1 квітня – День гумору

Купуйте тільки у нас… (фейлетон)

Зустрівся я із давнім знайомим. Уже пенсійного віку.

– Ви патріот нашого міста? – поцікавився він, тримаючи авоську з продуктами, купленими на місцевому ринку, та підозріло оглядаючи на лацкані мого піджака пам’ятний знак з нагоди 90-річчя Кам’янець-Подільського району. – Скажіть чесно: ви його заслужили чи на базарі купили?

– Мені його на урочистих зборах вручили. І посвідчення відповідне. Ось воно, у кишені. Показати?

– Та вірю, вірю. Але якщо ви, шановний, активіст, то повинні усім серцем вболівати за вирішення злободенних проблем кам’янчан, а не займати позицію «Моя хата скраю…». Чому, поясніть мені, місто досі поділене лишень на дві частини – Руські та Польські фільварки? А де наші кревні українські фільварки? Москалі та ляхи пишаються, хваляться, що Кам’янець – їхня територія. А наша влада мовчить, ніби в рот води набрала, і лише знає, як капелюха перед чужоземними туристами знімати, а нас, пересічних громадян, солодкими обіцянками про небачений розквіт міста над Смотричем, яке незабаром стане туристичним центром в Україні, годувати.

А що ж бачимо насправді? Розбиті дороги, як після фронтового бомбардування. І в місті, й за його межами. Їх щороку латають, вкладають у ремонт величезні бюджетні кошти, а результат – мізерний. Чому? Бо ремонт неякісний, так званий «ямковий». А гроші – тю-тю! – і полетіли на вітер. Точніше, опинились у глибоких кишенях ремонтників та їхніх покровителів.

Про наші тротуари, під’їзні дороги в мікрорайонах і говорити не хочеться. Не витримують жодної критики. Не лише своєчасно не ремонтуються, а й навіть піском не посипаються в зимову ожеледь. А звідси – й численні травми пішоходів. Ось і я нещодавно постраждав – упав, дістав перелом лівої руки. Лікарі порекомендували, аби швидше зрослося, купити в аптеці спеціальний бандаж. 90 гривень довелося викласти. Поносив його кілька днів, поки біль трохи вщух. А тепер куди той бандаж, майже новісінький, здати, щоб хоч деяку частку грошей вернути? В аптеці куплений товар прийняти відмовились. Ще й сказали не квапитись, бо може статись, що бандаж мені знову знадобиться.

Думав я, що старий знайомий, виговорившись та виливши біль, заспокоїться, а він прилип до мене, наче реп’ях до кожуха:

– Виручи, друже, купи в мене бандаж. За півціни віддам.

Пристати на його пропозицію я делікатно відмовився. Сказав, що теж пенсіонер і грошей у мене зайвих не водиться. Ледь вистачає на харчі, сплату комунальних послуг та ліки від букету хвороб. Але Яків Іванович, мій знайомий, уже увійшов у раж:

– Не було й не буде в нас порядку, допоки до влади не прийдуть справжні патріоти, а не олігархи та круті бізнесмени, які верховодять у Верховній Раді, лобіюють свої шкурні інтереси.

Дібрався скривджений пенсіонер і до місцевої влади:

– Пускають нам туману в очі. На кожному кроці бачиш розкішні вивіски. На вулицях, рекламних щитах, вітринах магазинів про те, що, мовляв, ціни шалено падають вниз. На одяг, побутову хімію, меблі, навіть золото. Закликають квапитися, щоб придбати товари за супердешевими цінами та ще й одержати спеціальні призи та подарунки.

А народ не квапиться. Бо в більшості громадян грошей на такі покупки – катма. Адже насамперед треба думати не про предмети розкоші, а про те, як прогодувати сім’ю. А ціни на м’ясо, ковбасу, сало, сметану, молоко з кожним днем ростуть, як на дріжджах. Кажуть, що знову підскочать ціни на хліб, продукти тваринництва, комунальні послуги, проїзд у комунальному транспорті, ліки, бензин…

– Спритним торгашам, – продовжував атакувати Яків Іванович, – лафа. Торгують так, аби максимум вигоди для себе мати. Он і на вулиці Першотравневій успішно працювало кафе, заклад швидкого харчування. Вже не працює. Закрилось. Від нього на даху будівлі лише реклама із зображенням кухаря в ковпаку залишилася. На місці закладу швидкого харчування відкрили аптеку та салон із продажу чоловічого одягу.

На вибоїстому тротуарі на вулиці Коріатовичів, біля оптового ринку, торгових точок натикано – на пальцях не злічити. На двох із них красуються вивіски «Ковбаси». Підходять покупці, питаються, де ж та ковбаса? Бо на прилавках і на вітрині нею і не пахне. Продавчині замість ковбасних виробів пропонують купити олію, вироби з домашньої курочки-чебатурочки, консерви, продуктові набори.

Жвава торгівля йде й на самому оптовому ринку, де після дощів та снігу – суцільні калабані. Продавців, які привозять сюди товар, тьма. До їхніх послуг – заклад громадського харчування «Карась», кілька туалетів, які розташовані в різних кінцях ринку. Та деякі продавці, аби не гаяти часу, не йдуть, коли виникає потреба, туди, а спускаються в підвал недобудованого триповерхового приміщення й там справляють нужду.

Найбільше серед численних магазинів і ларьків славиться ошатне приміщення, де продають пральні засоби, іншу побутову хімію, продовольчі товари. Славиться воно не привабливими дешевими цінами, а рекламним щитом: «Купуйте тільки у нас, бо в іншому місці вас ще більше надурять».

– Це ж треба до такого додуматися, – докірливо похитав головою Яків Іванович. – Чи то невдалий жарт-самореклама, а чи стиль роботи?

Перед тим, як попрощатися, принциповий пенсіонер підвів мене до банкомата, що на проспекті Грушевського, поряд із стадіоном Тонкочєєва, і красномовно тицьнув пальцем на надруковане на бланку оголошення-звернення до клієнтів: «Надрукував чек, забери!!!!! (аж п’ять знаків оклику). Не будь свинею…».

– Полюбуйтеся рівнем культури обслуговування. Та це ж знущання над клієнтами банку, зневажливий плювок в їхні душі .

Я чомусь заперечив. Сказав, що це першоквітневий жарт. Отож, зі святом жартів та сміху, дорогі кам’янчани! А без них, погодьтеся, було б нудно.

Борис УРОДА.