Бджоляр

Світанок чомусь ніяк не наставав, а морок й моторошну тишу огортав крижаний холод. На перекидному календарі не залишилося жодного листочка, хоча була ще тільки середина року. Так от який він, кінець світу?

Це не я намалювала цю жахливу картину, а великий учений Альберт Енштейн, який пророкував закінчення життя на планеті за чотири роки в тому випадку, коли на ній зникнуть… бджоли.

«Пробуй щастя – розум буде…»

Так любив говорити дід. Восьмикласник Микола КУЧЕР поспішав на обідню перерву: на канікулах та й після уроків підробляв учнем токаря в колгоспній майстерні. Вже біля своїх воріт помітив, що їхній сусід, задерши голову, метушиться біля старого дуба. Микола й собі глянув на верхівку – високо на гілці повис бджолиний клубок.

– Бач, що капосні роблять? Рояться… Як їх звідтіля дістати? – бідкався дядько, з надією позираючи на хлопчину. Що йому, худенькому, спритненькому, видертися нагору… Невдовзі втікачки були повернуті господарю, який на радощах подарував школяреві жменьку працьовитих комах.

Щоправда, тоді п’ятнадцятирічному Миколі й часу бракувало, щоб займатися цими делікатними створіннями, бо ж виріс, як мовиться, на оборі з худобою. Тато з мамою – на роботах, а хлопець обходив домашню живність, як це буває в селянських родинах. Сестрички теж допомагали, але за традицією процесом керував мужчина.

І тієї пори, й нині Микола завжди мав за приклад своїх дідів Никона й Петра. Дід Никон двічі (1933 р. та 1947 р.) переживав голод, воював (віддав службі сім років) і немало дивував односельців невтомністю й працелюбністю. Коли кульчиївецькі жіночки, чекаючи на автобус о шостій ранку, запитували в нього, куди жене свиню вдосвіта, Никон всміхався:

– Та вже ниньки другу веду до кнура в Калиня…

Вражав і дід Петро непосидючістю в свої дев’яносто. А що вже мудрим був – усе село ходило до нього за порадами. І це при тому, що навіть першого класу не закінчив.

Після дев’ятирічки Миколу взяли в електроцех «Сільгосптехніки», де він уже впевнено вправлявся на станку.

Згодом відслужив і строкову під Ленінградом. Повернувся додому, й мало не одразу за ним і гінців з військової частини прислали, мовляв, запрошуємо на понадстрокову, забезпечимо матеріально та й з житлом проблем не буде. Юнак відмовився: там, у далеких краях, йому часто снилася рідна земля, Поділля, котрі він і на найспокусливішу пропозицію міняти не збирався.

Слід зауважити, що за бажання Микола Борисович давно міг би оселитися в місті, десь на поверхах, зі всіма зручностями, але ніколи цього не прагнув:

– Вони (тобто містяни, — авт.) там у шпаківнях живуть, а я ж не шпак…

«Ніхто вам свята не створить, якщо ви самі цього не зробите»

Микола Кучер вірить у це стовідсотково.

Влаштувавшись після служби на плодоконсервний завод, паралельно вступив до харчового технікуму. І в якості дипломної роботи із товаришем придумали й виготовили автоматичну лінію для баночних кришок. Якийсь зацікавлений підприємець пропонував їм гарні гроші, та далекі від бізнесу хлопці відмовилися від заробітку.

Взявши під опіку лісове господарство у важкі дев’яності, Микола Кучер усвідомлював , який тягар звалив на себе, втім, він звик тягнути воза, бо ж пам’ятав, як і його батько не відмовлявся від небезпечної роботи з хімією, котрою в той час щедро підживлювали й обробляли поля. Хтось повинен займатися й цим.

Потрудившись понад два десятиліття на відповідальній посаді, засадивши десятки гектарів деревами, Микола Борисович, вийшовши на пенсію достроково, бо ж робота була шкідливою, доводилося й бензопилою працювати, й на циркулярці, в якийсь момент трохи розгубився й запанікував: «Як же тепер без отих клопотів? Ніби від світу відрізаний…». Та це тривало недовго – весна нагадала про себе масними зораними брилами, в які насіння так і просилося, медовим ароматом цвіту в садку, заклопотаним гудінням його улюблених бджілок. І він скаже сам собі:

– Нічого в житті так не жаль, як згаяного часу.

Віднині життя набиратиме нових обертів, ще й так, що двадцяти чотирьох годин не вистачатиме.

Буває, по три ночі не спить, бо молоді матки, як немовлята, потребують цілодобового догляду, турботи. Для Миколи Борисовича це ніякий не екстрим. Навпаки, всю свою кропітку працю без сну й спочинку він сприймає як свято, подароване природою.

Старше покоління пам’ятає, як у всіх навчальних закладах на почесному місці висів плакат зі словами І.В. Мічуріна: «Ми не можемо чекати милостей від природи, взяти їх у неї – наше завдання». Сьогодні завдяки грубому втручанню людини в навколишнє середовище цей заклик перефразовано: «Ми не можемо чекати милостей від природи після того, що ми їй зробили». Так от, Микола Кучер – один із тих, хто безкорисливим трудом відновлює порушений баланс, намагається віддати землі-матінці заборговане людьми. Мені сподобалася фраза, сказана ним одного разу: «Все, що беру в дар, віддаю задарма». І хочеться продовжити розповідь про те, з якою непідробною радістю Микола Борисович погоджується надати допомогу, виступити, підказати чи поділитися досвідом.

Кандидат наук, викладач ПДАТУ Олександр Шутяк, відзначаючи високий профнсіоналізм Миколи Кучера, зокрема найкращого фахівця в регіоні з матковиведення, сказав:

– Можна підібрати безліч епітетів, які охарактеризували б Миколу Борисовича, та ключовим тут буде слово «порядність».

Я ще додала б – у найширшому розумінні цього слова.

Існують віковічні правила поведінки з бджолами. Згідно з ними, на пасіку йдуть в охайному одязі, без сторонніх запахів, які дратують комах, без специфічного алкогольного чи тютюнового душку. Та це ще не все. Як не дивно, але ці маленькі, позбавлені (а може, й ні?) всякого інтелекту істоти не сприймають (такий ось феномен!) людей недоброзичливих, підступних, жадібних, підлих. Що не кажіть, а навіть у цьому є якась вища справедливість. Отож, сфера бджільництва – для обраних, серед яких і Микола Борисович Кучер.

– Позавчора приїхав з Німеччини, — переглядає фото в Інтернеті мій співбесідник, — куди не так просто було потрапити. І знаєте, почувався там дурником, настільки надсучасною, потужною, легкою в обслуговуванні є система роботи зарубіжних колег.

Розумію його, бо ж у лекціях вже згадуваного Олександра Шутяка йдеться, що «Україна посідає перше місце в Європі та входить до п’яти провідних держав світу, що мають розвинене бджільництво». Та всупереч цьому рейтингові в нас досі виготовляють важкі, з дороговартісної деревини вулики замість полістиролових, практичних і довговічних. Ті ж німці скрупульозно, до найменших дрібниць навчаються бджолярству у спеціальних школах. І сертифікати якості солодкого продукту там треба регулярно підтверджувати через участь у виставках, конкурсах. Не менш суворим є і табу на торгівлю без відповідного дозволу. А це і є могутній стимул для безперервного оволодіння знаннями й секретами справи. Ось який необмежений простір для роздумів, пошуків, змін відкривається тут!

Хоча Миколу Борисовича це не лякає: справжній бджоляр завжди готовий перегорнути наступну сторінку, щоб вдосконалюватися

«Як на мій хлопський розум…»

Ця фраза знайома найближчому оточенню Миколи Борисовича, які добре знають його скромність. Зате друзями-колегами він не втомлюється захоплюватися. Про пасічника з Вінниччини, майстра із золотими руками, відгукується:

– Таких, як він, зараз не роблять!

Як хотілося б багатьом із нас заслужити таку похвалу.

Життєве кредо ж самого Миколи Кучера міститься в жартівливому, хоча й не без глибокого змісту, афоризмі: «Я не знаю такої людини, котра зробила б іншій добро й від цього померла».

На обійсті Миколи Борисовича мало не щодня можна зустріти гостей з Чернівеччини, Тернопілля, Вінниччини, Хмельницького, Молдови… З’їжджаються ніби до зірки по автографи. Насправді ж ніяких фотосесій чи дарчих надписів. Просто люди, котрі хочуть жити в гармонії з природою, їдуть за порадою, діляться власними здобутками, спілкуються, дякують, відпочиваючи душею у зеленій альтанці чи біомодулі (будиночок для апітерапевтичного лікування), де можна заночувати над бджолами, під однотонний спів котрих людина міцно засинає вже за п’ять хвилин.

Микола Борисович теж, бува, вирушає в дорогу, найчастіше з метою цілком конкретною – допомогти облаштувати пасіку, проконсультувати, поділитися живим «матеріалом»…

Десь наприкінці минулої зими запросили мене до аграрно-технічного університету на семінар із бджільництва. Зізнаюся, йшла без особливого ентузіазму, заздалегідь передбачаючи суху нудну атмосферу подібних зібрань, та була приємно здивована, коли почула діалог бджоляра зі студентами. То була така жива, яскрава бесіда, котра й мене захопила своєю щирістю, відвертістю, життєвою правдою. Оратором і був Микола Борисович Кучер.

Слово честі, навіть суворий філософ Гегель, якому належить вислів про людину, яка «є не що інше, як ланцюг її вчинків», не зміг би присікатися до нашої оцінки героя цього нарису, бо якраз справи його, дії, стосунки з оточуючим світом свідчать про нього як про особистість непересічну.

Може Ви, читачу, зустрічали багато таких людей, які захотіли б на громадських засадах побудувати зону відпочинку й ще й нарубати дров для тих, хто захоче розвести багаття (у спеціально, до слова, відведеному місці), посмажити шашлики? Або, або повівши чужих дітлахів на екскурсію до лісопосадки, закупити на всю компанію морозива?

Великий майстер розрядити негатив, у хвилини власного нездоров’я чи якоїсь неприємності Микола Борисович підтримує, жартує, заспокоює. Колись у лікарні медсестра, що ставила йому крапельницю, благала: «Ну, годі вже жартувати, бо в мене руки від сміху трясуться…».

Дітлахи обожнюють його. Ось маленьку дівчинку, котра впала й боляче вдарилася, дуже дивує, втішаючи:

– Не плач, нічого тому асфальтові не буде…

А племінниці, котра стривожилася тим, що на неї сіла бджілка, цілком серйозно пояснює:

– Не бійся, це ж Галя з третього вулика, вона не кусає…

Йдучи до родичів на весілля, розмірковує вголос:

– Що б мені їм подарувати, таке солідне, об’ємне, щоб у двері не влізло…

Коли до Миколи Борисовича звертаються по допомогу, реагує миттєво:

– Де й коли?

Мені розповідали, що висаджене ним приймається чудово, а потім розростається, буяє, рано плодоносить. Що це? А ніякого дива немає: людина, котра співіснує в любові та злагоді з природою, оточенням, має, безумовно, надпотужну позитивну енергетику.

А от щодо кінця світу, то він відміняється, доки серед нас є такі, як Микола Кучер, а відтак і жива природа, котрій ми зобов’язані минулим, сьогоденням і майбутнім.

Лариса МАСЛОВА.