Хай димить лише біля мангалу (фейлетон від “Краю Кам’янецького”)
Насолоджуючись по-весняному ніжним ароматом квітневого ранку, здригаюся раптом від задушливого диму, що огортає всю зупинку, викликаючи в мене, зокрема, панічний страх безвиході. Намагаюся інстинктивно сховатися, та бачу перед собою велетенську цигарку, на одному кінці котрої – вогник, а на другому… – дурень.
Не поспішай, любий читачу, осуджувати мене за грубість. Мушу пояснити, що вираз про «вогник і дурня» належить видатному англійському драматургові Бернарду Шоу, котрий ще в минулому столітті був стурбований нерозважливістю людства, яке добровільно отруює себе вкрай шкідливим тютюновим димом.
Отож, безпорадно озираючись довкола, шукаю того, хто має захистити мене від такої наруги, та й не тільки мене, а, скажімо, й оцю бабусю, що починає кашляти, діток, яких везуть до садочка, мого сусіда, котрий (знаю це достеменно) має бронхіальну астму…
Та й ви, шановні читачі, теж, мабуть, чули про Постанову, котра категорично забороняє паління в громадських місцях. Між іншим, вона вийшла не сьогодні й не вчора, та попри все це ніхто нікого не штрафує, не карає, не зупиняє…
І нам, двом десяткам потенційних пасажирів, наразі доводиться лише сумно зітхати, згадуючи, як, до прикладу, в африканській Кенії на вулицях курцю миттєво присуджують сплату більш ніж шістсот (!!!) доларів на користь державної казни, а білоруські чи польські поліціянти теж полюють на таких порушників закону.
Пробую зробити зауваження власникові сигарети, на що він якось дивно реагує: cпочатку його примружені очі стають квадратними, він уважно роздивляється мене, ніби якусь рідкісну істоту.Даю сто відсотків, що зміст моїх слів не зрозумілий йому. Зате інтонації опонентові точно не сподобалися, і це відчувається по тому, як очі чолов’яги швидко наливаються кров’ю від гніву. Тепер уже і я не можу допетрати, хто з нас бик, а хто тореадор. А тим часом ображений курець повільно наближається до мене, аби вразити досить довгим ланцюжком нецензурної лексики, мовляв, як я посміла зачепити його особу, адже він нікого не штовхнув, не лаявся, не грабував…
Так от і я про те саме: ні першого, ні другого, ні третього він і справді не заподіяв, але такі, як він, систематично вбивають оточуючих, перетворюючи їх на пасивних курців. Це він, а не я, порушує наші громадянські права, змушуючи вдихати разом із ним купу отруйних речовин – така собі міна уповільненої дії. Наразі починаю жалкувати, що не зголосилася на вмовляння колеги разом із нею відвідувати тренажерну залу. А ті, що стоять зараз за моєю спиною, чомусь вперто мовчать – їм нічого сказати, від страху мову відняло?! Ну, як тут не захоплюватися стійкістю наших громадян, які добровільно поглинаючи кубометри нікотину, смол, радіоактивного полонію, радше вимруть від онкозахворювання, аніж зроблять зауваження любителю сигарет. Виходить, що Її Величність Погана Звичка перемагає Здоровий Глузд?
Наш діалог із курцем перериває поліцейський, який випадково проходив повз зупинку. «Ну, що тут у вас? – витягаючи з рота цигарку, цікавиться суворо. – Що не поділили?». Йому я навряд чи захочу розповідати про інцидент, бо страж порядку й сам «підсаджений» на тютюн. Розчарування змінюється надією, коли бачу, як із «швидкої», котра проїжджала повз (це ж треба так співпасти!) виходить чи то парамедик, чи ще хтось (з нинішньою реформою й не добереш одразу) – в автомобіля щось там зламалося – і бадьоро так, перекинувши сигарету в інший куток рота, запитує: «Допомоги ніхто не потребує?». Бач, який уважний, а ми, невдячні, все нарікаємо й нарікаємо… Подумки бажаю йому допомогти собі самому й підходжу ближче до дороги: на обрії з’явилася маршрутка.
«Живіше, живіше!» – командує водій, висунувшись із віконця кабіни й випускаючи з рота химерні завиточки (Господи, і цей палить!). Ні, хай уже їде без мене. Та й взагалі, пройтися пішки – це ж яка насолода, не кажучи вже про кілограми користі…
Повертаюся на зупинку (забула на лавці сумку) і чую від поліцейського: «Ви вже… той… не дуже шуміть.., бо ж воно… самі розумієте…».
Не шуміть? Та про який, власне, шум ідеться? Мені, навпаки, здалося, що всі навколо сплять. Так-так, упевнена, що свідомість може спати із широко розплющеними очима. А це, читачу, погодься, неабияка прикрість.
Леся НЕСМІЯН.
Автор:
Лічкевич Юлія
