Знайомтеся, молодший сержант Максим
Здобуваючи фах історика, Максим ще зі студентської лави усвідомлював, що повномасштабному вторгненню бути. І, 
власне, готувався до цього, загартовуючись фізично і психологічно. Тож коли 24 лютого 2022-го росія вторглася на наші землі, 21-річний хлопець не міг спокійно сидіти вдома.
– Ще у 2018-му році казав хлопцям, що буде війна. Я був впевнений у цьому, адже протягом усієї історії росіяни неодноразово прагнули тримати нас під своїм гнітом, але волелюбні українці постійно їм чинили опір, – каже Максим. – Тож хотілося захищати країну, і я готувався до цього. Був у місті заступником голови ГО «Національна дружина», заснованої ветеранами полку «Азов». Пройшов навчання, де слухав лекції з тактичної медицини, тактичних груп, національного виховання. Загартовували нас і фізично. Ми спали по 5 годин, долали смугу перешкод, бігли по 10 кілометрів на швидкість. Було важко, але цікаво. Я з 13 років займався рукопашним боєм, тому всі випробування легко долав.
Коли почалася велика війна, не одразу вдалося потрапили до лав ЗСУ. Чув: «Ти ще надто молодий». Але 6 квітня нарешті мобілізували. Декілька місяців прослужив у 48 інженерній бригаді та здобув фах сапера. Згодом перевівся у Центр розмінування 143 ОНТЦ «Поділля» і поїхав у свою першу ротацію на Київщину. Працювали тоді на чорнобильському напрямку. Поблизу однієї річки, ближче до білоруського кордону, був шматок ділянки, де ще ніхто не побував. Ми «відкривали», перевіряли і заводили туди групи розвідки. Також робили все можливе, аби попередити наступ із боку білорусі. За два місяці встановили не одну сотню протитанкових мін, також підривали дороги, залізні переправи.
Колись хотів у Чорнобилі побувати, але не думав, що так помандрую та ще й отримаю мінімальну дозу опромінення. Працював здебільшого в респіраторах. Були місця, де на дозиметрі висвічувалося 40-50 мкР/год. Там повітря важке, воно пече і відчувається залізо. Бачили у Рудому лісі викопані позиції росіянами. Думаю, вони вже слухають кобзона. Бо проїжджаючи повз, дозиметр там починав пищати.
Запам’яталися завдання, які виконували в населеному пункті Нескучне, за який велися активні бойові дії. Ротація там дійсно була нескучною, над нами вівся артилерійський бій. Якось разом із майором вийшли на завдання і знайшли групу українських військовослужбовців у складі 6 чоловік, які зникли півроку тому. На жаль, хлопці загинули. Їх довго шукали. Місцевість там була щільно засіяна вибухонебезпечними предметами. Важко було там працювати. Тіла Героїв вдалося знайти, ідентифікувати і повернути рідним. Група «На щиті», якій ми допомагали, сказала, що ми перші сапери, хто з ними носив тіла. І за цю операцію вони подали нас на відзнаку. Згодом нас нагородили «Хрестом хоробрих».
Бачили будівлі, де жили росіяни, це треш. Багато розписів вони там залишили, на кшталт: «Не вам, б…м, меня учить», й інша блатна тематика. Все побите, зламане, українські книги спалені. Зайшли на подвір’я, де господар розводив нутрій. То їх всіх москалі вбили і з’їли. Одні шкірки по подвір’ю валялися. Таке відчуття, що в будинках ніби десятки років ніхто не жив. Все перевернуте, зламане, понівечене, всюди насвинячено. А на тілах росіян бачили не турнікети, а жгути. Вони ними перемотувалися і думали, що це їх врятує, але більшість стікали кров’ю.
Виконували завдання і на Херсонському напрямку. Страшні бої там точилися, багато спаленої техніки бачили. Але попри апокаліпсис, який окупанти вчинили, бачили бабцю, яка кричала: «Слава рассии». На жаль, прихильники «русського міра» й досі зустрічаються.
Спілкувалися з морпіхами, які ходили на штурм. Вони цікавилися саперною справою, а ми радо ділилися з ними своїми знаннями. Адже без саперів на війні важко. І після війни попит на них зростатиме. Адже щоб очистити нашу землю, необхідно не одне десятиліття, багато рук і техніки.
У наших стосунках із росіянами оптимізму я не бачу. Підлітком грав онлайн у комп’ютерні ігри і спілкувався з росіянами. Це було ще до 2014-го. І вже тоді вони казали: «Хахлы, мы вас зарежем и убьем». Їх з дитинства виховують ненавидіти українців. Гадаю, що між нами ніколи не буде дружби, миру, розуміння. Ніколи, бо росія – це ворота в пекло. Вони поводяться як варвари, дикуни, нападники і терористи.
Тому нам потрібно правильно виховувати молодь, аби в подальшому вона була готова стримувати російську агресію.
Служба зв’язків із громадськістю 143 об’єднаного навчально-тренувального центру «Поділля».
Автор:
admin
