фейлетон
Мусій Автономович, збираючись уранці на прийом до лікаря, роздивлявся старі шкарпетки. За великим рахунком, вони більше нагадували рибальську сітку в мініатюрі – латати їх було марно. Зітхнув сумно, та всередині якийсь голос бадьоро підказував пенсіонерові, що, мовляв, не переймайся, бо ж надворі щойно жовтень розпочався – тож які шкарпетки,
Другокласниця Настуня забула вдома кеди. Втім, біда невелика, бо ж тоді дідусь і бабуся навіщо? Отож, узяв Никодим Оверкович торбинку з онуччиним взуттям і вирушив до школи. Глянувши на годинник, зрадів: «Якраз урок скоро закінчується…». У коридорах панувала глибока тиша. «Мо, не туди втрапив? – захвилювався дбайливий дідусь. –
Анжеліка вже давненько сидить на дивані, не злізаючи з нього. Ні, ні, читачу, дівчина, боронь Боже, не інвалід. Та й сидить вона не на якомусь там дивані, а на білому, ще й шкіряному. Чому? А як ви накажете, дорогі мої, чекати принца на білому коні? От сидить, сидить вона,
Насолоджуючись по-весняному ніжним ароматом квітневого ранку, здригаюся раптом від задушливого диму, що огортає всю зупинку, викликаючи в мене, зокрема, панічний страх безвиході. Намагаюся інстинктивно сховатися, та бачу перед собою велетенську цигарку, на одному кінці котрої – вогник, а на другому… – дурень. Не поспішай, любий читачу, осуджувати мене за
Купуйте тільки у нас… (фейлетон) Зустрівся я із давнім знайомим. Уже пенсійного віку. – Ви патріот нашого міста? – поцікавився він, тримаючи авоську з продуктами, купленими на місцевому ринку, та підозріло оглядаючи на лацкані мого піджака пам’ятний знак з нагоди 90-річчя Кам’янець-Подільського району. – Скажіть чесно: ви його заслужили
«Не родись красивим, а народжуйся із… міською пропискою», – величезними буквами (так, що й окуляри непотрібні) було написано на фасаді солідного будинку, всередині котрого до стерильних маніпуляційних, або ж фойє із широкими кріслами та вражаючих розмірів «плазмою» на стіні стікалися після тепленького ранкового душу сивочолі ветерани в картатих байкових
У просторому м’ясному павільйоні так тихо, що чутно, як остаточно заплутавшись у температурних перепадах кам’янецької зими, знервовано дзижчить муха за скляною вітриною. Та щойно грюкнуть масивні вхідні двері, продавці майже одночасно повертають шиї в тому напрямку, маючи вже напоготові принадні посмішки й найпереконливіші аргументи, аби завоювати потенційного покупця, котрий,
Найважливішим із усіх свят ветеран праці, дитина війни Петро Іванович вважає той пам’ятний день, коли він одержує пенсію. Хоч вона і куценька, але дає змогу якось кінці з кінцями зводити. І за житло та комунальні послуги розрахуватись, і продуктів харчування купити, і дещо з ліків у аптеці, бо має
– Ну, дорогі мої, – на похмурій пиці завжди заклопотаного Старого Щуряки з’явилося щось подібне до посмішки, – здається, на нашу вулицю йде свято… – І ми, – пискнуло Мале Мишеня, котре до цього сімейства прибилося недавно, – зможемо нарешті оселитися в теплому й смачному сміттєпроводі? – Глобальніше, –