ХОРОШІ СПРАВИ ОБОВ’ЯЗКОВО ПОВЕРТАЮТЬСЯ ДО ТЕБЕ

– Мамо, чому ти перестала в’язати іграшки?

– Так світла ж немає, донечко.

– Мамо, ти що, не розумієш, вони дуже-дуже потрібні діткам, які втекли від монстрів (цим словом маленька Оля називає рашистів). А давай я тобі підсвічу ліхтариком. Правда, вже видно!

Так 4-річна Оля, яка разом зі своїми батьками Вікторією та Андрієм ОСОБЛИВЦЯМИ ще на початку березня 2022 р. переїхали зі зруйнованого будинку в Ірпені на Кам’янеччину, допомагала своїй матусі напередодні Різдва в’язати іграшки під час блекауту для дітей-переселенців.

СХОВАНКОЮ ДЛЯ МЕНЕ І МАЛОЇ ДОНЕЧКИ БУВ ДУБОВИЙ СТІЛ

4-річна дівчинка не зі слів, а з власного досвіду зазнала всіх «принад» руського міра. До повномасштабного вторгнення російського агресора родина Особливців проживала в Ірпені – місті, яке чи не одним із перших стало фортецею на шляху клятого ворога до захоплення нашої столиці.

– Було дуже страшно, – каже пані Вікторія. – Вибухи, невизначеність. Не знали, за що взятися. Думали, перечекаємо пару днів, а там все минеться. Та коли 25 лютого підірвали міст на Романівку, що веде на Київ, зрозуміли, що потрібно тікати.

Тож швидко зібравшись, родина вирушила до батьків чоловіка на Київщину в Нову Буду. Село, яке розташоване за кілька кілометрів від Бородянки.

Однак і тут сім’я не відчула затишку. Відразу по приїзду, десь через 40 хвилин, населений пункт опинився в оточенні. Майже до 9 березня населення, яке залишалося у Новій Буді, жило під перехресним вогнем.

– Найстрашніше було те, – пригадує Вікторія, – що десь до 2-3 березня ми вже звикли до постійних прильотів чи то градів, чи мін. Ми навчилися розрізняти їх за звуками. І це було страшно. Страшно від того, що зникло як таке відчуття страху.

З перших днів перебування у батьків, найкращою схованкою для мене і малої донечки був дубовий стіл серед кімнати, під яким ми перечікували обстріли. Іншим родичам доводилося для укриття використовувати правило «двох стін», оскільки під столиком, зрозуміло, для всіх місця не вистачало.

– А як же погреби? Там же надійніше, – запитую.

– У цьому селі як таких погребів немає. Оскільки земля піщана, то прокопавши 2-3 метри, відразу дістаєшся води. По приїзді я змусила свого чоловіка рити хоча б окопи. Але ця справа виявилася марною. Вода відразу заповнювала викопану траншею. Тож після кількох невдалих спроб ми від цього плану відмовилися.

ТОДІ Я ПРОЩАЛАСЯ З ЖИТТЯМ

Андрій відразу після нашого приїзду до батьків хотів поповнити лави місцевої тероборони. Але його сили там не знадобилися, оскільки в оборони було лише два автомати та п’ять «бронеків». А хіба голими руками з ворогом повоюєш? Тож тоді взявся вивозити біженців з Бородянки. Зрозуміло, що дорога була відрізана, доводилося навмання пробиратися лісом, без світла. Так своїм фольксвагеном Т4 Андрію вдалося вивезти понад дві сотні людей, слава Богу, що було дизельне пальне.

6 березня родина прокинулася (якщо це можна було назвати сном) від страшенного гуркоту – через село рухалася колона танків. «Все навкруги здригалося, – пригадує жінка, – і цьому реву, здавалося, не буде кінця. Куди тікати, що робити?». Андрій заспокоював дружину, що все гаразд, це наші танки. Тоді родина ще не здогадувалася, що їх чекатиме наступного дня.

7 березня село ворог крив авіацією. «Ось тоді я прощалася з життям, – каже Вікторія. – Відразу зателефонувала мамі. І хоча зв’язку практично не було, встигла сказати: «Люблю, цілую…», і зв’язок обірвався. Нас в цю мить дуже трусануло. Здавалося, що будинок разом з нами підняло у повітря і кинуло назад. Як з’ясувалося, на подвір’я прилетіла 300-кілограмова авіабомба, яка, на щастя, не розірвалася.

ЯКЩО Є ХОЧА Б ОДИН ШАНС ІЗ ТИСЯЧІ, ТРЕБА НИМ СКОРИСТАТИСЯ

Далі терпіти обстріли було несила. Вирішили, якщо є хоча б один шанс із тисячі, ним скористатися. 9 березня зранку родина навмання, через ліс, на автівці пробиралася до своїх – на неокуповану ворогом територію. Дорога виявилася занадто важка, боялися зустрічі з ворогом.

– Пригадую, як під’їхали до Пісківки. В селі майже нікого не було. Біля медпункту нас зупинила жінка. Вона попросила дати їй хоча б пару шматочків хліба. Адже в село вже давно нічого з продуктів не завозили. Ви не повірите, – переймається Вікторія Особливець, – з якою жадібністю жінка смакувала яблуками, які ми їй дали, а ще на додачу пару окрайців хліба. Хоча й у нас не було запасів їжі, ми розуміли, що, можливо, нам вдасться вирватися, а вона залишається тут, у цьому пеклі.

Дорогою родина ще підібрала дідуся, який 3 доби пішки вибирався із Бородянки. За словами жінки: «Страшно було заїжджати на блокпости. Не знали, що нас і хто нас там чекає. Наперед витягували свої документи і з піднятими догори руками, давали їх перевіряючим. На шляху нам траплялися купи із розбитими, понівеченими машинами. Напрямок свого руху обирали навмання, аби подалі від кривавого місива. Так через 13 годин дісталися на Кам’янеччину. Посеред дороги згадали, що в Кам’янці-Подільському у свекрухи є куми. Вони нас і приютили».

Я НА ТОЙ ЧАС ЗАЗДРИЛА МЕРТВИМ

Андрій мав відвезти сім’ю у безпечне місце і відразу вступити в Збройні Сили України. Та побачивши, в якому стані перебуває його дружина, плани змінилися. Після всього пережитого Вікторія майже два тижні не могла їсти, почала заїкатися. Зареєструвавшись у нашому місті як внутрішньо переміщені особи, приступили до реабілітації.

– Я на той час заздрила мертвим. Майже місяць зверталася за підтримкою до психолога, який неабияк допоміг як моєму відновленню, так і донечки, а ще – кінологічні прогулянки, які власники чотирилапих друзів організовували на міському стадіоні; походи в ЕНЦУМ, там ми мали також нагоду спілкуватися з тваринами, годувати їх; іппотерапія…

ХТО НІЧОГО НЕ РОБИТЬ, У ТОГО НІЧОГО НЕ РОСТЕ

Ось тоді я зрозуміла, що ми тут залишимося надовго, – розповідає Вікторія. – Повертатися в Ірпінь було недоцільно, бо будинок, в якому наша квартира, пошкодило вибуховою хвилею від розриву міни, і ми практично залишилися без житла. Захотілося спокою і тиші. У травні минулого року одна родина з Ріпинець Орининської територіальної громади запропонувала нам свою хатину, в якій вони не жили. Завдяки господарям будинку Валерію і Наталі, ми почуваємося в безпеці і сімейному комфорті, бо вони нас впустили не тільки у власний дім, а й у свої серця. За що ми їм безмежно вдячні.

Як і в Кам’янці, до нас відразу кинулися місцеві жителі з допомогою. Той те щось несе, інший – інше. Спочатку взялися все розчищати і про город не забули. Хоч сусіди й казали, що з цього нічого не вийде, «краще ми вам продуктами підсобимо», та не хотілося бути нав’язливими. Засадили земельку і восени вже свій урожай збирали. Ось і цього року з Олею посіяли городину, посадили картопельку. Допоки наш татусь воює на фронті, ми тут теж не збираємося байдики бити.

– А не важко міській людині братися відразу за городництво?

– Ні (сміється), – деякий «досвід» маю. Я сама – киянка. У свій час ми з мамою переїхали до Фастова, де наше господарство займалося вирощуванням помідорів. А ще хочу сказати, що хто нічого не робить, у того й нічого не росте.

ІГРАШКА ДОБРА

А ще Вікторія Особливець має чудове хобі – в’яже дитячі іграшки. Це хобі сьогодні стало її заробітком.

Якось в одній із соцмереж ірпінська переселенка прочитала пост, що дівчина, яка робить пастилу, запустила проект, де її солодощі купують підписники, а з виручених коштів вона допомагає діткам-переселенцям.

Це було напередодні Великодня. Вікторія познайомилася з Оксаною, власницею фірми «Пастила.еко», яка влаштовувала благодійний захід для дітей із прикрашання пасочок, і запропонувала свої послуги – принести на захід виготовлені нею іграшки та провести майстер-класи.

– Ось із цього все й почалося, – каже жінка. Накупила фурнітури (ниток, носиків, оченяток, інших дрібничок), взяла раніше в’язані іграшки та й прийшла на благодійний захід. Тоді дітей з Маріуполя, Авдіївки, Бучі, Ірпеня та інших населених пунктів зі сходу прийшло так багато, що для всіх моїх виробів було замало. Тож вирішила давати м’які іграшки лише діткам до 7 років.

Після заходу до мене підійшла більш доросла маріупольчанка і сказала: «Тьотю, мені 15. Але в мене нікого не залишилося, тож можна і мені іграшку?». Тоді перед очима у мене світ перевернувся. Я започаткувала власну справу. Зареєструвалася в Центрі зайнятості, створила власний проект «Іграшка добра». Завдяки підтримці підписників в інстаграмі, продаю свої вироби, роздаю їх дітям із інтернатних закладів. Так, перед Різдвяними святами, не дивлячись, що часто доводилося сидіти без світла, вив’язала 16 іграшок для дітей, які наразі перебувають в інтернаті в Нагуєвичах, що на Львівщині.

Крім іграшок, у подарункові набори майстриня вкладає ще смаколики, інші дрібнички, які так до вподоби дітворі.

У МИРНИЙ ЧАС, МОЖЛИВО, Я Б ЦИМ І НЕ ЗАЙМАЛАСЯ

А ще частину виручених коштів Вікторія донатить на ЗСУ. Разом із такими ж як вона волонтерами допомогла придбати дрон для наших воїнів на Донеччину, а ще були дозиметри, засоби гігієни, продуктові набори.

– Чи не забагато на такі тендітні, жіночі плечі?

– У мирний час, можливо, я б цим і не займалася. Але нині… комусь є ще важче. Якось взимку із зони бойових дій зателефонував мій чоловік. «Що робиш?», – запитала. «Обідаю. Якраз консерву замерзлу розкрив». Повірте, тоді так важко стало на душі. У нас тут і борщик тепленький, й інші страви. А хлопцям немає де навіть розігріти продукти. А ще на той час Товариство Червоного Хреста для переселенців роздали пакетики із набором сухого супу, які при відкритті розігріваються. Одразу спало на думку, як би і нашим бійцям такі. Куди лишень я не зверталася, шукаючи ці пакети: і по Україні через знайомих, і навіть за кордон виходила – не знайшла. Тоді кинула клич між переселенцями. Задарма я не хотіла, готова була заплатити. Вдалося зібрати 47 пакетів із супами. Телефоную чоловіку, а він каже, що вже з харчуванням все добре. Такої потреби немає.

Тож вирішила ці пакети, а ще підзбиравши разом із іншими переселенцями продуктів харчування, засобів гігієни, дитячих листівок з малюнками, відправити тим, хто на нулю, або на першій лінії фронту.

Домовилася пані Вікторія про час і місце зустрічі із переселенцями біля готелю «7 Днів». Думала, що зійдеться пару чоловік із кількома пакетиками. А як з’ясувалося, кожен приніс по кілька сумок. «Куди ж це все дівати? – промайнуло в голові у жінки. – Попросилися до готелю, аби все це розпакувати і посортувати. А тут знову дзвінки: «Ви де? Ми підійшли з продуктами. Куди нести?».

– Зрозумівши, що з цим одній мені не впоратися, – веде розмову Вікторія, – покликала на підмогу брата, який працює в «Епіцентрі». Тож розпакувавши все, зібрали чималу посилку, яку брат своєю машиною відвіз на «Нову пошту».

Допомогу від переселенців, які знайшли прихисток на Кам’янеччині, Вікторія Особливець відправляла і на Запорізький, Донецький напрямки, Миколаївщину, Херсонщину, в усі гарячі точки прикордоння.

І це були не лише продукти харчування. Збирали кошти, аби закупити військовим на сухі душі, присипку для підсушування взуття (це знахідка для військових!), інші засоби гігієни. Купували форму, турнікети, ремонтували техніку, виготовляли окопні свічки. Всього і не перерахувати.

Вікторія впевнена, що сама вона не змогла б стільки зробити, аби допомогти тим, хто найбільше цього потребує, і закликає й інших не втомлюватися й надалі донатити для нашої спільної ПЕРЕМОГИ. Бо ж хороші справи, які ти робиш людям, обов’язково повертаються до тебе сторицею.

Надія ЄРМЕНЧУК.