ТАМ НЕ МОГЛО БУТИ ЛЮДЕЙ ВИПАДКОВИХ

У ті тривожні дні, щойно приходила звістка про погіршення ситуації в Києві, вони одразу кидали свої справи і вирушали до столиці. І не було нічого важливішого для них тоді за події на Майдані.

Йдеться про наших земляків – Сергія, Віктора й Олександра ХУДНЯКІВ.

Отож, напередодні сьомої річниці Революції Гідності бесідуємо зі старшим із братів.

– Олександре Анатолійовичу, чи можете Ви назвати Майдан школою для всіх його учасників і для себе зокрема?

– Звісно, що так. Адже через ці події усім нам стало зрозуміло, що ми здатні об’єднатися заради великої, шляхетної справи, що разом ми – грізна сила, котра може здолати будь-які труднощі. Тим більше, що на Майдані зібрався, можна сказати, цвіт української нації.

Самоорганізація була такою жорсткою, що там не могло бути людей випадкових – пияків чи якихось авантюристів. Або ж елементарно тих, кому хотілося б просто полоскотати собі нерви – серйозний відбір не давав таким шансів.

– Що змінилося у Вашому світогляді, мисленні, ставленні до оточення після Майдану?

– Багато чого переосмислив у 13-14 роках. Та найголовніше, що нині не можу дозволити собі вчиняти щось проти власної совісті, навіть ненавмисне дозволити, щоби слово, діло, думки перетиналися в негативному полі. Постійно контролюю кожний крок, усвідомлюючи, що хлопці з Небесної Сотні зверху слідкують за нами – побратимами.

– Які миті майданівської історії найбільше закарбувалися в пам’яті?

– Багато крові, трупів, поранених… Ми з Анатолієм Корнєєвим разом їхали туди, а поверталися вже без нього… Спочатку хотіли триматися разом, але насправді це було неможливо – нас порозкидало в різні сторони. А ще вразило, що кияни, киянки – у дорогому одязі, з манікюром, вишуканими зачісками, – проходячи повз, зупинялися й бралися допомагати нам зміцнювати барикади, носити бруківку – ось де ми відчували, що ми єдиний народ у цьому пориві, усуваючи несправедливість, здобути зміни на краще життя – гідне, нерабське.

– Саме в ті дні народилося таке поняття, як майданівець. Які риси, на Ваш погляд, притаманні йому?

– Перш за все – загострене почуття справедливості, гідності, порядності – власне, все це і називається патріотизмом. Бажання підставити плече знедоленому, ображеному, незахищеному з якихось причин суспільством або державою. Майдану 2014 року в світі аналогу не було, і тому учасники мають пишатися виконуваною ними місією.

– А як, до слова, Ваші рідні, близькі поставилися до участі в тих небезпечних і ризикованих подіях? Ви особисто, Олександре Анатолійовичу, відчували страх?

– Батьки, природньо, хвилювалися за синів, та ми їм не завжди і не все розповідали – навіщо їх лякати… Моя дружина Іраїда Данилівна мене підтримувала повсякчас, незважаючи на те, що все було не так вже й просто. А крім того, розуміла, що мене все одно не втримаєш. Я ж – «старий» майданівець. Студентом рівненського вишу брав участь у революції на граніті, пізніше – у Помаранчевій…

– Ви ж маєте і нагороди за це – відзнаки, медалі?

– Маю («За гідність та патріотизм», «Учаснику Євромайдану», «За заслуги перед Збройними Силами України» та ін. – прим. авт.), та я не про це. Ось Ви запитали, чи не боявся снайперів, пожеж, «сліпої» кулі? Все було таким непередбачуваним, але скажу так: страх супроводжує кожну живу істоту, та коли ти маєш високу мету, вона йде попереду страху.

– А якби знову стався майдан, ви би пішли сьогодні туди?

– Так, за умови, що його не організували б якісь політичні сили, а це було б волевиявленням народних мас, котрі треба захистити від свавілля, нужденного життя, здачі інтересів країни.

– Днями, Олександре Анатолійовичу, Ви стали депутатом Староушицької громади. Чому саме там і яким є Ваше головне завдання?

– Цей регіон – моя мала батьківщина. Там проживають батьки, народилися мої діти. Отож, мрію зробити все можливе, щоби рідний край став квітучим у повному сенсі цього слова.

Мене можна зрозуміти, адже заради цього ми стояли на Майдані, а після нього в складі волонтерської групи їздили на схід, на передову впродовж багатьох років, аби допомогти бійцям зберегти нашу волю й незалежність. А депутатство – це той же фронт, де перевіряється, хто ти є.

Лариса МАСЛОВА.