…просто, просто тупо всі (фейлетон від “Краю Кам’янецького”)

Другокласниця Настуня забула вдома кеди. Втім, біда невелика, бо ж тоді дідусь і бабуся навіщо?

Отож, узяв Никодим Оверкович торбинку з онуччиним взуттям і вирушив до школи. Глянувши на годинник, зрадів: «Якраз урок скоро закінчується…».

У коридорах панувала глибока тиша. «Мо, не туди втрапив? – захвилювався дбайливий дідусь. – В мої часи на перервах усе гуло, стрибало, кричало…».

Знаю, читачу, що б ти порадив. От і Никодим Оверкович поліз до кишені за окулярами, аби розгледіти ситуацію. З’ясувалося, що дітлахи нікуди не поділися – один у навушниках біля вікна, струшуючи раз по раз головою, насолоджувався якимось музичним батлом, другий захоплено заганяв монстра з гаджета до пастки. Інший пальчиком швиденько гортав на телефоні  повідомлення, а ті двійко дівчаток зчитували з вайбера послання хлопчика, котрий сидів зовсім неподалік подружок – за сусідньою партою. Та й сама вчителька заклопотано притискала слухавку до вушної раковини, стоячи в дверях класу.

Никодим Оверкович нарешті відшукав Настуню. Та нетерпляче махнула ручкою, мовляв, приніс та й приніс, напружено видивляючись щось на екрані.

Дідусь Никодим обережно, мали не навшпиньках, щоби не потривожити нікого, попростував до виходу.

«Так от які вони, справи, нині, – розмірковував. – Усе по-новому, значить…».

За рогом височіла будівля поліклініки. Пришвидшив ходу – мав іще навідатися до дільничного: зір і слух останнім часом дуже підводили пенсіонера. Лікар, не відводячи погляду від ноутбука, кивнув: «Сідайте, молодий чоловіче! Що турбує?». Никодим Оверкович якось одразу збадьорився – «молодий чоловіче» зобов’язує!

«Та ось, – уже не таким жалісливим голосом став перераховувати, — ноги болять, чую не дуже, та й очі слабнуть…».

Ескулап однією рукою тримаючи телефон, другою – вистукуючи по клавішах, казав у трубку: «То ти мені точно зробиш акаунт, бо ж сам знаєш, як мені?.. Домовилися, а я вже постараюсь…».

Никодим Оверкович подумав попервах, що його скарг ніхто й не почув, але лікар, не відриваючись від клавіватури, перебив його: «Більше свіжим повітрям треба дихати, та й спортом,юначе, не завадило б зайнятися – усі хвороби як рукою зніме…».

«Що ж, – зітхнув старенький, – тут не вийшло. Може, ще овочевий ринок не закрили, бо ж моя половинка не зрозуміє мене – сезон «закаток»…

Продавчиня саме слухала звіт племінниці, котра «відхопила» та-а-аку весільну сукню, вважай, задарма. «То я, тітонько, забіжу до вас увечері, – вібрував мобільник, – побачите, яке я диво надибала. Ка-пець!».

Тож коли Никодим Оверкович попросив помідор, хазяйка прилавка здивовано, навіть радше ображено, підянла брови – чи варто було відволікати її такими дурницями?

– Мені б томатів…

Жінка жбурнула на вагу парочку динь.

– Та я ж теє… не за мальонами…

– Так би й казав! Ось ці огірки тобі підійдуть. Я собі взяла п’ять кіло…

– Та ні, мені…

– А не морочив би ти мені голову, громадянин хороший, вона в мене вже за цілий день квадратна! Бери ось цей перець та йди собі з Богом – завозу вже більше не буде…

Чоловік повернувся й подибав до воріт, які вже й насправді зачинялися, а продавчиня вже вибачалася перед племінницею, бо ж такі лохи сюди ходять, яких світ не бачив…

До рідного під’їзду нашому герою судилося здолати ще одну перепону – посеред трьох величезних сміттєвих куп, спершись на лопату, двірничиха Катерина (на прізвисько Сирена) заклякла з телефоном: кума переповідала їй зміст 934 та 935 серій (Сирена не змогла їх подивитися учора) серіалу «В полоні згубних звичок»…

Никодим Оверкович спробував приборкати неприбрані перешкоди, та, перечипившись за рештки старих меблів, розтягнувся на всі свої метр дев’яносто п’ять.

«Зажди, – кинула в трубку любителька мильних опер, аби вилаяти постраждалого. – Позаливають очі та й вештаються тут під ногами в добрих людей! Алконавти нещасні!».

Наспіх перевзувшись у прихожій у кімнатні капці, чоловік поспішив до телевізора, щоб хоч трохи струсити із себе враження дня. І ось уже читач підказує автору, що на улюбленому каналі якраз йшла реклама: круті, зодягнені в брендове теледіви закликали: «Купи, купи всі смартфони, просто, просто, просто тупо всі!». Дідусь, зачувши таку пропозицію, подумав, що непогано було б в ім’я ліквідації телефономанії скупити все. Але підрахувавши власні можливості, зрозумів, що погарячкував.

І раптом шалена думка вістрям пронизала старечий мозок: «А куплю і я собі отого… хай йому грець… смартфона! Може, й направду ближче до соціуму буду? Та й Настуня пишатиметься дідом».

Леся НЕСМІЯН.

Р.S. За півроку після тієї події дідусь Никодим перестав упізнавати сусідів, часом забуваючи й своє рідкісне ім’я: випромінювання, певно, пішло не на користь абоненту.

Плюшеве ведмежа Настуні відправилося в заслання на антресолі, а в її ліжечку поселився восьмий «Айфон». Дільничний же терапевт, як і раніше, величає кожного пацієнта  «молодим чоловіком», навіть якщо це особа жіночої статті.