МИ ВОЮВАЛИ НЕ ЗАРАДИ НАГОРОД

Війна зачепила своїм вогняним крилом Василя Онуфрійовича ГРОМИКА, коли йому було лише п’ятнадцять. Тоді наша територія зазнала вже бомбардувань. Тисячами смертоносних «подаруночків» були нашпиговані поля, переліски, а чобіт окупанта впевнено ступав землею, яка йому не належала.

В один із таких нещасливих днів троє підлітків зацікавилися чудернацькою штукенцією, в результаті чого один із хлопчаків загинув на місці, другому відірвало ноги, Василю ж осколок снаряда влучив у живіт. Утім, молодий організм витримав складну операцію. Тож навесні 44-го, коли Кам’янеччина була звільнена, юнака, котрому ще не виповнилося і вісімнадцяти, узяли до війська.

Коли юний солдатик із Привороття хотів якось дізнатися у начальства, куди вони вирушають найближчим часом, почув: «Молчи, хохол! Делай, что тебе говорят!».

І необстріляний боєць зрозумів, аби приїхати додому живим, треба якнайкраще оволодіти військовим фахом. Так що вже в 45-му механік-водій ІІІ класу грізної «тридцятьчетвірки» Василь Громик став старшиною.

…Карпати, Будапешт і нарешті Відень, де зустрів Перемогу і був прийнятий політвідділом до комсомолу. Та до повернення на батьківщину мало пройти ще цілих п’ять років.

А тим часом за тисячі кілометрів від місця його служби, на Сумщині, підростала майбутня Василева доля, донька загиблого під час форсування Дніпра воїна, якому до того ще довелося пройти і фінську.

Так що Марійці жилося дуже несолодко. Мама Параска крутилася як могла – троє дітей потребували цілодобової турботи й неабиякої мужності.

Холодної вечірньої пори пішла дівчинка назбирати хмизу на берег річечки, як раптом відчула поблизу підозрілий рух. Озирнулася, а за нею чоловік. «Не бійся – шепоче, – дитино, хочу розпитати, що у вас у селі діється? Є німець? А як краще зайти туди непоміченим?».

Здогадалася Марійка, що це свої (розвідник чи партизан) і докладно розповіла, де живе її родина, яка обстановка в Протасівці…

Коли з села вибивали фашистів, багато хат горіло, а їхню не зачепило. Невдовзі на їхньому порозі з’явився молодий чоловік: «Не впізнала? Це ж я! Ти нам, дівчинко, допомогла. Не маю, на жаль, чим віддячити, хіба що…». І знявши пілотку із зірочкою, надів її на голівку семирічного Марійчиного братика.

Після воєнної розрухи ніщо не могло зупинити Марію в її стремлінні вивчитись і допомагати мамі. Вчитель російської мови вважав, що їй теж треба опанувати цю спеціальність. А вона візьми та й вступи на україномовне відділення дворічного учительського інституту в Конотопі. Підвищену стипендію віддавала матері, щоби бідолашна могла впоратись з непосильними податками (тієї пори, до прикладу, на кожне фруктове деревце накладали оплату).

Захистивши диплом, Марія вступила до Київського педагогічного інституту на заочне і як відмінниця отримала право вибрати одну із сільських шкіл на Тернопільщині, найближчу до обласного центру.

На західну Україну в ті роки відправляли найкращі кадри, отож, молоденька вчителька виїхала в далекі краї, щоби сіяти там «вічне і розумне».

І майже тоді ж до Струсова приїздить демобілізований танкіст Василь Громик (там ще раніше оселилася його старша сестра). Молодий, красивий, енергійний, сповнений бажання вивчитись на інженера, вступає до вечірньої школи (без атестата не вступиш до вишу).

Марія Сергіївна трудиться і в денній школі, й у «вечірці» (так її довантажували годинами).

Страшенно вимоглива (як же не знати рідної мови!), вона не «роздаровує» оцінок тим, хто на це не заслуговує. Принциповість її стосувалася усіх: неважливо, чи то були діти посадовців, чи лікарів, чи добрих знайомих. Між іншим, у вечірній у неї навчалися і, скажімо, другий секретар райкому або ж директор спиртзаводу (то була така доба). Василь Громик теж став її учнем, і хоча між ними на той час уже виникла та Божа іскра, котру називають коханням, строга вчителька «закатала» трійку в атестат учневі, в якого за решту предметів були тільки «п’ять» і «чотири», після чого вони одружилися. Василь успішно склав іспити до Львівського сільськогосподарського інституту, причому був студентом стаціонарного факультету, а новоспечена дружина залишилась в селі, ніскільки не комплексуючи з цього приводу. Людина високої й незламної моралі, вона не піддавала жодним сумнівам доброчесність своєї половинки.

Василь же з головою пірнув у вир знань, жадібно надолужуючи те, що відняла в нього війна. Марія, не знаючи відпочинку, готувалася до уроків, займалася з тими, хто відставав, вела активну гурткову роботу, чим заслужила велику шану. У Струсові (а пізніше і в Микулинцях) її величали не інакше як «пані вчителько», низько кланяючись.

Власне, й старшу доньку вона народила між справами. Якраз напередодні Різдва вирушила з учнівською агітбригадою до сусіднього села. Виступили. Зайшли до хати господині, котра хотіла пригостити артистів. Якоїсь миті Марія Сергіївна відчула, що має терміново опинитись у лікарні. Господиня оселі домовилась зі знайомим, аби відвів дітей додому, сама ж наказала хазяїну запрягати коней. За якийсь тиждень-два вчителька вже була в школі.

Багато років потому колишня її учениця зателефонувала аж з Італії: «Маріє Сергіївно, пам’ятаємо Вас і робимо все так, як Ви нас колись навчали…».

Для будь-кого такий дзвінок був би бальзамом на серце. Та не кожний наставник, будемо відверті, заслуговує на це.

Інженер-механік Василь Онуфрійович вдома бував нечасто. До ордена Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалей за участь у бойових діях додалися нагороди за доблесний труд – ордени Трудового Червоного прапора, «Знак Пошани», бронзова медаль за досягнення в сільському господарстві з ВДНГ.

Важко уявити, як подружжя, долаючи труднощі побуту, сімейних нещасть (у віці 21 року помирає їхня молодша донька), виховуючи, даючи якісну освіту дітям, могло так самовіддано працювати на благо суспільства, не вимагаючи для себе ні пільг, ні матеріальних благ, ні особливого ставлення до себе.

Серед багатьох відзнак знаходжу посвідчення до медалі «За заслуги». Точніше, їх два – на ім’я Василя Онуфрійовича і на ім’я Марії Сергіївни. Дві однакові нагороди.

«Це, мабуть, якась помилка», – каже Марія Сергіївна, маючи на увазі себе.

«Ми не заради нагород воювали, – посміхається Василь Онуфрійович. – Та й з працею те ж саме. А як інакше?!».

Будь Марія Сергіївна спритнішою і меркантильнішою, обв’язково нагадала б, де потрібно, як допомогла розвідникові у війну. Дивишся, вже й медаль виписали б на кшталт «Юному партизану», а в зв’язку з цим якісь привілеї б мала. Та наша героїня не на тому тісті замішана, а відтак по другому не уявляла свого життя.

Якось пройшли чутки, ніби учасникам війни підвищуватимуть пенсії. «Може, Василю, – порадила дружина, – сходиш з документами куди треба, бо раптом й насправді є надбавка…».

«Е, ні, – відмахнувся чоловік, – не буду я за нею бігати, негідне це заняття – ходити, випрошувати…».

Ніхто ніколи не писав про цю подружню пару, не знімав документальних кінороликів, не садовив їх до президіумів – а даремно, бо це вони і мільйони таких, як вони, є тією основою, на котрій будувалася перемога, на котрій тримається наше сьогодення і проростає майбутнє.

Вони пройшли найжорстокіші випробування разом зі своєю країною, зростили порядних дітей й онуків, збудували дім і виростили сад, донині переймаючись тим, яким буде день завтрашній.

«Головне – зберегти мир», – розмірковує 94-річний лейтенант запасу Василь Онуфрійович Громик.

«Для цього в людині має переважати людяність», – зауважує по-справжньому народна учителька Марія Сергіївна Громик.

Нам би дослухатися до цих слів, адже авторитет цього покоління не підлягає сумніву.

Лариса МАСЛОВА.