Я ДОБРОГО НЕ ШУКАЛА, ВОНО САМЕ ДО МЕНЕ ЙШЛО

Це не авторський заголовок, а фраза із нашої розмови з 95-річною мешканкою с.Мар’янівка з Чемеровеччини, в котрій Павліна Іванівна ФАЛІОН (до слова, далека родичка Наталії Фаліон з «Лісапетного батальйону») проживає від народження.

Звісно, біографія її багата на всілякого роду події, та назавжди запам’ятала татову науку (він був репресований у 37-му й розстріляний).

«Ой, – пригадує жінка, – батько мій не мав гріха й на п’ять копійок. Був чудовим ковалем, бо ж з дванадцяти років на кузні. А нам, дітям, наказував: «Краще самому комусь щось дати, аніж чекати, що тобі дадуть».

Ось така нехитра філософія навчала краще за сотні книжок. Тоді народу немало позаарештовували, та лише троє повернулися після десятилітніх таборів з Півночі й Далекого Сходу додому.

Тієї невеселої пори «похрестили» паспорти (тобто поставили спеціальну відмітку) сім’ям репресованих і звеліли геть забиратися із прикордонного села «ворогів народу».

Та маму Павліни не оминула доля засудженої (потрапила до Хмельницької в’язниці). Щоправда, «допомогла» ув’язненим смерть Крупської, у зв’язку з чим дружин і матерів було амністовано.

А що мали робити? «Система» не зважала на те, що селяни, повіддававши все до колгоспу, «ударно» трудилися на полях, фермах.

«Тато, – розповідає Павліна Іванівна, – зимою із гарячим залізяччям, а влітку йшов до молотарки. А все одно не оцінили. Я як у 1939 закінчила сім класів (а вчилася дуже добре), так і поринула з головою в роботу. Буряки сапала, заодно ночами, бо ж грамотна, вела облік, «розкидала» людям гроші на папері, а ще в конторі, в кооперації працювала, на молочарні…».

У війну Павліну і раз, і два намагалися вивезти до Німеччини (та й не лише її), гнали до Кам’янця (дарма, що була худюща, рейху всілякі раби підходили), та обидва рази завдяки випадковості рятувалася. Доводилося дівчаткам і ховатися.

Повоєнна доба теж запам’яталася. У голодному 47-ому ліс рятував: гриби, коріння… Важкий час, непростий. «Я вже, – каже, – на той час ся віддала, за сусіда свого – Василя, такого ж, як я, бо тато і в нього був репресований…».

– Діти, внуки ваші як?

– Єдин син у селі, коло мене, а ті двоє на Гукові. Що ж, діти кожний у своє пішов… Ну, і п’ять онуків маю, дев’ять правнуків – роки летять!

– Щасливі?

– А чому ж ні? Я – найстарша в своєму селі. Давно вже нема моїх ровесників та й молодших за мене. А ще на моєму подвір’ї одинадцять раз музики грали – весілля, проводи в армію…

Про власне весілля Павліна Іванівна згадує неохоче: «47-й рік. У хаті декілька чоловік запрошених. То мама на другий день заходилися кашу варити, бо весь хліб гості закрали…».

Життя запам’яталося суцільною нелегкою працею, коли все потрібно робити, за висловом нашої героїні, «своїми руками». Та й домашнє господарство потребувало сил. «Я ще з дев’ятнадцять років, – ділиться жінка, – після смерті чоловіка корову тримала, а свиней залишила років зо два тому. Нині городець доглядаю – засаджую, сапаю, але цього року – кара якась. Бур’яни – до неба…».

– А цікаво, чи мріялося Вам замолоду перебратися до міста, жити в затишній квартирі, за картоплею – на базар?

– Ні, ні, ніколи! Не було такого. Краще рідної домівки в своєму селі нічого нема. Чи зле, чи добре, а ти вдома. Я і дітей не пустила туди, ну, а внуки порозліталися хто куди…

Розмовляємо з Павліною Іванівною про сьогодення, вона ще й іншим може розповісти про ситуацію і в регіоні, й у країні.

Спробуй онуці не привезти їй на вихідних газет, не на жарт образиться – вичитує усе до останнього рядочка.

Отож, і коментує: «Світло нині – догори, продукти – догори… Перше народ гонили насильно на чужину, а тепер добровільно розповзлися світом… Непорядок. Ще й віруси поприходили…».

– А що треба, щоби життя змінити на краще?

– Що? Нібито Ви не знаєте – хай би кожна людина не чекала, що за неї хтось щось зробить, щоби зло не перемагало…

– Але ж добрих людей немало. От Ви, до прикладу, завжди ділилися з іншими, не відмовляли.

– Та воно так. Усе повіддавала, навіть на газ собі не залишила, вже нема на що провести…

– Добро, кажуть, повертається добром.

–  Еге ж, я доброго не шукала – воно саме до мене йшло.

Лариса МАСЛОВА.

P.S.: Нині з ювілеєм Павліну Іванівну привітали сільський голова Петро Ільницький з соціальним працівником Світланою Лещенко, рідні й односельці. А ми сподіваємося, що вітатимемо нашу героїню ще й на сторіччя!