ФРОНТОВИЙ КАДР: СВІТЛО І ТІНІ САПЕРНОГО ЖИТТЯ

Роман ЖУК відомий кам’янчанам як оператор ТРК «Імпульс» та ініціатор і автор передачі «Рубіж». У фото- та відеосправі він профі. Камеру й фотоапарат не випускає з рук уже понад 30 років. Майже чотири роки Роман – боєць інформаційного фронту, штаб-сержант 3 категорії відділення зв’язків із громадськістю 143 Об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля». Зараз головна зброя старшого сержанта – камера та фотоапарат. Його роботи часто з’являються на офіційних ресурсах Генерального штабу, Командування Сил підтримки та 143 ОНТЦ, а також у ЗМІ.

Навесні 2024 року військовий поїхав у зону бойових дій. У складі саперної групи працював на донецькому та луганському напрямках. Як сапер, виконуючи завдання, неодноразово потрапляв під обстріли. Однак прихопив із собою і фотоапарат та відеокамеру. І хоча на улюблену справу часу було вкрай мало, він таки зумів увічнити моменти, які увійдуть до хронік російсько-української війни. І, звісно ж, деякі найяскравіші події військових буднів занотував у власний «Щоденник війни».

***

Коли 1992-го року вперше взяв до рук відеокамеру, тоді й припустити не міг, що через три десятиліття доведеться фільмувати війну у рідній країні. 2020-го уклав контракт і став військовослужбовцем. І тут займався улюбленою справою, ловив миті, які ставали історією військової частини. Також вивчився на сапера та у квітні 2024-го поїхав на виконання бойових завдань. Тут сповна відчув, якою небезпечною й водночас драйвовою є професія сапера та як це ходити тонкою межею між «тут» і «там».

Ми жили в одному місті, а на завдання виїжджали за сотню кілометрів і переважно вночі. У нашій групі – п’ятеро бійців, а командир – колишній ССОшник Богдан із позивним «Мораліс». Він добре знає, що таке війна. Його поради, професіоналізм, вміння воювати неодноразово рятували нам життя.

Перед першим виїздом удень вирішили відпочити. Я задрімав. Мені наснилося рідне с.Тинна. Там колись стояв костел, який зруйнували кляті «совєти». Я його бачив лише на фотографіях. Але уві сні опинився саме там, де він колись стояв, і там з’явився сяючий меч, встромлений у землю. Прокинувшись, промайнула думка: цей сон ніби провісник чогось. І не помилився. Бог оберігав мене всю ротацію. Напевно, у нього на мене ще є плани.

Найбільше закарбувався в пам’яті перший виїзд в н.п. Парасковіївка, де вперше мінував під акомпонемент мінометних обстрілів. Їхали на «Bushmaster» – великій, надійній, одній з найкращих броньованих машин. Чим ближче до точки висадки – тим гарячіше. Щойно відчинилися двері, почув вибух і побачив спалах. Неподалік горів будинок, літали уламки шиферу й металу. Я не одразу зрозумів, що сталося. Водій закричав: «Швидше, б…дь, бо наступний буде по нас!». На висадку і вивантаження мін мали декілька секунд, після чого забігли в гараж й перечікували обстріл. Як затихло, пішли встановлювати міни. Ніч видалася «веселою»: бігали від обстрілів, але всі 75 протитанкових мін таки встановили.

Додому поверталися теж не без пригод. У «Bushmaster» двері легко відчиняються і зачиняються, але коли вперше це робиш, то тупиш. Доки машина стоїть, по ній намагаються попасти. Останнім забігав наш побратим із позивним «Апостол», який не міг швидко зачинити двері. Ми замешкалися буквально на декілька секунд. Це нас і врятувало. Бо перед броньовиком «прилетіло». Нас струсонуло, дим, нічого не видно, але водій дав газку і проїхав той туман. Якби не ті двері, прилетіло би влучно по нас. А так машину покоцало, пробило колеса, але вибралися.

Коли повернулися до помешкання й мовчки знімали спорядження, кожен думав про своє. І тут «Апостол» видав: «Ви хоч зрозуміли, що сталося і хто вам врятував життя».

Добре, що наступна ніч вже була спокійнішою – на хаотичні прильоти ми навіть уваги не звертали.

***

Найстрашніше на війні – дрони. Їхній надокучливий металевий гул, що пронизував тишу ночі, мабуть, запам’ятаю на все життя. Я їх назвав «одноока смерть». Вони майже всюди є, все бачать і завжди напоготові. Пам’ятаю, як ми з командиром групи вийшли на середину поля встановлювати міни — голе місце, метрів 300 до найближчої схованки. Нас змалював дрон. Ми – хто куди, під кущі. Дрон зробив два кола, але втратив нас із поля зору і рвонув в інший бік. На півдорозі підірвався — мабуть, спрацювало самознищення.

Я думав, що найстрашніше — це мінометні обстріли. Але ні, дрони страшніші та б’ють прицільніше. Якщо не знаєш, як замаскуватися або починаєш панікувати і тікати — шанси вижити падають до нуля.

У росіян цього добра, на жаль, є вдосталь.

***

Однієї ночі пішли на завдання у складі двох груп. Одна пішла верхньою дорогою, а ми – нижньою. І перша група потрапила під обстріл. Ми розуміли, що противник незабаром викриє і нас, тож заховалися у невеликому дачному сарайчику. Не помилилися. Буквально за лічені хвилини почули перші прильоти. Гатили із 120-го міномета. Вибух. Видихнули, бо гахнуло приблизно за 30 метрів від нас. 10 секунд і знову приліт, цього разу вже ближче. Чи то ґрунт, чи то фортуна, але міна не розірвалася. Враховуючи ситуацію, зрозуміли, що третього шансу може й не бути, і з усіх сил кинулися навтьоки. Як тільки відбігли від сарайчика, міна прилетіли прямісінько у нього. Оскільки стіни там були благенькими із фанери, то наша схованка швидко перетворилася на урвище. Ми ж бігли кожен зі своїми думками, але, мабуть, у цю мить всі дякували Вищій силі, яка нас знову врятувала.

Страх – це норма під час війни. Але в такі моменти все, що міг робити — це не думати про страх, а виконувати поставлене завдання. Ми з побратимами були разом, підтримували один одного, розділяли всі труднощі. І коли все це закінчувалося, я цінував ту мить, що вдалося вийти живим і неушкодженим.

***

Я завжди думав, що солов’ї співають тільки там, де панує тиша. Виявляється, що вони співають серед вибухів і свисту куль. У той світанок, коли вперше почув їхній спів, ми не встигли на евакуацію. Сховалися в посадці. По рації нам сказали запасатися попкорном і спостерігати, бо в цей момент почався штурм села. Наші наступали, а ми лежали в урвищі та чекали. І найбільше мене вразив спів солов’їв. Посеред вибухів, розривів мін ці маленькі пташки співали. Це було найбільш абсурдне і водночас прекрасне, що я бачив на війні.

Коли в рації нарешті почули знайомі слова: «Десять маленьких — і ви на пункті евакуації» (тобто, за десять хвилин маємо бути у відповідній точці), мчали туди, що було сил. Бо там нас чекало життя й ще один світанок під спів солов’їв.

***

Одні з найболючіших спогадів – покинуті домашні тварини. Їх ми зустрічали, коли поверталися із завдання. Мабуть, ніколи не забуду очі собак, в яких читалася байдужість до світу, зламаність. Ці очі були порожніми, мов у людей, що бачили занадто багато лиха. Оскільки у нас не було можливості їх вивезти, я брав із собою їжу та залишав їм.

Правда, нам вдалося врятувати маленьких кошенят, мати яких загинула від обстрілів.

***

Війна – це чорно-біла хроніка. І часто пережити важкі моменти допомагав гумор, який заряджав нас оптимізмом. Наймолодшим у нашій групі був Дмитро. Йому років так 20 із хвостиком. Невеликого зросту, худорлявої статури. Він не вперше їздив у ротацію, але вперше був під такими щільними обстрілами. Тож коли все літало, ми з ним спілкувалися про вічне. А вічне у нас що? Звісно ж, кохання. От я, як старший та досвідченіший, ділився з ним життєвими премудрощами. Всі навколо рвали животи від сміху, тож гриміло не тільки від вибухів, а й від нашого реготу. Бо навіть під градом снарядів ми трималися за те, що робить нас людьми — за жарти, за кохання і за дружбу, яка міцнішала з кожною хвилиною.

Пам’ятаю, як працювали в селищі, де розташовувалися дачі. Більшість із них були будинками заможних людей, з басейнами, колонами. І майже всі зруйновані, лише де-не-де залишилося щось ціле. Там був один гараж, що став нашим прихистком. Недавно побачив, що його теж зруйнували вщент.

Одного разу забігаємо туди, а там під ногами будівельні блоки зі зруйнованого другого поверху валялися. І моя права нога застрягла між ними, я впав. Вся група пробіглася по мені. Мені в той момент хоч було і боляче, але й смішно. Я відчув себе тим маленьким хлоп’ям із мультфільма, по якому пробігли слоненята.

Була в нас традиція – перед завданням і після них, коли залишалися сили, ми заїжджали на каву та шаурму. Це був наш ритуал. Мали декілька хвилин спокою. У цей час вкотре обговорювали подробиці нового завдання, або ж робили розбір польотів після виконаного.

***

Війна – це не лише обстріли, дрони і міни, які ми тягали, бувало, й по 3 кілометри. Це ще й про історії людей. Я запам’ятав старого дідуся з Краматорська. До речі, майже наш земляк, родом із Чернівеччини. Але на сході знайшов другу половинку, одружився і там залишився. Він приносив нам зелень зі свого городу, а ми його пригощали солодощами.

А ще – про волонтерів. Декілька разів до нас приїжджав мій друг Сергій. З ним знайомий ще з 90-х років. У нього син військовий, під час повномасштабного вторгнення відбивав наступ росіян на столицю, виконував небезпечні завдання. Тож Сергій добре знає, чого потребують воїни. Якось написав йому, що нам виходити на бойові, але не завжди є електрика і можливість підзарядити радіостанції. «Я вас почув, буду у ваших краях, завезу зарядну станцію». І буквально через три дні Сергій зі станцією та домашніми смаколиками був у нас. Він привіз нам стільки протеїнових батончиків, що схуднення нам не загрожувало. Пізніше нам потрібні були транспортувальні ручки для мін. Здається, це дрібниця, але на полі бою вони дуже потрібні. Декілька днів – і ручки були у нас. І таких моментів було безліч.

Також завдяки небайдужим людям ми отримали плащі, в яких ми ставали невидимими для дронів. А на Великдень знайомий військовий капелан передав нам дуже багато пасок. Наїлися ми їх досхочу та ще й сусідів пригощали.

І такі пазли складають цільну картину незламності українців завдяки об’єднаності та небайдужості. Адже гуртом і ворога бити легше та здобувати омріяну Перемогу!

 

Цей матеріал став можливим за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.