, – пригадує пані Світлана, – Денис зателефонував зранку і сказав, аби не турбували. «Йду на «роботу». Перетелефоную ввечері…». Ми й донині чекаємо його дзвінка. Не хочемо змиритися, що нашого Дениса вже немає».
Похоронили Дениса Дорофеєва 30 січня з усіма військовими почестями на міському кладовищі на Алеї Слави. Вічна Слава Герою!

 

СОКИРНИК РОМАН

13 січня цього року Роману СОКИРНИКУ виповнилося 29 років. На жаль, цю подію Роман відзначав не зі своєю родиною вдома: у колі молодої дружини, 4-річного синочка, з батьками, друзями, а разом зі своїми побратимами на Луганщині. А вже 22 січня Романа Васильовича не стало. Мужній захисник, уродженець с.Думанів загинув у бою поблизу населеного пункту Білогорівка.
Роман був гарним сином, люблячим чоловіком і батьком, турботливим онуком, вірним товаришем і другом, просто хорошою людиною.
«Ще змалечку, коли Роману було 8-10 років, любив разом з мамою приходити на ферму, – каже староста Думанівського старостинського округу Гуменецької ТГ Сергій Бельзак. – І там на хлопчину чекали не дитячі забави. Він сам залюбки брався допомагати матусі: то позамітає, то щось піднесе. А ще допитливий хлопчина любив розпитувати старших, як працює та чи інша техніка, хотів і сам спробувати як то нею керувати тощо».
У своєму рідному селі Думанів пішов у школу, після закінчення якої вступив у Кам’янець-Подільське професійно-технічне училище №6, де здобув професію газоелектрозварювальника. Коли Роману виповнилось 18 років, його призвали на строкову службу, відслужив там два роки. Повернувшись, одружився. Разом із дружиною звили своє родинне гніздечко у Голоскові. Там і синочок народився. Зараз йому 4 рочки. Дуже радів своєму продовжувачу роду Роман Васильович, не раз казав: «Моя зміна росте».
Працював чоловік у ДП «Тепловода» КП «Міськтепловоденергія» електрогазозварювальником. «Веселий, працьовитий, відповідальний, – каже про Романа його співробітник В’ячеслав Процюк. – Гарним був сім’янином і чудовим батьком. А ще відмінним спеціалістом. На нього завжди можна було покластися, знали, що ніколи не підведе».
Цінували відданість, надійність Романа Сокирника і військові побратими, до яких 29-річний чоловік доєднався влітку 2023 року. Свій останній бій Роман прийняв на Луганщині.
30 січня громада Кам’янеччини з усіма почестями зустрічала свого Героя. Похоронили Романа Сокирника на місцевому кладовищі в Думанові.

 

ГАДЖУЛА В’ЯЧЕСЛАВ

На подвір’ї Оксани Григорівни 24 січня 2024 року було дуже людно. Грав весільний марш, роздавали коровай. Але нікого ті музики не радували, а викликали ще більший смуток, краяли серце на дрібні шматочки. Усі були в траурі. Можливо, це якийсь страшний сон…
Оксані Григорівні, матері В’ячеслава ГАДЖУЛИ, теж не хотілося вірити у реальність події. Її материнське серце не могло сприйняти того, що єдину свою кровиночку вона в труні і з весільним маршем зустрічатиме із війни…
Народився В’ячеслав 31 жовтня 1998 року в с.Велика Слобідка Слобідсько-Кульчієвецької громади. Веселий, завжди в русі, такий собі «живчик», казали односельці, він ще змалку привертав до себе увагу своєю щирістю, добротою та веселою вдачею. Єдине, на що ображався, то на дітлахів, які іноді його називали сиротою або ж безбатченком, оскільки зростав без тата. Та довго сердитися хлопчина не міг, це не в його характері.
Тітка Надія пригадує, як 10-річним В’ячеслав вперше пішов хресним ходом до Почаєва. Майже всю дорогу хлопчина підстрибував, стільки радості було у малечих очах. «А ще біг наперед, де його пригощали жителі навколишніх населених пунктів, а потім вертався до своїх односельців, які йшли позаду у колоні, та роздавав усі гостинці, навіть про себе забуваючи, – пригадує жінка. – Ось таким він був і по життю: вічно переймався чужим болем і завжди намагався допомогти іншим».
Після закінчення місцевої школи юнак вступив до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму, здобув спеціальність електрика. Далі була служба в армії. Служив в Одесі, у спецназі. Потрапив туди завдяки своїй спортивній підготовці, бо ще змалку любив займатися спортом.
Після строкової, В’ячеслав поїхав на заробітки в Польщу. Але контакти зі своїми військовими побратимами підтримував завжди. Тож коли розпочалася повномасштабна війна, В’ячеслав Гаджула, не дивлячись на вмовляння матері, відразу ж повернувся на Батьківщину. І першим, що він зробив – пішов у військкомат, а Оксані Григорівні сказав: «Як я можу бути за кордоном, чи сидіти вдома, коли мої хлопці нині воюють. Хочу бути поруч з Іваном (потоваришували під час строкової служби), разом гнати орків з рідної землі». І мрії судилося збутися – у липні 2022 року добровольцем вступив до лав ЗСУ у 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс».
Востаннє матір з сином зустрілися на Різдво – 7 січня, коли В’ячеслав прибув у відпустку. «Навіть не наговорилися вдосталь, – пригадує матір. – То друзі, то знайомі, то родичі… Складалося таке враження, що В’ячеслав ніби хотів з усіма попрощатися. І якщо в телефонних розмовах з фронту він завжди говорив, що все у нього добре, то цього разу рвався назад – додому (так називав частину, де він ніс службу), до своїх хлопців».
«Дуже В’ячеславу було болісно за смерть побратима на позивний «Батя», – приєднується до розмови тітка Надія, – який своїм тілом прикрив його, тим самим спас від неминучої загибелі. В’ячеслав казав: «Тепер я можу назвати себе Героєм. Після того, що довелося пережити, мені вже нічого не страшно. Я точно знаю, що звідти живим не повернуся… А коли мене привезуть, попросіть зіграти на моєму похороні весільний марш…».
Дні відпустки промайнули дуже швидко. 14 січня рідні проводжали В’ячеслава на фронт. Попрощавшись, 25-річний юнак зайшов у маршрутку і навіть не обернувся. Напевно, дійсно передчував свою близьку смерть і хотів, щоб його всі запам’ятали усміхненим, життєрадісним, вважав негоже показувати військовому свої слабкі сторони.
Тітка тоді подумала: «Мабуть і справді цього разу квиток в один бік, не дай, Боже».
За кілька днів страшна звістка постукала у домівку одинокої матері, їй повідомили, що 17 січня її син, сержант Гаджула В’ячеслав Олександрович загинув біля населеного пункту Синьківка, Куп’янського району, що на Харківщині. Вона аж стрепенулася, мов хто колючу голку встромив у її серце. Як матері жити без сина у полоні безсонних ночей? До останнього не вірила і ще й досі не вірить, що її Славка вже немає…
…27 січня у Великій Слобідці було велелюдно. Звідусіль йшли люди попрощатися з Героєм, провести його в останній путь… Коли труну з тілом винесли з хати, у небі над нею закружляла зграйка голубів. Напевно, Господь послав своїх янголів провести в Царство Небесне свого вірного слугу. І коли траурна колона із В’ячеславом Гаджулою вирушила на сільське кладовище до останнього місця спочинку, зграя відлетіла, лише один голуб ще кілька хвилин кружляв над домовиною, тріпочучи своїми крильцями. Можливо, це душа полеглого Героя прощалася з усіма нами.
Йому було 25… Ще б жити і жити, кохати, народжувати, будувати своє гніздечко. Гірко й боляче усвідомлювати, що кращі сини України йдуть у небесне військо. Такою високою і страшною є ціна нашої свободи.

 

ГУЛІЙ ІВАН

Кам’янеччина втратила на війні ще одного захисника. Стало відомо про загибель сержанта Івана ГУЛІЯ. Воїну назавжди 54. Про це повідомила голова Дунаєвецької територіальної громади Веліна Заяць.
Життя молодшого сержанта обірвалося 21 січня 2024 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Мирноград, що на Донеччині. Тоді російські військові завдали ракетного удару по позиції.
Іван Гулій народився 19 січня 1970 року в селі Мала Побіянка на Дунаєвеччині.
Після школи, закінчив Кам’янець-Подільське професійно-технічне училище, здобув спеціальність слюсаря-механіка. У 1988 – 1990 роках служив в армії у місті Гайсин.
Після повернення додому – одружився. Разом з Оксаною створили чудову сім’ю, проживали в селі Синяківці, виховували двох синів: Віталія та Вадима. Іван був надійною опорою для своєї родини. Працював водієм колгоспного автобуса, згодом – водієм у філії «Хмельницький-молоко» Тернопільського молокозаводу «Молокія».
13 вересня 2022 року Іван Гулій отримав повістку та став на захист країни від ворога. «Був хорошим другом й командиром для підлеглих», – так про Івана говорять його побратими.
Військовослужбовець Іван Гулій має дві нагороди: медаль «За оборону Авдіївки» й відзнаку Президента «За оборону України».
19 січня Івану виповнилось 54 роки. Йому б ще жити і жити, тішитись дітьми та онуком, який був особливою радістю для дідуся. Та не судилося прожити довге і щасливе життя… Через 6 днів на Донецькому напрямку Іван прийняв останній свій бій. Поховали захисника в с. Синяківці з усіма військовими почестями.

 

БАБЛЮК ІВАН

Староушицька громада у зажурі. Стало відомо про загибель нашого земляка БАБЛЮКА Івана Івановича, який народився 23 лютого 1985 року в селі Гораївка.
Як повідомляють у Староушицькій громаді, ще з початком повномасштабного вторгнення молодший сержант Іван Баблюк пішов добровольцем на війну. Воював у складі однієї із механізованих штурмових бригад.
Баблюк Іван Іванович пропав безвісти 14 вересня 2022 року біля с. Нестерянка Запорізької області. З того часу рідні не полишали надії, що він живий, і продовжували пошуки. Однак 22 січня 2024 року його тіло було ідентифіковано.
Вірний військовій присязі та українському народу, Іван Іванович мужньо виконував свій військовий обов’язок та загинув за вільне і мирне майбутнє України, загинув за кожного з нас.
Щирі співчуття рідним та близьким. Ми поділяємо горе сім’ї та схиляємо голови в глибокій скорботі перед світлою пам’яттю Героя.
Похоронили Івана Баблюка 30 січня в с. Ладиги Староостропільської територіальної громади, що на Хмельниччині, де останнім часом мешкав захисник.

 

ЧЕМЛЯК ОЛЕКСАНДР

28 січня зупинилося серце військовослужбовця ЧЕМЛЯКА Олександра Леонідовича, жителя Нової Ушиці.
Олександр Леонідович народився 21 вересня 1971 року в Новій Ушиці. Навчався у Новоушицькій середній школі №1. Закінчив Говірське ПТУ №32 у 1989 році, отримавши професію тракториста. З 1989 по 1991 рік проходив строкову військову службу.
Як повідомляють у Новоушицькій територіальній громаді, у січні 2023 року Олександра Чемляка мобілізували. У грудні цього ж року сержант отримав поранення під час бойових дій.
Понад усе Олександр мріяв про дві речі: разом з побратимами здобути Перемогу та обійняти свою родину. У Олександра Леонідовича залишилися мама, син, онучка.
Похоронили захисника на малій батьківщині в Новій Ушиці 31 січня 2024 року.
Щирі співчуття родині та близьким воїна. Схиляємо голови у скорботі.
Надія ЄРМЕНЧУК.