ЩОБИ СУСПІЛЬСТВО СТАЛО КРАЩИМ

У дитинстві Елеонора з двоюрідним братиком любила таку гру: необхідно було серед декількох матеріальних або ж і віртуальних речей обрати щось одне. І це було зовсім непросто – зупинитися на чомусь значущому, найсуттєвішому.

Пройдуть роки, і за родом своєї професії Елеонорі КУЗНЯК-ГОДЛЕВСЬКІЙ доведеться знову обирати, але тепер між добром і злом. І це буде в усіх випадках справедливість як остаточний вибір.

Якось одна з її знайомих поцікавилася, де вона працює. І коли почула, що в судовій установі, щиро здивувалася: «А хіба суддя буває такою веселою і красивою?!»

За великим рахунком, героїня нашого нарису робить усе можливе, щоби стереотип, народжений у головах пересічних людей, нібито суддя – це якась сувора, люта тітка, нашпигована статтями Кримінального кодексу та позбавлена жодних емоцій,  поступово зникав.

Сказати, що Елеонора мало не з початкової школи мріяла про правничу діяльність, було би неправдиво, хоча її тато працював в адвокатурі. Творча натура дівчини то поринала в світ поезії, то захоплювалася психологією, а ще приваблювали фантастичні твори, і дуже хотілося розібратися у таємницях філософії. У результаті стала студенткою юридичного факультету Чернівецького університету.

Звісно, тоді ще вона не уявляла, що фантастиці нема місця в тій надреалістичній сфері, в котрій доведеться трудитися до сьомого поту, розплутуючи справи порушників закону. Спочатку на посаді помічника, згодом – судді, з’являтися до установи до восьмої, а повертатися додому часто-густо після

22-ї. Вночі ж подумки, перебираючи прийняті рішення, ретельно аналізувати правильність їх.

– Пані Елеоноро, а не пожалкували, що в свій час зважилися на складну, вкрай відповідальну справу?

– Аніскільки! Я ж люблю її, та ні, ще не так – я кайфую!

– Якими важливими якостями має володіти суддя?

– Про чесність не кажу – це зрозуміло й дитині. Бути принциповим, не відступаючи ні на йоту від правди, адже йдеться про людські долі.

– Перша справа була важкою?

– Всі – непрості. Якось йшлося про загибель двох крихітних діточок через безпечність водія зустрічного автомобіля. Досі бачу фото загиблих дівчаток.

– Може впливати особиста неприязнь до підсудного на вирок?

– В жодному разі. Емоції – в кулаці. Лише об’єктивна справедливість.

– Коли йдете в дорадчу кімнату, вирок уже в голові?

– Ні. Знову ж таки мова йде про людську долю.

Який солдат не мріє стати генералом? Так і з правниками – ніхто не хоче засиджуватися у помічниках. Тож уже із самого початку кар’єри Елеонора Кузняк серйозно готувалася, образно кажучи, до взяття нової (суддівської) висоти. Та коли був оголошений конкурс, трохи вагалася, наскільки вона зі своїм досвідом, рівнем підготовки готова до цього. Підтримала мама: «Я бачила сон, ніби ти, дочко, присягаєш на вірність народові України в урочистій залі. Отож, спробуй!». А сон, як з’ясувалося, був таки віщим – Елеонора успішно здолала три етапи. Але не тільки «сміливість міста бере», як співалося у відомій пісні, а перш за все – напружена праця, наполегливість, завзятість і віра у власні сили. Безперечно, обов’язків побільшало, а щодо відповідальності – просто зашкалює.

– Пані Елеоноро, а якби прокрутити, як мовиться, стрічку назад, з чого б розпочинали?

– Практично нічого би не змінилося. Хіба ще в студентські роки трохи більше налягала б на теорію, не втрачаючи жодної хвилини.

Зауважимо, що її не обтяжує ненормованість робочого дня судді, не лякають складні, заплутані справи – хіба Елеонора не цього хотіла? А коли, скажімо, трапляється цікава книга, може і до ранку читати – йдеться не про гаджет, а про друкований текст. Так, як і у будь-якої мамочки, вистачає турбот із чотирирічним малюком, але це все надзвичайно приємний клопіт.

Колись, у студентські роки, університетський товариш, узявши почитати рукопис з шістдесяти поезій, зробив їй сюрприз, видавши його. Називалася книжечка «Філософія небайдужості».

Так от оця згадувана філософія надихає Елеонору на розширення діяльності, захоплюючи й сферу громадської активності.

Все розпочалося з допомоги громадській організації «Душа бродяги», яка опікується безпритульними тваринами. Допомагати увійшло в гарну звичку.

Тож і нині з початком повномасштабної війни вони, судді міськрайонної установи, відраховують від своєї зарплатні від 20 до 40% щомісяця (у більшості випадків це конкретна адресна допомога). На сьогодні ця сума вже перевищила 2 млн грн.

Крім цього, спільними зусиллями суддів Хмельниччини ще навесні було придбано позашляховик для захисників одного з підрозділів, задіяних у військових діях на Київщині.

«Не буде цього, – розмірковує Елеонора, – не буде й нас усіх… Все елементарно».

– Пані Елеоноро, Ви постійно спілкуєтесь з негативом, а чи не накладає це на Вас певний відбиток? Як часто Ви бачите в людях потенційних злочинців?

– Знаєте, з цим у мене все в порядку. Хоча дійсно подобається спостерігати за соціумом – будь-де. Намагаюсь розшифровувати для себе вчинки, жести, висловлювання…

– Це в принципі гарна для Вас практика.

– Так, а от щодо «мікроскопа», то радше ми, судді, знаходимось під його пильним «оком». Буває, надягнеш на себе святковий ланцюжок, подарований мені ще в шкільні роки, чи вийдеш з двома, приміром, пакетами з шопінгу, котрий я можу дозволити собі раз на рік, а за спиною – уже «шу-шу», підозри, ніби я не людина… Та це пусте, звикла.

Наразі ж говоримо з моєю співбесідницею про причини зростання злочинності та шляхи їх подолання. І сходимося на тому, що прірва між тими, хто може дозволити собі все, й тими, хто «тягне» до зарплатні чи пенсії, не сприяє усуненню, м’яко кажучи, поганих намірів homo sapiens. Та й недостатньо сьогодні говориться не тільки про права, а й про обов’язки людини. За останні доволі часто забувають.

Зачіпаємо й таке поняття, як духовність, адже саме вона має здолати меркантильність, бо є тим грунтом, де не можуть панувати «бур’яни душі людської». А ось як вона може стати пріоритетом, питання надскладне.

– Пані Елеоноро, а як суддя може визначитись, що він на вірному шляху, що його рішення, вироки, міркування непомилкові?

– У мене критерій простий: коли мої підопічні – засуджені, повертаються додому, зустрічаючи на вулиці, вітаються зі мною. І це не може не тішити.

Лариса МАСЛОВА.

ПЕКЛО ЛЮБОВІ

Біжать любові скошені  рядки

Крізь мрій густих примари

                                            паперові,

Від вчинків непродумано складних

Думки старі зносилися до крові.

Фальшивий світ навіяних казок

Кружляє в павутинні сьогодення,

Любові пекло вірою живе,

Палає, заперечує скінченність.

Взірці страждання втіленням

                                            живуть,

Втискаються у рамки просторові,

У списку виконання біль і сум

Формують почергово власну

                                            змову.

Любові біль отруює буття,

Свідомість розділяє на сегменти,

Пекельні ріки жилами течуть,

Залежність провокуючи відверто.

Черговий день, цілуючи чоло,

У зморшки перетворює розмови,

Просякнута емоціями плоть, –

Нейтральної у ній немає крові…

Так щиро в біль кохання заведе,

Що щастям видаватиметься

                                                 втрата…

Нещадну кару – болісну любов

Злочинцям необхідно призначати.

Елеонора КУЗНЯК.