За тебе, свята Україно!

Минуло вже 17 років, як її немає…

І вже 18 років, як про її історію життя взнала вся країна!

Пройшло вже кілька років відтоді, як вийшла з друку книга Н.Мизака і В.Горбатюка «За тебе, свята Україно. Кам’янець-Подільська область у визвольній боротьбі ОУН, УПА», і цей час показав, що книга набула популярності та отримала схвальні відгуки від вдячних читачів. Її презентація відбулася в багатьох населених пунктах області та не оминула й нашого міста. Хоча уже минув відрізок часу, але подія актуальності не втрачає.
Роботу цю важко оцінити одразу та й нелегко, мабуть, відшукати слова подяки авторам, котрі нелегкими зусиллями оживили на сторінках книги справжні картини визвольних змагань наших земляків за волю і за нашу долю. Не судилося, на жаль, тим відомим і невідомим патріотам вибороти ні долі, ні волі, але правда про їх подвиг, незаплямована і неспотворена, постає з рядків цієї книги своєю непорушною величчю.
Багато чого із всього зібраного і викладеного в книзі не можна читати без хвилювання, усе написане варте уваги, і кожна навіть дрібниця спонукає на відгук чи коментар.

Моя бабуся – позивний «Ягода». Її життя – це історія нашого народу, доля тисяч передчасно посивілих і згорьованих молодих людей, які творили історію нашої НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Їхні життєві пісні в холодних, смердючих бараках, на лісозаготівлях і в кар’єрах були лише про одне – про ВІЛЬНУ Україну.
«Ягода»… Такий позивний був у моєї бабусі, зв’язкової ОУН-УПА, яка 10 років свого життя відсиділа в особливому таборі для політв’язнів. Її, сповнене знущань і страждань, понівечене життя було незагоєною раною, болем і горем нашої родини. А ще – страхом за інших членів сім’ї «ворога народу».
Я дала собі слово, що віднайду справу юної зв’язкової. Вірила, що настане день, коли я з гордістю скажу: «Моя бабуся, Чорна Марія Василівна, зв’язкова ОУН-УПА, позивний «Ягода» – борець за незалежність України!
Змінився час, змінилося суспільство, люди… Таємні сторінки нашого минулого стали відкритими… З трепетом уперше віднайшла нещодавно слідчу справу №28693 з архіву СБУ. «Вирок. Цілком таємно. Військовий трибунал військ НКВС… розглянувши справу… українки, безпартійної, одноосібниці… за статтями 54-1 «а» і 54-2 КК УРСР». У 1945-му її судили за сумнозвісною 54-ю статтею – «контрреволюційна діяльність» та «зрада Батьківщині». Життя висіло на волосині – розстріл або позбавлення волі на строк до 15 років з позбавленням громадянства та конфіскацією майна…
Чорна Марія Василівна (1926)
Дата народження: 1926 р.
Місце народження: Хмельницька обл., с. Залісся Перше Кам’янець-Подільського р-ну.
Національність: українка.
Освіта: освіта восьмирічна.
Професія/місце роботи: фінагент.
Де і ким заарештований: заарештована 14.07.45.
Звинувачення: зрада Батьківщини.
Орган, що засудив: військтрибунал військ НКДБ Кам’янець-Подільської обл. 09.08.45 засуджена на 15 років каторжних робіт з позбаленням прав на 5 років і конфіскацією майна. Військколегією Верховного Суду СРСР 05.02.46 строк покарання зменшений до 10 років ув’язнення.
Реабілітуючий орган: реабілітована прокуратурою Хмельницької обл. 15.06.93.
Архівна справа: П-28693, архів УСБУ.
Під час допитів Марія Чорна трималася гідно, не видала нікого, не стала донощиком, не зреклася своєї причетності до ОУН-УПА, до боротьби проти радянської влади та за вільну Україну.
Вирок був нещадним. 9 серпня 1945 року військовий трибунал визнав Чорну Марію Василівну винною «у зраді Батьківщині». Горда та нескорена вона про помилування не просила.
А потім були етапування до табору. Промерзлі бараки взимку і сирі влітку, застуди та хвороби, моральні приниження, хронічне недоїдання, багато пройдених кілометрів пішки у будь-яку погоду на каторгу: лісозаготівля, видобуток торфу, каменю, виробництво будматеріалів…
У 1954 році вибухнуло Кенгірське повстання, яке тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р. Воно розкололо моноліт Імперії Страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги. Їм цього не пробачили й вчинили жорстоку розправу.
У спогадах бабуся розказувала, що ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях до табору танкам. Але танки не зупинилися і розчавили багатьох…
Марію Чорну врятувало те, що натовп відштовхнув її за ріг барака…
Попри те, що повстання було придушене, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви. Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) скасували, в’язнів із ВТТ перемістили до колоній, а особливо небезпечних – до тюрем…
Я дивуюсь: як могла 19-річна тендітна дівчина вистояти і вижити? Це ж як потрібно любити свою Батьківщину, щоб не зректись своїх поглядів, не стати агентом НКВС-МДБ, які постійно «обробляли» ув’язнених.
У тому таборовому аду моя бабуся розділила тяжку участь з тисячами інших українських патріотів, серед яких були митрополит Галицький та архієпископ Львівський Йосиф Сліпий, Наталія Березинська-Шухевич – учасниця національно-визвольної боротьби ОУН-УПА і дружина Романа Шухевича, ігуменія Підмихайлівського монастиря мати Моніка Полянська, полковник УПА Василь Левкович, полковник Армії УНР Микола Сіпко та багато тисяч інших незламних борців за вільну Україну.
Марію Чорну звільнили 13 січня 1955 року. Умови ув’язнення підірвали її здоров’я, але не вбили жагу до волі, перемоги, надію на вільну Україну. Проте навіть після звільнення колишнім політв’язням спокою не давали: постійний тотальний контроль режиму і життя з тавром «зрадник Батьківщини». Вона ніколи не скаржилась на долю, ні за чим не жалкувала. Її велике серце завжди випромінювало добро і тепло.
Бабусі в селі іноді дорікали, називаючи «бандерівкою», але вона ні на кого не ображалася, бо знала, що люди задурені неправдивою комуністичною пропагандою, лише постійно відмовчувалася, адже кожне правдиве слово з її уст могло «намотати» новий термін. Влада була більш жорсткою, ніж односельчани, тому родина переживала певні обмеження. Батько не міг просунутися по службі, як чоловік дочки колишнього політв’язня. Йому пропонували розлучитися з мамою хоча б формально, і таким чином отримати кращу посаду і кращу зарплату. Та батько не пішов на цей ганебний крок. Я, як донька, цим теж можу пишатися. Моїй сім’ї було важко, допомоги ні від кого не доводилося чекати. Єдиним, хто відгукувався на наші негаразди, був бабусин брат, який колись виїхав на освоєння цілинних земель до Казахстану. Моя родина за це дуже йому вдячна. Хочу зазначити і те, що від радянської влади постраждали і батьки моєї бабусі, мої пращури. Прадід пережив заслання, яке довело його до паралічу, прабабка теж довго не могла витримати наруги та поневірянь і померла передчасно. Є чим «завдячити» радянській владі.
15 червня 1993 року прокуратура Хмельницької області затвердила заключення комісії з реабілітації по карній справі – «відсутність сукупності доказів вини». Марія Чорна була реабілітована.
То хто вона?..
Не тільки для мене, але і для всієї моєї родини бабуся була взірцем стійкості, людяності, міцності духу, віри в свої ідеали, які вона прийняла у свій внутрішній світ ще в роки ранньої юності. Ці якості допомогли їй вижити та вистояти не тільки в нацистському полоні, з якого вона декілька разів тікала, а й у полоні радянському. На щастя, ані німецькі автоматні черги, ані гусениці танків з червоними зірками не відібрали у неї життя. Вона залишилася жива наперекір своїм ворогам.
Хто і коли прищепив їй таку гарячу любов до України? Гадаю – це батьки, друзі, побратими-патріоти. Мене, свою п’ятирічну онучку, вона навчила малювати тризуб, символ непокірності нашої нації. Особисто для мене і моєї родини незалежність – не просто слова, це живий образ та приклад моєї бабусі, її незламність, сила духу, непохитність у своїх переконаннях, віра і надія.
Сьогодні відкрито багато нових сторінок нашого минулого. Ми знаємо імена багатьох патріотів. Але історія великого народу складається з тисяч маловідомих і забутих імен.
Доля моєї бабусі, а також тисяч юних українок, які пройшли через пекло фашистської окупації, НКВС та сталінських таборів і вистояли – це подвиг справжніх патріотів. Без гучних слів, не за нагороди, герої крок за кроком своїми долями і життям, сталевою міццю характерів боролись та завоювали право бути нашій Україні Вільною і Незалежною.
Саме так, з пам’яті поколінь формується стрижень, духовна міць любові до рідної землі, чуття єдиної родини української нації. «Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани» – справді безсмертний вислів. Вічна пам’ять нескореним нашим предкам, повага і вдячність! Ви – наша совість, наше минуле і наше майбутнє.
Все буде Україна!
Дякуємо Горбатюку Василеві Івановичу та Мизаку Несторові Степановичу.

Світлана ЛІВІЦЬКА.

Поділитися в соціальних мережах