Долі людські
МАЙЖЕ ПІВСТОЛІТТЯ РАЗОМ
Розпочинаємо цикл публікацій, присвячений нашим найріднішім людям. Мова йде про дідусів і бабусь. У минулому числі газети ми оголосили конкурс на кращу публікацію про них. До редакції вже надходять перші роботи від учасників конкурсу «Моя бабуся, дідусь – найкращі». Сьогодні ми публікуємо роботу 10-річної Аліни Балун з с.Подоляни, учениці
НАЙТЕПЛІШЕ МІСЦЕ НА ЗЕМЛІ – РОДИНА
Хата Зінаїди Михайлівни МОРОЗ, 89-літньої мешканки Мілівців, радше нагадує музей: у суворій тиші й стерильній чистоті куди не глянь – рушники, рушники, рушники… Такі, наче їх учора вишивано. На стінах – численні фотографії, портрети, є й картини. За екскурсовода тут нині її донька – Галина Іванівна Федорчук. Утім, й
СЛУЖИТИ – НЕ НАЛЕЖАТИ СОБІ
Природньо, що Анатолій БОРОВСЬКИЙ – син мічмана Тихоокеанського флоту, переселившись до сухопутного Кам’янця-Подільського разом з родиною, мріяв про мореходку. Отож, уже з п’ятого класу систематично й наполегливо займався спортом, налягав на математику. Та перед закінченням школи несподівано виникла нова й не менш цікава перспектива – в місті розпочався прийом
БЛИЗЬКИЙ І ДАЛЕКИЙ СВІТ НІНИ БАСИСТОЇ
Людська доля – непередбачувана річ. Не знаєш, куди тебе занесуть життєві перипетії, яка професія кінець-кінцем стане до душі і де себе знайдеш. Так і в нашої героїні Ніни БАСИСТОЇ. Народилася Ніна Петрівна на Чернігівщині, закінчила Сумський сільськогосподарський інститут за спеціальністю «Зооінженерія». Життя привело її до Кам’янця-Подільського, міста, в яке
ОДНА ЛЮБОВ НА ВСЕ ЖИТТЯ
Ця зустріч стала знаковою для нашого героя. Тоді 11-річний Юрко Каратєєв, який знав у цьому курортному містечку кожний закуток, зголосився провести до магазину приїжджу. Дорогою вони розговорилися, і хлопчина поскаржився, що от, мовляв, навчальний рік на носі, а підручники не завезли. Незнайомка посміхнулася: «Не хвилюйся, дитино, я незабаром повернуся
ЗОЛОТА ПОРА
Карантинні обмеження певним чином внесли корективи в звичне життя кам’янчан. Заборона масових зібрань пробудила ще більшу жагу до спілкування у мистецьких колах. Адже Кам’янець-Подільський – це арт-місто, знане багатьма фестивалями, конкурсами, виставками та концертами. Послаблення карантину дало змогу відчути смак життя тим, хто з великим нетерпінням чекав відновлення роботи
НЕНАВИСНА, ГИДКА ЛОБОДА
З роками мешканка Колодіївки Ольга Миколаївна ДАНИЛЬЧУК бачить усе гірше й гірше. А щоби улюблений «Край Кам’янецький» передивитись, лупу собі придбала – окуляри не допомагають. – Та куди Вам читати – сваряться рідні, – відпочили б! Відклавши вбік газету, замислиться, пильно вдивляючись у далечінь, де перед нею десятиліття за
МИ ВОЮВАЛИ НЕ ЗАРАДИ НАГОРОД
Війна зачепила своїм вогняним крилом Василя Онуфрійовича ГРОМИКА, коли йому було лише п’ятнадцять. Тоді наша територія зазнала вже бомбардувань. Тисячами смертоносних «подаруночків» були нашпиговані поля, переліски, а чобіт окупанта впевнено ступав землею, яка йому не належала. В один із таких нещасливих днів троє підлітків зацікавилися чудернацькою штукенцією, в результаті
ЯКЩО ТИ НЕ ОДИН
Назвати мешканця села Липи Володимира СОХАТЮКА улюбленцем долі ніби і нема підстав, бо ж ріс у звичайній селянській родині: обізнаний і з нуждою, і з важкою працею. Закінчив школу, а там і профтехучилище, опанувавши професію столяра. Прийшов час – зустрів і її, ту, котра, як йому здавалося тоді, буде
ЙДЕМО ДАЛІ
Власника фермерського господарства більшість з нас уявляє собі немолодим, обтяженим турботами й багаторічним досвідом чоловіком, який знає відповіді на геть усі запитання. Тож коли побачила 24-річного Михайла КОШОВАТОГО, не могла приховати свого здивування: як же він справляється з «Михайлівськими землями» (назва господарства). Посміхається: «Чого не знаю – тому навчаюся. Та
