Коли саперна справа у задоволення

Автор: admin |

Лют

2024

Опубліковано Війна, Суспільство Немає коментарів

У дитинстві Сергій мріяв про військову кар’єру, однак тоді не склалося. Але 2009-го таки уклав свій перший контракт із ЗСУ. Відтоді військове життя, хоч і з незначними паузами, стало близьким для співрозмовника. За ці роки він неодноразово виконував завдання в зоні проведення АТО/ООС і з перших днів повномасштабного вторгнення облаштовував «пекельні» пастки для окупантів. Недавно сапер повернувся з-під Бахмута, де часто ризикував життям і де йому вдалося врятувати пораненого побратима. Про найважчі завдання і військову службу спілкуємося із сержантом.

ДИТЯЧА МРІЯ СТАЛА РЕАЛЬНІСТЮ

– Народився я в Угорщині, де познайомилися батьки-медики. Мій батько – військовий фельдшер, а мати працювала в санчастині. Згодом ми переїхали в Чернівці. Там закінчив кооперативний коледж і здобув фах технолога харчової промисловості. Перший контракт відслужив у Кам’янці-Подільському в батальйоні забезпечення навчального процесу на посаді водія-кранівника. Далі службу не продовжував, але 2015-го повернувся в армію за мобілізацією. Після місячного навчання на полігоні пішов служити у 24 окрему механізовану бригаду, у складі якої одразу ж виїхали на Луганщину виконувати завдання за призначенням.
– Яка була військова обстановка на той момент?
– Більш-менш спокійна. Тоді на донецькому напрямку було гарячіше. Ми перебували на другій лінії. Я виконував обов’язки на посаді водія. Через рік демобілізувався і пішов служити в 161 топогеодезичний центр Управління оперативного забезпечення ЗСУ і теж на водійську посаду.
Запам’яталося, як їздили на стратегічні командно-штабні навчання «Незламна стійкість-2017» із десантниками.

Колона техніки маршем проїхала декілька областей, а далі відточували майстерність на полігоні: відпрацьовували наступ-відступ. Мені видали ПЗРК «Ігла», я спостерігав за небом.
– А як Ви знову опинилися в Кам’янці-Подільському?
– Мені подобалося місто, і я мріяв служити в Центрі розмінування. Тож поспілкувався з керівництвом частини, і мене взяли. З 2018-го був на різних посадах – сапер, водій-сапер, а зараз – інструктор.
Тут вже цікавіша робота. Одразу ж закінчив базовий курс сапера. Мені не важко було вчитися. Основне – зрозуміти принцип роботи вибухонебезпечних предметів і вміти правильно оцінювати ступінь ризику.
– Де здобули перший бойовий досвід сапера?
– У ротації в Калинівці, де виконував роботи з розмінування території арсеналу. Хороша практика для мене і небезпечна, бо працювали вже зі справжніми боєприпасами.
Згодом поїхав на Донеччину. Тоді не було такої інтенсивності обстрілів, як під час великої війни. Задачі надходили різні – і розмінування, і мінування. Працювали групами майже по всій Донецькій області. До речі, по очах місцевих можна було побачити справжнє ставлення до військовослужбовців. Більшість дивилися привітно. Потоваришували із дітлахами, яких пригощали консервами, згущеним молоком і солодощами.

БУДЕ «М’ЯСОРУБКА»

– Вірили, що росія спроможиться на повномасштабний наступ?
– Напередодні ввечері зателефонувала знайома з Італії й питає: «Що там у вас? Десь невдовзі має початися повномасштабний наступ. Буде м’ясорубка». Відповів: «Навряд чи». Перший день повномасштабного наступу таки запам’ятався. Нас підняли за тривогою. Швидко склав сумку, викликав таксі, прибув у частину, отримав зброю і ми вирушили на Київщину. Група, в яку я потрапив, виконувала завдання на броварському напрямку. Працювали з хлопцями однієї з механізованих бригад, з ними швидко налагодили взаємодію. Завдань прилітало багато, за ніч могли виконати від 3 до 5. Облаштовували вибухові і невибухові інженерні загородження, аби ускладнити пересування ворожої техніки або унеможливити пересування ворожих колон. Працювали оперативно, аби не потрапити під обстріли. Тоді виконували завдання на київському, сумському, чернігівському та харківському напрямках.
– Де було найважче?
– Під Харковом, коли у травні ходили на штурм в село Циркуни. Отримали задачу зайти і перевірити дорогу. Але насправді йшли на зачистку села. Нас три сапери і одна рота бійців, а кацапів, як потім з’ясувалося, майже у 10 разів більше. І вони зустріли нас мінометними обстрілами. Забігли в покинуту хату, переховувалися у підвалі. Дивом вціліли, бо вранці побачили, що перекриття там дерев’яне. Вранці до нас прийшли ще 15 бійців, які принесли хліб, тушонку, воду. Більше доби були без їжі і води, але голоду не відчували. Наступного дня неподалік від мене, метрів зо два, був скид з дрона, оскільки вже в травні 2022-го у них були дрони зі скидами. Мене не зачепило, а ось хлопчина, який біг за мною, отримав поранення в груди. Наступного дня москалі пішли на штурм, намагалися оточити будівлю, де ми ховалися, закидували гранатами. Ми відстрілювалися і таки відбили атаку. Але нас настільки інтенсивно крили, що нам дали команду відходити. Ми всі вийшли та евакуювали 8 поранених. Досить швидко наші «насипали» кацапам, і ті покинули село. А одного разу, приїхавши на завдання, через інтенсивний обстріл навіть не встигли з «Hummerа» вийти. Тільки відчинили двері, як біля нас почали прилітати 82-міліметрові міни. Добре, що уламки застрягли в стовбурах дерев, плюс броня врятувала. «Hummer» важкий, але надійний, добре захищає особовий склад. Правда, «шустрості» йому бракує – важко розганяється.
Заходили на ворожі позиції під Харковом. Вони так тікали, що позалишали нові спальники і свіжі сухпайки. Бачив там пакетик, набитий нашими двокопійчаними монетами, а також купу награбованих речей.
Ми все перевіряли і розміновували навколо позицій. Вони з усіх боків «зашивали» себе мінами. Тому там треба бути дуже обережним і уважним. Частину роботи за нас роблять безпритульні собаки і косулі, які підриваються, зачепивши розтяжку.
З Харківщини повернувся додому, але ненадовго. Поїхав у Чорнобильську зону. Очікували, що до Дня Незалежності кацапи можуть знову зайти з боку Білорусі. Ми зробили максимальну роботу, аби в них не було такої можливості. Плідно попрацювали там два місяці.
Колись мій тато був у Чорнобилі. Ніколи не думав, що і я там побуваю. Щодня бачили четвертий реактор, саркофаг, села-привиди, порослі старі хати.
Після деокупації Херсонщини та Миколаївщини розміновували поля і оселі жителів, аби вони могли безпечно повернутися додому. Знаходили багато російського залізяччя, яке успішно знешкоджували. Зокрема і снаряди, що не розірвалися.

СИТУАЦІЯ ЗМІНЮВАЛАСЯ БЛИСКАВИЧНО

– Наприкінці 2023-го Ви повернулися із місця, де вирує справжнє пекло. Там теж було несолодко.
– Так, активні штурми, інтенсивні обстріли, працювати могли лише вночі навпомацки. Біжиш у темряву, головне – не відстати. Пощастило, що «важке» в нас не прилетіло. Дронів багато: і зі скидами, і корегуючі. Як у вулику гудуть.
Дивом вцілів і наш пікапчик. Окупанти випустили пакет «Градів», навколо машини ями від них, траву викосило, а пікап неушкоджений.
На тому напрямку ситуація змінювалася блискавично. Ідеш стежкою на завдання, повертаєшся назад, а там вже воронки. Треба швидко пересуватися і мінімум часу знаходитися. Бо працювали на східних околицях Бахмута. Москалі йшли в штурм, а ми в цей момент за «нульовими» позиціями вибігали на поле і робили роботу. Завдань чимало, багато важких напрямків, де точилися складні бої за кожен сантиметр нашої землі. Під’їжджати близько до місця виконання завдань нереально, тому часто кілометрів зо чотири тягнули на собі 20 кілограмів спорядження і, наприклад, 3-4 міни, кожна з яких важить по 10 кг.
Запам’яталося, коли проїжджали через Бахмут, один місцевий чоловік з мітлою підмітав тротуар від уламків скла. Місто постійно атакували, обстрілювали, нівечили, але люди надіялися, що Бахмут вистоїть.
Перший «забіг» у Кліщіївку теж запам’ятався. Нас було двоє саперів і група прикриття. Біжимо, міномет по нас працює, а ми помилилися і звернули з дороги раніше, ніж потрібно. Це нас і врятувало. Заховалися за стінами зруйнованої хати. А в місце, куди мали добігти, саме прилетіла міна. «Біжимо туди, куди прилетіло!», – крикнув один з розвідників. Там безпосередньо по нас був скид з дрона. Напарнику пошкодило долоню уламком, мені шарф на шиї пробило. Прибігли в підвал, пересиділи, дочекавшись команди на висування. Побігли далі, бо мали задачу добратися до найдальшої позиції і все там «зашити». Ту позицію наші тоді лиш відбили. Вже там, на місці, вибігаю перед позицією, дивлюся, вся земля в трупах із білими пов’язками – москалі. Розсунув тіла, щоб встановити міну, і швидко назад. Усі шість годин, поки ми там бігали, нас постійно обстрілювали. Пощастило, що повернулися та ще й пораненого забрали з однієї позиції.
– Під час цієї ротації Ви й самі отримали поранення?
– У росіян була пристрілена ділянка, якою нам треба було пробігти і вийти на крайню позицію, щоб зробити роботу. Забігаємо за обгорілий автобус, й під ногами все підривається. Чую, удар в ногу, таке враження, ніби камінець. Кажу хлопцям: «Я по ходу 300». Не зупиняючись, помацав за ногу, кров ніби не тече. Відкотилися назад у підвал, перечекали. Робимо ще одну спробу. Тільки автобус перебігаємо, знову чуємо виходи і приліт: один перед нами і три за нами. Моєму напарнику пробило наколінник, але нога ціла. Цією дорогою неможливо було пройти, а іншої не було, тому отримали дозвіл відходити. Це добре, але знову на нас чекало ще 800 метрів бігу під щільними обстрілами.
Уже в спокійнішому місці побачив, що маленький осколок пробив пачку цигарок, кишеню і ногу наскрізь. Поранення легке, промили, заклеїли.
– Під час цієї ротації Ви ще й евакуювали пораненого побратима.
– На моєму місці кожен би так вчинив, тому нічого героїчного у цьому не вбачаю, – скромно відповідає сержант. – Однієї ночі вийшли виконувати завдання. Тоді так незвично було, бо дуже тихо, навіть дрони не літали. Страшна тиша.
З одного боку дороги ми встановили міни і перейшли на інший бік доробити те, що вчора не змогли закінчити, оскільки тоді на цій же ділянці підірвався наш сапер. Йому сильно пошкодило п’яту.
Діма пішов вперед. У темряві не дуже щось і побачиш. Він нахилився підняти міни, щоб встановити їх, і наступив… Стався вибух. Я одразу ж пригнувся, бо вороги могли почути вибух і відкрити вогонь по нас. Але було тихо. У рацію я повідомив, що маємо «300». Між мною і побратимом було метрів вісім. У такій ситуації головне зберігати спокій і не допускати помилок. Якщо бігти одразу до нього, можна також підірватися, і тоді я не зможу йому допомогти. Я його покликав, він був у свідомості. Він почав повзти в мій бік, а я вирушив йому назустріч. Далі я вже направляв його, тримаючи за бронік до підвалу – точки евакуації. Сюди приносять поранених, і вже звідти їх забирає група евакуації. Медика в підвалі не було, тому я оглянув Діму і побачив, що поранення важке. Надав першу домедичну допомогу, перев’язав ногу, перебинтував голову, шию. Боявся, щоб не було внутрішніх кровотеч. І почали проводити евакуацію, а це 800 метрів треба дуже швидко пройти, інакше не дадуть вийти, коли побачать якийсь рух. Якщо до ранку не встигнемо вийти, доведеться там залишатися до вечора.
Було тихо, холодно. Коли на ношах донесли до кінця вулиці, прилетіло праворуч від нас, метрів за 100-150. У голові промайнула думка: якщо помітили, то зараз почнеться. Але більше прильотів не було. Понесли на іншу вулицю і почули гуркіт дрона. Питаю по рації: «Чиє небо?». У відповідь: «50 на 50». Тому вирішили заховатися в зруйнованій церкві. На щастя, дрон полетів і більше не прилітав, обстрілу теж не було. Діму вдалося евакуювати до медиків. На це все пішло майже 6 годин.
– Де мешкали у ротаціях?
– По-різному. На деяких напрямках зупинялися в людей. На харківському мешкали в класному підвальчику. Директор невеличкої фабрики облаштував його як винний погріб з теплою підлогою, метровими стінами, вікнами, що можуть стати аварійним виходом. Такий собі бункер вийшов, де ще й техніку легко могли заховати. Наприклад, 2021-го в Авдіївці жили в садочку, неподалік від відомого будинку з муралом вчительки.
З їжею проблем не було. Багато привозили волонтери і місцеві жителі могли піци напекти та відро вареників принести. А якось ми проїхали населений пункт і зупинилися на узбіччі. Однак мешканка, побачивши як проїхала колона, взяла свій ровер і поїхала нас наздоганяти. Передала нам торбу домашніх смаколиків.
– Чи варто недооцінювати ворога?
– Ні, але і нахвалювати теж. Вони хитрі, підступні, все мінують, адже їм тут не жити. Прийшли, наробили біди, понівечили наші міста і села, вбивають мирних жителів. Ми мусимо закінчити цю війну, захистити наші сім’ї, наш дім, нашу українську землю.
За зразкову службу і успішне виконання завдань сержант Сергій нагороджений медаллю «За військову службу України» та нагрудним знаком начальника Генштабу -Головнокомандувача ЗСУ «За заслуги у ліквідації наслідків надзвичайної ситуації». Зараз військовий ділиться із новими саперами бойовим досвідом, але готовий у будь-яку мить вирушили виконувати завдання за призначенням.