ПОННИЗЯ ТА КНЯЗІ КОРІАТОВИЧІ: БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Описаний в літописах похід галицького війська на чолі з малолітнім Данилом Романовичем (Галицьким) до Кучелмина у 1219 році й по сьогодні залишається маловивченим.

У газеті Край Кам’янецький від 22 листопада 2019 року про даний похід вже друкувалась науково-популярна стаття, але зібрані нові факти дозволяють з більшою точністю відтворити події 1000-літньої давності. Отже нагадаємо, що головний шлях по нашій території проходив від сучасного села Онут, а далі через брід на р.Дністер по лівому березі через сучасні села Горошова, Іване-Пусте, Мельниця-Подільська та через брід на р.Збруч біля села Вигода шлях тягнувся до Жванця, що і був давньоруським містом Плав. Далі цей шлях проходив по правому березі р. Дністер повз Хотин по рівнинному пасму до сучасного села Ломачинці – давньоруського міста Кучелмин. Цей шлях від Галича до сучасного міста Сороки в Молдові дозволяв у давні часи оминати покритою буковими лісами Хотинську височину з горою Берда та заліснені каньйоноподібні долини лівих приток р. Дністер. Також цей шлях дозволяв оминати дністровські пороги, частина яких була очищена у 1842 р. і в 50-70-х рр. ХХ ст. для річкових катерів небезпечними були пороги вище містечка Жванець та нижче Бакоти.

Отже шлях, який саме так проклали наші предки, пояснюється ще й тим, що на переходах через броди і тих місцях, де шлях пролягав неподалік р.Дністер, існували плеса з нересту осетрових риб, завдяки яким місцеве населення навіть попри неврожаї могло забезпечуватись дарами Тіраса.

Від літописного Плаву відділявся ще один шлях, який пролягав до Києва через Кам’янець, Кармелюкову гору, Межибіж і т.д. Ним, в основному, транспортували сіль із Передкарпаття, а «добрі мужі», на яких опирався Володимир Великий та інші князі, були розселені у вищезгаданих сторожових укріпленнях.

На той час довкола Києва вже існувала складна система оборонних укріплень, так звані «змієві вали», яку під керівництвом грецьких інженерів-фортифікаторів почали городити по річці Рось за Володимира Великого та наступних князів – АКРО/ЗАМОК & ПОЛІС/ГРАД. Їх вражаючі розміри і значні території викликали подив та захоплення у подорожуючих, а населення, що проживало серед них, почуваючись у безпеці, виокремлювало себе серед інших – «О! КРАЇНА! – земля ЗАМКІВ ТА ФОРТЕЦЬ!

Тому станом на 1240 рік ця оборонна система могла бути не в ідеальному стані та остаточно не була добудована, що вимагало значних трудових ресурсів та постійної підтримки. Крім того, «добрі мужі» – військова знать із «дружиною», на яку опирались київські князі, по рівню військового спорядження та методах ведення бою, переважно рукопашного, відставали у бойовій оснащеності в порівнянні із військами Батия. Після битви на р. Калка у 1223 році так і не було зроблено висновків як протидіяти ворогу, які в бойовій оснащеності були кращими, ніж половці та печеніги, а тому вищезгадані оборонні укріплення, як і «добрі мужі» з «дружиною» та мирним населенням, не спромоглись убезпечити Київ від знищення. Сильні морози, що почались у грудні 1240 року, зіграли на руку військам Батия, які зробили метальні механізми – требуше, а із глини, яку добували на київських пагорбах, робили кулі, і після того, як вона замерзала, ці глиняні кулі кидали в оборонні стіни, аби їх «розметати», а далі вогняними стрілами запалити.

Ймовірно, за Данила Романовича, для протистояння цій методиці ведення бою монголо-татарами, були побудовані до 1259 року кам’яні муровані оборонні вежі у Кам’янці, Хотині, Львові, Дрогобичі, Чернівцях, аби стримати ворога на підступах до Галича. Згадані населенні пункти, що розташовувались серед складного рельєфу на описаних вище шляхах, підходили саме для того, щоб допомогти оборонцям – «добрим мужам» із місцевим населенням, захищатись від переважаючих військ ординців, які все одно, окупувавши значні землі, встановили «іго» та, поставивши «отаманів», збирали данину завдяки баскакам із підневільного населення.

На теренах Подністров’я, ймовірно, більшість «добрих мужів» вирізано, а військові городища на Кармалюковій горі, Плав та Кучелмин – спалені. Під час встановлення золотоординського «іга» населення Ушиці, Хотина, Бакоти не було вирізане, бо з літописів дізнаємось, що «добрий муж» Милій, поставлений Данилом Галицьким боронити Бакоту, відкривав двічі монголо-татарам ворота замку. Вірогідно, ремісники Надністрянських городищ зацікавили монголів тим, що вони, як вмілі рибаки, припіднесли ординцям клейові розчини із хребтів осетрових риб, бо у вологому кліматі втрачалась еластичність тятиви монгольського лука.

Зауважимо, що Дарабанське плесо – іхтіологічний заказник, що розташований неподалік с.Анадоли, є місцем нересту рідкісних видів риб і до цих пір. Такими місцями було устя р.Жванчик, де розташовувався літописний Плав і ймовірно плеса були неподалік літописної Бакоти, які формувались між невеликими острівками, де створювались сприятливі умови для нересту.

Столітнє «іго» змінило не лише побут та ментальність мешканців Пониззя, але й було розбавлено монгольською кров’ю, що вплинуло на зовнішність нащадків уличів і тиверців.

Скориставшись внутрішньополітичними чварами в Золотій Орді, литовські князі Коріатовичі, які після переможної битви під Синіми Водами у 1362 році стали державцями землі Подільської, увійшовши в приязнь з отаманами, які платили “дань” баскакам, ймовірно, спробували встановити контроль над шляхом, що проходив по Дністру з місцями нересту риби, аби позбавити ординців можливості отримувати від підневільного населення розчини та інші засоби для підтримки боєздатності їхнього військового спорядження.

Ймовірно перенесення столиці зі Смотрича до Кам’янця мало декілька суттєвих переваг. Буферна зона – каньйон р. Смотрич був одним із головних факторів, аби у випадку раптових обстрілів захистити підданих від ворогів.

Територія Кам’янця із великою кам’яною вежею Данила Галицького, до якої князі Коріатовичі почали добудовувати палац та круглу на розі з північної сторони палацу башту, мало створити ілюзію в мешканців Пониззя про добрі наміри князів Коріатовичів залишитись надовго та боронити край від баскаків. Надання магдебурзького права мало переконати ремісників Пониззя переселятись на півострів під опіку князів Коріатовичів. Від другої половини XIV ст. середньовічний Кам’янець перетворювався у великий ремісничий центр, на території якого майстри випалювали кераміку, шили одяг, кували залізо, а з кісток тварин виготовляли дрібні побутові речі. Розкопки у м.Кам’янці-Подільському на вул. П’ятницькій засвідчили, що станом на XVI століття ще працювала чинбарня (майстерня з обробки шкіри), що було відмираючим ремеслом вже в цій частині міста. Можливо, їх значна кількість дала похідну назву вул. Зарванській – та, яка за рвами, ямами, в яких вичиняли шкіру, а не давньоруського походження – за оборонними валами та ровами.

Складні взаємовідносини, які мали князі Коріатовичі із польськими королями та литовським князем Вітовтом, змушували їх шукати підтримки за Дністром у Молдові, кордони якої остаточно не були сформовані і яка також розуміла важливість річки Дністер у своїх стратегічних цілях.

Юрій Коріатович, один із чотирьох братів, налагоджуючи економічні, політичні та культурні взаємовідносини із молдавськими боярами, наприкінці 1374 – на початку 1375 року ними ж і був отруєний.

Ця смерть поклала край будь-яким зусиллям встановити діалог між литовськими князями та молдовськими боярами.

У скрутному становищі опинився Кам’янець як центр Подільського князівства із великими площами дубових лісів. У глухому куті опинились і Коломийщина з багатою на солену ропу територію.

Шлях по Дністру, яким здійснювалась жвава торгівля сіллю, корою дуба та іншими товарами, у нових геополітичних змінах занепав. Тоді ж частина місць нересту риби відійшла молдовським боярам, а частина – литовцям.

Ймовірно, після смерті Юрія Коріатовича постала проблема створення нового торгівельного шляху.

В останній чверті XIV століття цей шлях довелось прокласти на безпечній відстані північніше р.Дністер, бо саме по ньому мало й надалі продовжуватись транспортування до Кам’янця великих об’ємів солі, а до Коломийщини – великих об’ємів кори дуба та навпаки. Отже шлях починався з Кам’янця від вул. Зарванської, на якій розміщувалась значна кількість чинбарень, і через ворота в північній частині (майбутній комплекс Верхньої польської брами – Кушнірська) дорога проходила через Оринин, повз Скалу та Червоногород до р.Дністер, за якою починались території, надра яких були наповнені соленою ропою. Новий шлях – «Скальська дорога», що вперше згадується у документах у 1407 році, також поєднував Кам’янець із Угорщиною, куди направлялось збіжжя через карпатські перевали, а звідти могло надходити срібло для карбування монет – подільського полугрошика із зображенням Юрія Змієборця та герба угорських королів.

Отже планувальна структура новозакладених замків у Скалі, Червоногороді та Оринині тотожні – еліпсоподібної форми мисові виступи оточувались каньйоноподібними долинами річок, буферна зона яких з усіх сторін убезпечувала від раптових нападів ворогів, які нічим не відрізнялись від методики ведення бою монголо-татарами у ХІІІ ст. Переважно це лук зі стрілами, дальність яких коливалась від 50 до 200 м. Зауважимо, що наразі археологи не виявили виробів із кісток собак, які використовувались для убезпечення пальців під час натягування тятиви. Відповідні захисні вироби зі слонової кістки для пальців – “Зіг хір” або “Шаст” застосовувались яничарами у XVI-XVIII ст., поодинокі екземпляри яких зберігаються в Rüstkammer (Türkische Сammer) в м. Дрезден (Німеччина) та про які друкувалось в газеті Край Кам’янецький від 22 листопада 2019 року.

«Скальська дорога» стала ковтком свободи для Кам’янця, князів Коріатовичів та ремісників, які вбачали в литовцях захисників. Боротьба за незалежність давалась великою ціною, адже ворожий чотирикутник зі сторони польських королів та литовських князів після підписання Кревської унії 15 серпня 1385 року з однієї сторони, і татар з молдовськими боярами – з іншої, стискав зашморг з усіх сторін, а карбування власної монети в Кам’янці віяло сепаратизмом та можливою непокорою і в подальшому загрожувало створенню окремого незалежного Подільського князівства із багатими на природні ресурси території. Відмова присягнути на вірність Ягайлу та Ядвізі та вірність Угорському королю Сігізмунду Люксембурзькому переповнило чашу терпіння, що і призвело до великої катастрофи як і для самих князів Коріатовичів, так і для мешканців Пониззя.

1394 рік став переломним в історії краю. Нищівний похід литовського князя Вітовта не похитнув переконань у Федіра Коріатовича і місцевого населення перейти під протекторат Польської корони. Князі Коріатовичі, які так складно входили «в приязнь» із місцевим населенням та виривали його із 100-літнього золотооридинського «іга», отримали удар у спину від своїх же королів, які планували замінити їх іншими лицарями.

На Закарпатті і по сьогодні місцеве населення вшановує Федіра Коріатовича, пам’ятник якому встановлений в дворі Мукачівського замку, бо начебто з ним пов’язують заселення краю 40 чи 60 тисячами подолян, які разом з князем у 1394 році, після воєнного конфлікту з королем Владиславом Ягайлом і Великим князем Вітовтом, вирушивши з Кам’янця по створеній же ними «Скальській дорозі», перейшли Карпати та осіли довкола Мукачівського замку. Прийнявши підданство короля Угорщини Сігізмунда Люксембурзького, Федір Коріатович отримав замок з усіма його складовими як подарунок, а населення осіло між гір серед дубових лісів на бистрих ріках, що так нагадувало їм Пониззя, яке вони покинули назавжди.

Руслан НАГНИБІДА, науковий співробітник НІАЗ ”Кам’янець”.